Реферат: Рене Декарт та його вплив на розвиток культури

Реферат: Рене Декарт та його вплив на розвиток культури

Реферат з культурології

на тему:

Рене Декарт та його вплив на розвиток культури

Рене (31 березня 1596р. – 11 лютого 1650р.) видатний французький філософ, фізик, математик, фізіолог. Народився в містечку Лае в дворянській родині. Після закінчення коледжу Ла Флеш служив вільнонайманим офіцером у військах різних європейських воєначальників, що приймали участь у Тридцятирічній війні в Німеччині. Бажаючи знайти більш сприятливий ґрунт для наукових занять, у 1629 виїхав у Голландію — саму передову в той час капіталістичного країну. Тут прожив до 1649, лише ненадовго приїжджаючи у Францію. У Голландії Декарт написав велику частину своїх робіт. Твору Декарт, що створили йому славу найбільшого вченого, були спрямовані проти феодального церковно-схоластичного світогляду і викликали лють голландських церковників. Декарт змушений був прийняти запрошення шведської королеви Христини і восени 1649 переїхав у Стокгольм, де незабаром умер.

Основні твори Декарта: «Правила для керівництва розуму» (близько 1628, із Декарт 1701, посмертно), «Трактат про світло» (1633, із Декарт ,1664, посмертно), «Міркування про метод» (1637) «Метафізичні міркування про першу філософію» (1641), «Початку філософії» (1644), «Пристрасті душі» (1649).- Великий інтерес представляє велика переписка Декарта, у якій він мав можливість більш вільно висловлювати свої антисхоластичні погляди. Навчання Декарта піддавався постійним переслідуванням з боку церковників як католицьких, так і протестантських. При житті Декарта поширення його навчання було заборонено в Нідерландах і у Франції, а в 1663 твори Декарта були внесені Ватиканом у папський «Індекс заборонених книг».

Світогляд Декарта відбив характерні риси французької буржуазії 17 в., ще недостатньо зрілої економічно, щоб почати боротьбу за політична влада, що не відмовилася від пошуків компромісу з феодальною аристократією, але уже висунула принципи і теорії, що коливали найважливіші підвалини середньовічного феодального світогляду. Філософія Декарта носила дуалістичний характер, тобто виходила з визнання двох принципово протилежних і незвідних друг до друга почав — матеріальної і духовної субстанції. Ідеалістичне «навчання Декарта про духовну субстанцію, про існування Бога і про безсмертя людської душі склало предмет метафізики Декарта (як навчання про почуттєві, лише розум початках буття, що осягаються, і пізнання). Історично прогресивне значення мала інша сторона системи Декарта — його матеріалістичне навчання про тілесну субстанцію, із крим була зв'язана вся наукова діяльність Декарта як математика, фізика, фізіолога. Декарт, указує К. Маркс, «зовсім відокремлює свою фізику від своєї метафізики. У границях його фізики матерія являє собою єдину субстанцію, єдина підстава буття і пізнання».

Науково-філософська діяльність Декарта характеризується насамперед боротьбою проти схоластики, за вивчення природи, за придбання реальних знань. Виступаючи проти схоластики, Декарт часто звертався до здорового глузду «простолюдинів». Найважливіший твір Декарта — «Міркування про метод» — написано не латинською мовою — офіційній мові науки того часу, а французькою мовою. Богословському догматизмові і релігійному одкровенню Декарт протиставив міць людського розуму, «природне світло» розуму, здатного до безмежного пізнання природи; (Боротьба Декарта проти схоластики була тісно зв'язана з розробкою їм раціоналістичного методу пізнання відповідно до до-рому головна роль у науковому дослідженні приділяється розумові, що виступає як вирішальний критерій оцінки результатів дослідження. Досвід, як би ні була велика його роль, не має, по Декарту, що вирішує значення і відіграє підлеглу роль стосовно раціоналістичної дедукції. На відміну від емпіризму (див.), методологія котрого орієнтувалася на досвідчене природознавство, Декарт висував математику як ідеальний зразок для всіх інших наук. Як індуктивний, емпіричний метод, так і дедуктивний, раціоналістичний, були однобічними теоретичне вираженнями потреб капіталістичного виробництва й обоє вони сприяли розвиткові науки і техніки. Починаючи з 1619 Декарт розробляв план загального дедуктивно-математичного методу вивчення всіх питань природознавства.

Раціоналістична дедукція, протиставлювана схоластичного догматизмові, є стрижнем усієї методології Декарта, що орієнтується на математику. Відправні положення, аналогічні математичним аксіомам, є, згідно Декарта, інтуїтивно достовірними, тобто самоочевидними істинами. Декарт вкладав у поняття інтуїції зміст, протилежний алогічної, почуттєвої і ірраціональної містиків і пізніших імперіалістичних мракобісів. Раціоналістичний метод Декарта вимагає ясності і вищого і вирішального критерію істини. «Уся філософія,— писав Декарта,— подібна як би дереву, корені якого — метафізика, стовбур — фізика, а галузі, що виходять від цього стовбура,— всі інші науки, що зводяться до трьох головного: медицині, механіці й етиці». Таким чином, метафізика є для Декарта підставою усієї філософії. Вона не протипоставлена в нього окремим конкретним наукам, а зв'язана з ними. Введенням у філософію служило для Декарта навчання про сумнів і його подолання, спрямований своїм острижи проти пануючої схоластичної філософії; Сумнів для Декарта (філософія котрого була ворожа скептицизмові) було методологічний прийомом, покликаним допомогти встановленню заснованих не на сліпій вірі, а на розумі безсумнівних основ людського пізнання. Поруч аргументів Декарта доводить, що в складі знання, що доставляється нам відчуттями і мисленням, немає жодного положення, в істинності котрого не можна було б засумніватися. Можна засумніватися навіть в існуванні зовнішнього світу і власного тіла. При цьому єдиним безсумнівним фактом, з погляду Декарт, залишається лише акт самого сумніву, самого людського мислення. Звідси знамените декартовське основоположення. Це положення представлялося Декарт тим самоочевидним, незаперечним принципом, виходячи з котрого можна розвити всю систему філософії і побудувати достовірне знання. Таким чином, на противагу теології і її служниці — схоластичної філософії, що видвигали як основу людського пізнання сверхрозумову віру, Декарт розглядав розум як вихідний, визначальний принцип людського пізнання. Однак Декарт критикував релігіозно-схоластичну точку зору з ідеалістичної позицій, неправильно приписуючи мисленню значення єдиного незаперечного доказу буття людини. Мало того, оскільки мислення, що збігається в Декарта зі свідомістю, є основна, визначальна якість людини, буття свідомості виявляється для Декарта більш безпосереднім і більш достовірним, чим буття тіла й усього матеріального світу. Для переходу від мислення до матеріального світу Декарт звертається за допомогою до бога, «правдивість» котрого нібито гарантує існування і можливість пізнання світу, тобто робить явну поступку схоластам. Раціоналістично вбачаючи критерій істини в ясності і виразності знання й ідеалістично трактуючи людський інтелект у відриві від матеріального, світу, Декарт прийшов далі до неправильного, антинауковому висновкові про походження основних математичних і метафізичних понять, про їх «уроджений» характері, до ідеалістичне навчання про уроджені ідеї. При цьому Декарт намагається дати «доказ» існування бога, трохи змінюючи висунуте ще середньовічним схоластом Ансельмом Кентерберийским т.зв. «онтологічний доказ» буття бога: з «ясної» і «виразної» ідеї бога, нібито «уродженої» нашому розумові, робиться висновок про його реальне існування. Тут Декарт явно змінює основним принципам своєї філософії. Відриваючись свідомість від матерії, не розуміючи первинності матерії і вторинності свідомості, Декарт розглядає матерію і дух як дві незалежні субстанції. Атрибутом першої є протяг, другий — мислення. Їхня єдність, спостерігається емпірично в людині, виявилося для картезіанського дуалізму принципово непоясненим.

У метафізиці Декарт найбільше позначився його залежність від схоластичної ідеології середньовіччя. Саме на метафізиці Декарт, особливо на його дуалістичній концепції, нездатної пояснити взаємовідносин матеріальної і духовної субстанцій, ґрунтувалися ще в 17 в. релігіозно-ідеалістичні інтерпретатори філософії Декарта, представники т.зв. окказионалізму. З іншого боку, матеріалістичні тенденції Декарта, його фізика і фізіологія стали одним з найважливіших теоретичних джерел французького матеріалізму 18 ст., фізику Декарт особливо яскраво проявився протилежність його поглядів схоластичної філософії природи. У фізику Декарт панує механістичний матеріалізм. «У своїй фізиці Декарт приписує матерії самостійну творчу силу і механічний рух розглядає як прояв життя матерії». Відповідно до поглядів Декарта, матерія знаходиться в безперервному русі. На відміну від древніх атомистов, які допускали існування порожнього простору, Декарт вважав, що простір заповнено матерією суцільно, тому руху повинні відбуватися по замкнутих кривих. Фізика Декарта конкретизують основна теза його хутраністичної філософії: усі процеси природи зводяться до просторового переміщення, механічного руху тіл, безперервному, чисто кількісній зміні. Основний закон руху — закон збереження кількості руху. Поняття маси в Декарта ще не існує, а швидкість трактується їм як чисто арифметична величина, а не спрямована (векторна), тому міра кількості руху, запропонований Декартом, насправді не зберігається при механічних взаємодіях. У зв'язку з цим і декартова теорія удару виявилася неправильною. У далечінь нейшем закон збереження кількості руху, в уточненій формі, став одним з основних законів динаміки (див.). У листі до X. Гюйгенсу (див.) Декарт дав коротку теорію простих машин.

На ґрунті метафізичного представленні Декартом і в результаті обмеженості його механістичного розуміння матерії виявилися ідеалістично перекрученими деякі ідеї його фізики. Зводячи все різноманіття розвитку матеріального світу до просторового переміщенню часток матерії і вважаючи основною властивістю матерії протяг, Декарт змушений був (оскільки з протягу рух невиведений) звернутися до божественної допомоги: рух вкладає в матерію бог, даючи їй перший поштовх. Відрив першоджерела руху матерії від самої матерії і перетворення останньої у відсталу, інертну масу приводить Декарт до необхідності звернутися до ідеї бога й в іншому змісті: перш ніж вкласти в матерію рух, бог діє її саме.

Викладав «Трактаті про світло» теорія будівлі Вселеної (космологія) нерозривно зв'язана з механістично-матеріалістичну теорією її розвитку (космогонією). Природу матеріальних речей «набагато легше пізнати, бачачи їхнє поступове виникнення, чим розглядаючи їх як зовсім готові». Космогонічний процес для Декарта — природний процес, у до-ром сама природа здатна розплутати складність хаосу за законами, вкладеним нею в цей хаос. Подібно Дж. Бруно (див.), Декарт визнавав множинність світів і затверджував фізичну однорідність Всесвіту, на противагу середньовічному представленню про «небесну» і «підмісячній» матерії. Утворення планет, у т.ч. і Землі, Декарт пояснював властивостями вихрів і рухом часток. Найбільш великі частки під дією відцентрової сили віддаляються до периферії вихрячи, даючи початок кометам, а біля його центра відбувається скупчення дрібних часток, що дає початок Сонцю і нерухомим зіркам. У «Діоптриці» (1637) Декарт вивів закон переломлення світлового променя на границі двох середовищ і дав численні застосування своєї математичної теорії до практики оптичних інструментів. У «Метеорах» (1637) Декарт дав пояснення першої і другої веселки, звівши першу до дворазового переломлення й однократного відображення лучачи в дощовій краплі, а другу — до дворазового переломлення і дворазового відображення. Це пояснення він перевірив на досвіді переломлення променів у скляних кулях.

Декарт уважно стежив за експериментальною роботою натуралістів свого часу. Він порадив Б. Паскалю (див.) досліджувати різницю барометричного тиску на вершині й у підніжжя гори. Головна увага Декарт був спрямований на конструювання механічних моделей фізичних явищ, які часом суперечили один одному. При всіх її неминучих слабостях і протиріччях механістична фізика Декарта мав серйозне позитивне значення і сприяла прогресові природно-наукової думки свого часу. Вона зберегла своє значення і в 2-й половині 17 в. як основний плин, що протистояв фізиці Ньютона. декарт філософ математик фізик

Механіко-математичні принципи були послідовно застосовані Декартом до пояснення явищ не тільки мертвої, але і живої природи. У цьому складалася і сила філософії Декарта у боротьбі зі схоластикою, і її слабість, механіцизм, історична обмеженість. Фізіологія Декарта безпосередньо входив у його матеріалістичної фізикові, складала невід'ємну частину його навчання про тілесну субстанцію. Декарт усвідомлював недостатність анатомічних і фізіологічних зведень своїх попередників і проводив самостійні експерименти. Він докладно досліджував будівлю різних органів, а також будівля зародків на різних стадіях розвитку. Декарт підкреслював необхідність вивчення ембриогенеза тварин. Физиологич. роботи Декарта засновані на навчанні У. Гарвея (див.) про кровообіг, дорій він

відразу ж оцінив. Першим в історії науки Декарта зробив спробу проникнути в сутність «мимовільних» і «довільних» рухів і описав схему рефлекторних реакцій. Відкинувши схоластично-теологічні вимисли про рослинній і душу, що почуває, Декарт висунув положення, що різні тіла навколишнього світу діють на ті або інші ділянки організму; вивільнювані при цьому «тваринні парфуми» (розуміються Декарт як найтонша матерія) пересуваються по нервах до мозку, а відтіля по інших нервах передаються різним м'язам. Це приводить до роздування м'язів, зміні їхньої форми, що супроводжується руховими актами.

Матеріалістичні принципи своєї фізіології і психофізіології Декарта поширював і на людину. Значна частка життєдіяльності людини порозумівалася їм, на противагу пануючої теолого-схоластичним представленням, механіко-матеріалістичними принципами. Психофізіологічні погляди Декарта, засновані на понятті рефлексу, містять ряд матеріалістичних положень. Таке навчання Декарта про пристрасті, які він прагнув вивчати не як мораліст, а як фізик. Головна дія афектів або пристрастей — розташовувати душеві до бажання тих речей, до до-рим підготовлений тіло. Однак з позицій механіцизму Декарта не міг, звичайно, пояснити життєдіяльність людини. Ні механістична фізіологія, ні ідеалістична метафізика не дозволяли Декарту поширити свою теорію на область «довільних» актів, характерних для людського поводження. Декарт затверджував, що довільні рухи зобов'язані «вищому розумові», що є проявом духовної субстанції і незалежному від матерії. «Вищий розум», у явному протиріччі з дуалізмом Декарта, нібито упорядковує напрямок руху «тваринних парфумів» і забезпечує доцільний характер поводження людини. Декарт вилучив людину з тваринного світу, доглянувши принципове розходження між людьми і тваринами в наявності в людини «розумної душі» як особливого, нематеріального початку. Математичні дослідження Декарта тісно зв’язані з його філософськими і фізичними роботами. У «Геометрії» (1637) Декарт вперше в науці ввів поняття змінної величини і функції (див.), що склало його основну заслугу в області математики. «Поворотним пунктом у математику,— писав Ф. Энгельс,— була декартова змінна величина. Завдяки цьому в математикові ввійшли і діалектика і завдяки цьому ж стало негайно необхідним д и ф е р е н ц и а л ь н о е й інтегральне вирахування, що негайно і виникає і яке було в загальному і цілому довершено, а не винайдене, Ньютоном і Лейбніцем». Змінна величина виступила в Декарта у подвійній формі; як відрізок перемінної довжини і постійного напрямку — поточна координата крапки, що описує своїм рухом криву, і як безперервна числова перемінна, що пробігає сукупність чисел, що виражають цей координатний відрізок. Двоякий образ перемінної обумовив взаємопроникнення геометрії й алгебри, до котрого прагнув Декарта.

Алгебра Декарта, на відміну від видової алгебри Ф. Виєта, мала один основний елемент — лінійний відрізок, операції над до-рим завжди приводять знов-таки до деякому відрізка. Ці відрізки по властивостях були рівносильні дійсним числам, що виражають їхні відносини до обраного одиничного відрізка. Таким чином, «лінійна» алгебра Декарта будувався як числова, і фактично вже в Декарта дійсне число виступало як відношення будь-якого відрізка до одиничного, хоча сформулював таке визначення числа лише И. Ньютон; негативні числа одержали в Декарта реальне тлумачення у виді спрямованих ординат. Декарт значно поліпшив систему алгебраїчне позначень, увівши загальноприйняті тепер знаки для перемінних і шуканих величин (х, у, м,...) і для загальних буквених коефіцієнтів (а, б, з,...), а також позначення ступенів (х, а,...). Запису формул алгебри в Декарта майже нічим не відрізняються від сучасних. Велике значення для формулювань загальних теорем алгебри мала запис Декарта рівнянь, при до-рій на одній зі сторін коштує нуль.

Декарт поклав початок рядові досліджень властивостей рівнянь; сформулював положення про те, що число дійсних і мнимих коренів рівняння дорівнює його ступеня (ця теорема, строго доведена тільки наприкінці 18 в., була висловлена до Декарта А. Жираром, див.); привів т.зв. правило знаків для визначення числа позитивних і негативних коренів, порушив питання про границі дійсних коренів і висунув проблему приводимости, тобто представлення цілої раціональної функції з раціональними коефіцієнтами у виді добутку двох функцій такого жіночого роду: Декарт указав, напр., що рівняння 3-й ступеня розв'язно в квадратних радикалах і вирішується за допомогою лінійки і циркуля, коли воно приводимо. В аналітичній геометрії, яку одночасно з Декартом розробляла П.Ферма (див.), основним досягненням Декарта з'явився створений їм метод прямолінійних координат. В область вивчення геометрії Декарт уключив «геометричні» лінії (названі пізніше Г. Лейбніцем алгебраїчними), які можна описати одним або декількома безперервними рухами шарнірних механізмів, причому наступні рухи цілком визначаються їм попередніми. Трансцендентні («механічні») криві Декарт виключив зі своєї геометрії, тому що для їхнього вивчення його алгебраїчного метод був недостатній. Декарт дав кінематичну характеристику цих двох основних класів плоских ліній, указавши при цьому, що «геометричні» криві виражаються в прямолінійній системі координат алгебраїчного рівняннями; ця теорема про шарнірні механізми була доведена тільки наприкінці 19 в. Декарт відзначив той факт, що ступінь рівняння кривій не залежить від вибору прямолінійної системи координат. У «Геометрії» Декарт виклав у зв'язку з дослідженнями форми лінз алгебраїчних спосіб побудови нормалей і дотичних до плоского (алгебраїчним) кривим і застосував його, зокрема, до кривим четвертого порядку, т.зв. овалам Декарта.

Заклавши основи аналітична геометрії, сам Декарт просунувся в цій області недалеко. Недосконалої була його система координат, у дорій не розглядалися негативні абсциси. Майже не порушеними залишилися питання аналітична геометрії тривимірного простору. Проте «Геометрія» Декарт уплинув на розвиток математики, і протягом 150 років алгебра й аналітична геометрія розвивалися переважно в напрямках.

У переписці Декарта утримуються й інші його відкриття, серед яких заслуговують згадування коштовні результати в області вирахування нескінченно малих: обчислення площі циклоїди по методу неподільних, проведення дотичних до циклоїди і її різновидів, засноване на ідеї про миттєвий центр обертання; визначення властивостей логарифмічних спирали, наближене рішення т.зв. зворотної задачі на дотичні — задачі про визначення кривої по даній властивості дотичної (фактично Декарт приблизно проінтегрував одне лінійне диференціальне рівняння 1-го порядку). З рукописів Декарта видно, що він знав знову відкрите пізніше Л.Ейлером (див.) відношення між числами граней, вершин і ребер опуклих багатогранників, основне в теорії цих фігур.

Ідеологічна боротьба навколо філософії Декарта, до-раю почалася ще при його житті, не припиняється у Франції і понині. Представники реакційного табору або цілком засуджують неї, називаючи «національним гріхом» (особливо католич. філософи, напр., Маритен), або намагаються на всякі лади її зіпсувати,(Сартр, Ален і ін.), роздуваючи ідеалістичне положення картезіанства, висуваючи на перший план метафізику Декарта, затушовуючи матеріалістичну сторону навчання Декарта і спотворюючи його метод, що руйнував теолого-схоластичні химери. Єдино правильна наукова характеристика картезіанства дана марксистсько-ленінською наукою. Передові французькі філософи і вчені правильно підкреслюють прогресивне значення фізики і фізіології Декарта у формуванні національної французької матеріалістичні традиції і використовують раціоналізм Декарта у боротьбі проти ірраціоналізму, містики і мракобіс.

Зміст літератури

1.  Історія Світової культури: Навч. посібник / Керівник І-90 авт. колективу Л.Т.Левчук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Київ: Либідь, 1999.

2.  Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. – Львів: Світ, 1994.

3.  Бокань Володимир. Культурологія: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2000.