Реферат: Буковина - історичний огляд

1. Чернівецька область сьогодні:

a. Промисловість

b. Сільське господарство

2. Історія Буковини

a. Розвиток українських земель.

b. Стан Буковини

c. Одяг та побут буковинських людей

Джерела літератури

Чернівецька область України - унікальний край, у якому поєднані історична доля Північної Буковини і частини Бессарабії. Утворена область 7 серпня 1940 року возз’єднанням північної частини Буковини і Хотинського повіту Бессарабії. Розташований на перехресті магістральних шляхів Центральної, Південної та Східної Європи, цей клаптик української землі, в силу свого геополітичного становища тривалий час перебував у складі інших держав. Після розпаду Галицької держави землі сучасної Чернівецької області потрапили під владу Угорської корони. Згодом, (середина XIV ст.) тут виникло Молдовське князівство, яке невдовзі потрапило у васальну залежність від Туреччини. У кінці XVIII на початку XIX ст. ці землі входили до складу - Австро-Угорської (Буковина) і Російської (Бессарабія) імперій.

Герб герцогства Буковина в складі Австрійської імперії був наданий привілеєм цісаря Франца-Йосифа 9 грудня 1862р. Щит розтятий, права половина червоного, ліва - лазурового кольорів. В щиті - чорна голова тура з червоними очима та три шестикутні розетки.

Якщо австрійський уряд був дещо поміркованішим і розсудливішим щодо долі народів своєї поліетнічної держави, то царський режим здійснював жорстоку русифікацію спрямовану на нищення історичної та національної пам'яті. Певні австрійські кола навіть виношували ідею створення Сполучених Штатів Великої Австрії, побудованої за федеральним національно-територіальним принципом (передбачався й український "штат"). Але крах імперії у першій світовій війні не дав здійснитися цьому задумові. За мирним договором Австрія змушена була відмовитися від своїх володінь на користь Румунії. Буковинські та бессарабські українці внаслідок цього більш ніж двадцять років перебували в складі Румунії.

Процес національно-державного самовизначення буковинських українців зростав і міцнів, на всю силу заявивши про себе на багатотисячному Буковинському вічі 3 листопада 1918 року, на якому конституційним шляхом на настійні вимоги представників селянства було проголошене природне право українців Буковини на своє державне самовизначення і "прилучення австрійської части української землі до України". Це фактично була перша вимога народу про створення єдиної соборної Української держави. Бессарабські українці, як відомо, своє право на національно-державне самовизначення здобували збройною боротьбою у Хотинському повстанні у січні 1919 року.

Історіографія часів тоталітарного режиму або дискредитувала, або замовчувала значення Буковинського віча. І лише в умовах незалежної України відновлено історичну правду, чітко окреслено історичне і правове значення віча в процесі соборності українських земель. Приклад своїх попередників буковинці повторили на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, під час якого 92.18% його учасників проголосували за незалежність України. Навіть у селах, де румуни та молдовани складають більшість населення (с.Бояни - 88.6%, С.Валя Кузьмін - 63.1% та ін.), за суверенність України віддали свої голоси більше 90% учасників референдуму.
Характерною особливістю області є поліетнічний склад її населення. Але протягом віків, незалежно від того, під владою якого короля чи царя не перебували б наші землі, тут не відбулося жодної міжнаціональної сутички. Протягом віків виробилася здорова народна етика доброзичливості у національних стосунках, до родинних взаємин включно.

Найменша з областей України. І знову - Карпати. Плюс - Хотин. Плюс - Чернівці, де виступав Ліст, жили Федькович та Кобилянська... та й взагалі, Чернівці - як любили казати колись - це маленький Париж. Або маленький Відень. Ще є варіант з маленькою Венецією. Говорили, що возчики фіакрів в Чернівцях сперечалися про творчість Крауса, вулиці підмітали букетами троянд, а книгарень тут було більше, ніж кав*ярень.
Навіть якщо сьогодні все і не зовсім так, до наших днів існує феномен чернівецької поліетнічності.

Область займає південну частину Прикарпаття між Дністром та Прутом. А Буковиною цей край зовуть тому, що в місцевих лісах росте багато буків. А бяки не ростуть.:-)

Важливе значення в економічному і соціальному розвитку області відіграють ліси. Загальна площа лісів складає 258 тис. га. Основними лісоутворюючими породами є ялина, бук, ялиця і дуб. Середній вік насаджень - 60 років.

Мінералогічні ресурси Чернівецької області включають родовища мінеральних вод та грязей. Відомо понад 60 родовищ мінеральних вод типу "Іжевська", "Мацеста", "Боржомі" та "Нафтуся".

Здійснюється промисловий розлив столових / лікувальних вод (15 родовищ): Буковинська, Брусницька, Кельменчанка, Хрещатик тощо. Особливим попитом користується вода Брусницького родовища, яка містить сірчано-водневі та содові гідро-карбонатно-хлоридно-натрієві компоненти, що визначають її лікувальні властивості.
Тваринний світ області нараховує 303 види хребетних тварин. Тут можна зустріти мешканців середньоєвропейських широколистих лісів - оленя благородного, козулю європейську, черепаху болотну, представників Середземномор'я - жабу зелену, саламандру плямисту, а також - мешканців сибірської тайги - глухаря, тетерука. Є чимало ендеміків - білка карпатська, тритон карпатський. З долин річок до субальпійських чагарників перекочовує на літо бурий ведмідь. З хижаків зустрічаються куниці, тхори, рисі, вовки.

У лісах, садах, на полях і водоймищах живуть майже 200 видів птахів. Більшість із них - мешканці лісів. Це - численні види горобиних: дятли, голуби. Заболочені місця населяють лиски, кулики, чаплі, лелеки. Зустрічається гірська плиска, сойка, гірський щеврик, карпатський глухар.
Річки та ставки області населяють 50 видів риб. Найбільш численні - з родини коропових і окуневих.

Чернівецька область - це благодатний район багатопрофільного літнього і зимового гірсько-спортивного туризму, масового пізнавально-оздоровчого відпочинку, а також бальнеологічного лікування. Тут поєднуються живописні гірські ландшафти та мальовничі ліси передгір'я, численні річки й джерела лікувальних мінеральних вод, заворожує краса лісів і гірських лук, багатих на мисливську фауну, гриби і ягоди. Не можуть не причарувати зразки традиційного народного будівництва й ужиткового мистецтва - живі носії своєрідності буковинського фольклору.

Промисловість
У структурі промислового виробництва регіону найбільшу питому вагу мають харчова промисловість, машинобудування та металообробка, електроенергетика, деревообробна промисловість. Область дає сьогодні майже 100% загальноукраїнського виробництва нафтоапаратури. У структурі виробництва товарів народного споживання частка продовольчих товарів складає 60%. Загалом у регіоні на самостійному балансі перебувають 205 промислових підприємств, окрім того, функціонує 385 малих промислових підприємств.

Сільське господарство

У 1999 році валовий збір зерна у регіоні склав близько 303,0 тис. т, цукрових буряків - 303,1 тис. т, насіння соняшника - 3,2 тис. т, картоплі - 346,3 тис. т. Було також вироблено 56,1 тис. т м'яса, 329,2 тис. т молока і 172,5 млн. штук яєць. На початок 1999 року в області працювали 584 фермерських господарства.

Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічної спільності східних слов'ян, що здобула назву давньоруської. Зовнішнім оформленням її етнокультурного та політичного єднання стало виникнення держави — Київської Русі, її населення було поліетнічним і етнографічне складним за структурою: адже воно включало не тільки різноетнічні вкраплення в цілому та іншоетнічні субстрати у складі слов'янського населення (зокрема балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), а й територіально-племінні компоненти.

Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-України стають етнотериторіальні утворення — історично-етнографічні регіони та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з територіальних утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII ст. Про перші з таких утворень згадували ще давньоруські літописи, відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, з XII—XIII ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з XIV—XVI ст. — Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у XVII—XVIII ст. — Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VI—X ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичи, руські люди)».

Другий етап відбувається у XI—XIV ст. з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття «княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на етнічному грунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну самостійність. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Про етнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф XIX ст. Микола Симашкевич: «Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремою нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити, національні права й переваги, своїх особливих правителей, котрі титулувалися князями, господарями та дідичами землі».

Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі. Показовими в цьому плані є «торжища» на київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як всіх східнослов'янських земель, так і земель скандинавських, візантійських, германських тощо.

Поширення міжземельних економічних зв'язків позитивно позначалося на формуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи на досить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності. Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільного етноніма — русичі та етнополітоніма — Русь (Київська Русь). Отже, структура етнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася й багатьма спільними ознаками.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі — XV—XIX ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією, Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI—XVIII ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.

Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами територіальне розмежувала людність України, стримуючи процес її етнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури. Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.

Прослідковується така закономірність формування історично-етнографічних регіонів під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішими виявлялися етноізоляційні бар'єри, чим тривалішими вони були, тим розмаїтішою була етнічна структура населення, і чим більше несхожою виявлялася культура, привнесена на український грунт, тим виразнішою ставала етнічність регіону, вирізняючись із загальноукраїнської етнічності. Етнічність регіонів набувала крайових ознак, причому зазвичай в структурі всіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназв, регіональної самосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовних діалектів та антропологічних груп.

Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніх земель, чи то стародавніх племінних утворень.

Отже, історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті — кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних українським населенням земель.

Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення. Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривало проживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих культурних рис з іншими племенами цієї природної зони. Така етнокультурна трансформація з часом визначила зональність регіональної культури, що залежала ще й від характеру міжплемінних, міжземельних або міжетнічних спілкувань.

Звичайно, природно-географічні умови мали суттєвий вплив на етніку, зокрема на традиційно-побутову культуру, етнічний характер, ментальність, заняття людей, обумовлюючи таким чином додаткову систему своєрідної локальності культури. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючи тривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнилося за природними умовами. І навпаки, проживаючи в схожих природних умовах, відрізнялося за історично-культурними ознаками.

Отже, усе розмаїття територіальної етнічності населення України, що формувалося історично та під впливом природних чинників, можна подати у вигляді такої системи різнорівневих етнотериторіальних одиниць:

1. Природно-історичні області;

2. Історично-етнографічні регіони;

3. Історичні зони;

4. Етнографічні райони.

Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісо-Степ (Рівнину) та Степ. Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Скажімо, Полісся — на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське); Карпати (назва походить від імені давніх племен — карпів, котрі були розселені в західних районах України) — на Передкарпаття, власне Карпати і Закарпаття; Рівнина — на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ — на Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).

Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам'яті людей. Це — основна одиниця в системі районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, грунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.

В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.

На українському етнічному грунті нині збереглося п'ять етнографічних груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.

Отже, внаслідок поетапного розвитку етнічності склалася надзвичайно різноманітна її структура, у первісних засадах якої спостерігалася строкатість археологічних культур та етноплемінних компонентів, а наступні нашарування додали етнорегіональну розмаїтість та іншоетнічні вкраплення.

Строкатість та багатошаровість етногенетичної основи населения України стверджує його антропологічний склад, сформований на базі морфологічного типу східнослов'янських племен, які мешкали на півдні Східної Європи, з включенням іншоетнічних субстратів. У цілому населення України належить до великої європейської раси, тяжіючи до її південної гілки. Остання утворилася шляхом взаємодії різних антропологічних типів. Так, носії ямної культури, що жили на Лівобережжі, належали до східної гілки індоєвропейців — індоіранців; носії культури Закарпаття — до північних фракійців; мар'янівсько-бондарихинської — до угро-фінів; нарешті, носії тшинецько-комарівської культури, зокрема білогрудівської (її племена населяли лісостепову смугу Правобережної України — від Середнього Дніпра до Збруча), належали до слов'ян. Власне вони і склали ядро східних праслов'ян — протоукраїнців.

На такій строкатій етнорасовій основі формувалась українська людність, але з певними регіональними варіаціями. Антропологічний склад населення центральноукраїнських областей (Середня Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина) відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-аланського морфологічного субстрату, а на південній Київщині, Черкащині та Полтавщині — певної монголоїдної домішки (передусім половецької). Карпатська область (північні схили Карпат та Закарпаття) відзначається, так би мовити, найбільш європеоїдним комплексом рис морфологічної будови, близьким до сусідніх слов'янських і неслов'янських груп Центральної Європи та Балкан.

У формуванні українського населення відчувається помітний вплив фракійського субстрату. Те саме стосується нижньодніпровсько-прутської області (Буковина, Південна Полтавщина та Дніпропетровщина), долучивши сюди й іранський субстрат. Валдайська ж, або деснянська, область (північні райони Київщини та задеснянські райони Чернігівщини) виявляє давні риси морфологічної будови з домішками балтського морфологічного компонента, до речі, присутнього і в деяких інших регіонах України: на Волині, Західному Поліссі, Прикарпатті. Ці давні риси сягають неолітичної доби, що може бути ще одним доказом тези про формування ядра східного слов'янства, зокрема, і на цій території. Усе розмаїття антропологічного складу населення України становить п'ять антропологічних областей і, власне, п'ять антропологічних типів: центральноукраїнський, карпатський, нижньодніпровський, деснянський, або валдайський, та волинський.

Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше — Румунії.

Етнічна історія Буковини сягає Шипинської землі, що зберігала свою автономію і в складі Молдавського князівства. В грамоті короля Владислава 1433 p. вона визначається як земля, що лежить поза «землею Волоською» — «межи нашою землею Руською (Галичиною) й землею Волоською». У середині XV ст. автономію Шипинської землі було ліквідовано і поділено на цунати (волості). Хотинський та Чернівецький цунати стали відомі під назвою «Буковина». Нині вона включає Чернівецьку область.

Щодо назви «Буковина», то вперше вона з'являється в грамотах молдавських господарів у XIV ст. і пов'язана з природною особливістю краю — буковими лісами.

Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії.

Серед певної категорії науковців ще не так давно побутувала думка, нібито справжня історія Північної і Буковини почалася лише в XIV ст. Вони посилалися на давню легенду про молдавського господаря Драгоша, який буцімто під час полювання у 1352 p. забрів на Буковину і застав її незаселеною, вкритою дрімучими лісами, де панували лише звірі та птахи. З того часу, говорить легенда, почалося заселення людьми цього краю.

Посилаючись на цю легенду і користуючись тим, що письмові джерела про стародавню історію Північної Буковини майже відсутні, буржуазно-націоналістичні історики висунули антинаукову тезу про те, що до приходу на цю територію волохів – предків молдаван і румунів – вона пустувала і почала інтенсивно заселятися та процвітати тільки в складі Молдавського князівства, починаючи з XIV ст. Ця теорія, яка особливо пропагувалася в період королівсько-румунської окупації краю, розрахована на приниження, а то й повне заперечення ролі корінного слов'янського населення в загальному історичному розвиткові і, зокрема, в історії Північної Буковини.

Після возз'єднання Північної Буковини з Україною почався інтенсивний процес створення джерелознавчої бази для написання справжньої наукової історії краю. З цією метою в області було організовано ряд археологічних експедицій, науковці проводили наукові дослідження в галузі етнографії, лінгвістики, зокрема в топоніміці, ретельно вивчали давні літописи та інші письмові джерела. Особливих успіхів добилися археологи, які досліджують пам'ятки матеріальної культури, що зберігаються в землі. Після закінчення Великої Вітчизняної війни в Чернівецькій області проводили дослідження археологічні експедиції наукових установ Москви, Ленінграда, Києва, Львова і Чернівців, у яких брали участь такі відомі радянські вчені, як лауреат Державної премії, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології АН СРСР Т. С. Парсек, ленінградські археологи, доктори історичних наук П. Й. Борисковський і П. О. Раппопорт, член-кореспондент АН УРСР С. М. Бібіков, відомі львівські дослідники, доктори історичних наук М. Ю. Смішко та О. П. Черниш і багато інших. Спільними зусиллями вчених різних наукових установ на археологічних картах Радянського Союзу «біла пляма», якою була територія Північної Буковини на час возз'єднання, була ліквідована. Тут відкрито понад 1,5 тисячі пам'яток археології, котрі переконливо свідчать, що на берегах Дністра, Пруту і Черемошу люди з'явилися ще на зорі своєї історії. З того часу існування людських поселень на території Північної Буковини не припинялося. В світлі нових наукових даних теза буржуазних істориків про пізнє заселення Буковини виявилась бездоказовою, антинауковою, такою, що не відповідає історичній дійсності.

Після обробки археологічних матеріалів було встановлено, що давніми жителями Середнього Подністров'я і Буковинського Прикарпаття були слов'яни. Більше ніж в 500 пунктах Чернівецької області відкриті типові слов'янські поселення, існування яких припадає на час від перших письмових згадок про слов'ян під їхнім власним іменем «склавіни» (VI ст.) і до XIV ст. включно (до VI ст. н. е. слов'яни згадувалися як венеди).

Залишки стародавніх слов'янських укріплень-городищ завжди викликали інтерес у населення. Про укріплення складено багато легенд і народних переказів, пам'ять про них населення зберігає до цього часу в топонімічних назвах «городище», «замчище», «таборище», «окопи», «шанці» та ін.

Слов'янські укріплення на сторінках давньоруських літописів названі градами. Так наші предки називали укріплення, незалежно від того, яку роль в житті населення вони відігравали. Гради східних слов'ян до IX ст. ще не були містами, тобто центрами ремесла і торгівлі. Мешканці укріплень-градів займалися в основному сільським господарством. «Все грады... делают нивы свои и земли свои...» – засвідчує літопис життя слов'ян середини Х ст.

На території Чернівецької області також виявлені типові слов'янські гради. В процесі археологічного вивчення виявилось, що кожне городище має свою власну будівельну біографію, свою історію. Розкопки буковинських градів дали можливість дослідити різнотипні конструкції дерев'яних укріплень, вивчити систему їх оборони, характер забудови, зібрати матеріали про заняття і суспільні відносини населення.

З результатами вивчення слов'янських археологічних пам'яток Північної Буковини знайомлять науково-популярні книги видавництва «Карпати»—«Дорогами предків» (1968 р.), «Північна Буковина – земля слов'янська» (1969 р.) та «Зустріч з легендою» (1974 р.). Тепер автор пропонує читачам нову книжку, в якій розповідається про найновіші відкриття, про дослідження слов'янських укріплень, котрі функціонували в теперішніх Грозинцях Хотинського, Ломачинцях Сокирянського, Добринівцях Заставнівського та Ревному Кіцманського районів Чернівецької області напередодні утворення Київської Русі.

Матеріали дослідження цих укріплень є важливим науковим внеском до історії східних слов'ян, їх наукове значення визначається насамперед тією обставиною, що до недавнього часу слов'янські городища VIII-IX ст. на захід від Дніпра були майже невідомі археологам. Розкопане в селі Зимному на Волині слов'янське городище VI–VII ст. залишалося єдиною пам'яткою такого типу на території між Дніпром і Українськими Карпатами. В археологів з'явилися навіть сумніви щодо наявності слов'янських городищ другої половини І тисячоліття н. е. на Правобережжі Україні Тому виявлення і дослідження слов'янських городищ у Середньому Подністров'ї і Буковинському Прикарпатті дозволяє до певної міри заповнити прогалину в історії багатогранного життя східних слов'ян.

БУКОВИНА. Кiнець ХIХ - початок ХХ ст.

Дiвочий костюм. Сорочка з суцiльними широкими рукавами, пришитими по основi, оздоблена полiхромною вишивкою. Кептар вишитий барвистими вiзерунками кольоровою вовною. Опинка, шо обгортає стегна, з доморобної шерстної тканини, заткана нитками жовтого та жовтогарячого кольору. Головний убiр - "кода" - зроблений з картону, обшитого тканиною, прикрашений бiсером, квiтами, стрiчками. Зверху прикрiплений пучок тирси (ковили). Рiзноколiрне скляне намисто рясно вкриває погруддя та шию. Шкiрянi черевики жовтого кольору, на гудзиках, красиво орнаментованi.

Парубоцький костюм. Довга тунiкоподiбна сорочка з доморобного полотна, шо одягалася поверх штанiв, пiдперезана широким шкiрним посом. Кептар та сердак оздобленi аплiкацiєю iз шкiри, сукна та вишивкою. Вузькi "холошнi" штани з бiлого полотна вишитi на холошах. Одяг був надзвичайно колоритним, багато прикрашався рiзноколiрною вишивкою, плетивом, аплiкацiями з шкiри, металевими пiстонами. Парубоцькi капелюхи були оздобленi квотами, рiзноколiрними стрiчками, пером та iн. Постоли "моршенi", "заклебученi", прив'язанi до ноги "волоками".

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
І. Архів Інформаційного центру УМВС Чернівецької області.
2. Войновський П. Моє найвище щастя: Спомини. - К.: В-во ім. Олени Теліги, 1999.304с.
3. Державний архів Чернівецької області.
4. Жуковський А. Історія Буковини // Час. - 1992. - 21 лютого.
5. З архіву автора.
6. Король К. Моя голгофа. - Чернівці: Троянда, 2000.
7. Радянська Буковина. - 1990. - ІЗ червня.
8. Рубанець М. Білокриницька голгофа //Людина і світ. - 1990. - № 10.-С.4,12-9. Холодницький В.Ф. З історії переселення буковинських німців у 1940-1941 рр. //Науковий вісник Чернівецького університету: 36. наук. праць. Вип. 73-74. Історія. - Чернівці: Рута, 2000. - 284 с.
10. Центральний державний архів громадських об'єднань України.