Курсовая работа: Гарантії прав і свобод та конституційні обов’язки людини і громадянина в Україні

ГАРАНТІЇ ПРАВ І СВОБОД ТА КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

Одесса – 2011

Вступ

Права і свободи людини і громадянина є найвищою соціальною цінністю, найважливішим об'єктом конституційно-правового регулювання. Під конституційними правами і свободами людини і громадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Вона відповідає перед людиною за свою діяльність. Утворення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України).

Відтак метою сучасного розвитку українського суспільства є утвердження прав людини і громадянина, забезпечення умов для їх повної реалізації. Однак декларація прав без гарантії їх забезпечення веде до негативних соціально-політичних наслідків, зниження авторитету влади, до зростання недовіри до політики держави, породжуючи правовий нігілізм та різні форми девіантної поведінки. Останнім часом в Україні виникли несприятливі для особистості тенденції, що істотно ослаблюють її реальний статус у суспільстві, соціальну і правову захищеність. Деформація суспільної правосвідомості як результат тривалої ідеологічної обробки, яка здійснювалася тоталітарною державою, створила атмосферу невпевненості індивіда у своїй захищеності. Тому дослідження проблеми забезпечення, реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини й громадянина на сучасному етапі державного будівництва набуває особливого значення, що і зумовлює актуальність теми дослідження. Права людини і громадянина мають особливу значимість у житті суспільства ще і тому, що вони сприяють комунікації між індивідами і соціальними групами, між особистістю і державою. Нерозуміння цього унеможливлює адекватну оцінку всієї системи складних політичних, соціальних, економічних, міжнародних відносин, не сприяє звільненню людини від надмірної залежності від держави. Права людини і громадянина є визначальним чинником статусу людини в суспільстві й цивілізованої діяльності людей, задоволення їх потреб і інтересів. Реалізація конституційних прав і свобод людини й громадянина неможлива без ефективної організаційно-виконавчої діяльності державних органів і посадових осіб. Усе це актуалізує необхідність глибокого всебічного дослідження проблеми прав людини і громадянина в Україні як необхідної передумови її демократичного розвитку.

Мета даної курсової роботи полягає в тому, щоб з'ясувати поняття, сутність, структуру прав і свобод людини і громадянина з урахуванням сучасних правових підходів.

Об'єктом дослідження є права людини і громадянина, які пов’язані із ступенем утвердження в суспільстві демократичних цінностей та інститутів сучасного громадянського суспільства.

Предметом дослідження виступають характерні риси процесу формування умов для повноцінної реалізації прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Методологічна основа дослідження. Основою джерельної бази курсової роботи є законодавство України, що регламентує права людини і громадянина, при аналізі яких застосовувався емпіричний метод. В основу курсової роботи покладено системний метод, який дав змогу розглянути права людини і громадянина як певну цілісність, що складається із сукупності елементів. Інституціональний метод орієнтований на аналіз і вивчення інститутів, за допомогою яких захищаються права людини і громадянина.

1. Ознаки громадянських прав і свобод людини в Україні

Ознаки громадянських прав і свобод людини є тими специфічними рисами які дають змогу відокремити права, котрі ми відносимо до громадянських. За допомогою ознак громадянських прав і свобод їх можна порівнювати з іншими групами основних прав і свобод людини і громадянина, виділяючи спільні та відмінні риси.

К.І. Козлова та О.О. Кутафін специфічні ознаки особистих прав і свобод визначають так: а) вони є за своєю суттю правами людини, тобто кожного, і не пов'язані напряму з належністю до громадян держави і не випливають з неї; б) ці права невідчужувані і належать кожному від народження; в) вони охоплюють такі права і свободи особи, які необхідні для охорони її життя, свободи, гідності як людської особистості та інші природні права, пов'язані з її індивідуальним, приватним життям. Інший російський вчений А.Є. Козлов додає до цих характеристик ознаку особливої значущості особистих (громадянських) прав і свобод, їх найбільшу вразливість порівняно з іншими групами конституційних прав і свобод. Цей перелік ознак є неповним, оскільки лише у найбільш загальних рисах відображає суттєві ознаки даної групи конституційних прав і свобод людини. Невідчужуваність прав і свобод людини є більш значущою та складною конституційно-правовою категорією, яка належить не до ознак, а до принципів конституційних прав і свобод людини та громадянина. Всі ознаки громадянських прав і свобод людини в Україні можна умовно поділити на дві підсистеми (види): загальні та спеціальні. Як одна з груп конституційних прав і свобод індивіда, вони мають загальні ознаки, властиві всім основним правам і свободам людини і громадянина.

По-перше, громадянські права і свободи людини є фундаментальними правами і свободами. Вони не лише проголошені у міжнародних актах, але й закріплені Конституцією України. Це єдиний нормативний акт, який має право визначати їх зміст, обсяг та межі реалізації.

Звідси випливає друга ознака – постійний характер даних прав і свобод людини, їх особливий механізм реалізації. Це означає, що окреме громадянське право чи свобода, як і будь-яке інше конституційне право, не припиняється і не виникає раз по раз, а є невід'ємним правом кожного учасника конкретних правовідносин. Набором конституційних прав, свобод та обов'язків особа вже володіє до виникнення правовідносин у конкретній сфері.

Третьою загальною ознакою громадянських прав і свобод людини можна вважати їх значущість. Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки людини і держави, тоді як інші галузеві суб'єктивні права і свободи регулюють зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних чи громадських організацій, або громадян між собою.

По-четверте, громадянські права і свободи, як і решта основних прав і свобод, мають особливий механізм охорони. Його функціонування забезпечується всією системою національного законодавства, діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування, політичних та громадських організацій та інших юридичних та фізичних осіб.

П'ятою загальною ознакою громадянських прав і свобод є їхня універсальність – вони діють у всіх сферах суспільного життя, на всій території держави, у будь-яку годину дня чи ночі їх зміст та обсяг є однаковим для всіх фізичних осіб, котрі підпадають під юрисдикцію української Конституції. З іншого боку, громадянські права і свободи мають свої спеціальні ознаки – за своїми специфічними якостями вони є пріоритетними, природженими, сталими, загальними та індивідуальними.

Пріоритетність громадянських прав і свобод підкреслюється місцем розташування у другому розділі Конституції – одразу після принципів правового статусу особи в Україні і перед політичними та іншими
правами і свободами – це не випадково. По перше, така послідовність властива Загальній Декларації прав людини 1948 р. Міжнародному пакту про громадянські та політичні права 1966 р. По-друге, громадянські права і свободи є основою не тільки системи конституційних прав і свобод людини, але й практично всього правового статусу особи в Україні Це зумовлено особливою значущістю громадянських прав і свобод для людини і держави. Для людини вони є передумовами задоволення інших духовних і матеріальних потреб. Для держави вони є суттєвими, бо втілюють її демократичний, правовий, соціальний характер. Громадянські права індивіда, зокрема право на життя, право на свободу, право на повагу до гідності є передумовами реалізації будь-яких інших конституційних прав – політичних, економічних, соціальних, культурних чи екологічних. Природженість прав і свобод даної групи означає їх належність людині від народження (чи початку життя) до смерті Громадянські права і свободи людини не набуваються і не відчужуються за власним бажанням особи, на відміну, наприклад, від права на власність, права на труд чи виборчого права. До громадянських прав і свобод неможливо застосувати таку умову, як дієздатність. Особі не треба чекати досягнення певного віку, щоб користуватися правом на таємницю листування, правом на повагу до власної гідності чи правом особистої недоторканності. Ці та інші громадянські права і свободи має й однорічна дитина, і столітня людина. Крім того, дані права і свободи не залежать від визнання їх державою. Вони існують як об'єктивна реальність, зумовлена людською сутністю, природою людини. У зв'язку з природним (природженим) характером громадянських прав і свобод, всі інші конституційні права і свободи, за окремими винятками, є похідними. Держава на власний розсуд може встановлювати зміст і обсяг політичних, економічних чи соціальних прав, що лише незначною мірою буде торкатися природи людини. Громадянські права і свободи є сталими суб'єктивними конституційними правами людини. Під цим розуміється їх одвічний, постійний та незмінний характер. Під впливом соціально-економічних та соціально-політичних чинників, будуть змінюватися і конкретні соціальні, політичні, економічні та духовні конституційні права і свободи. По-новому можна визначати їхні межі та обсяг в юридичній чи фактичній конституціях України. Однак специфічною рисою саме громадянських свобод є те, що вони сформовані назавжди, бо встановлені Богом чи природою. Ці права неможливо законодавчо змінити чи повністю скасувати, як неможливо переробити чи побороти природу людини. Вони будуть існувати доти, допоки існуватиме людство на планеті. Під загальністю громадянських прав і свобод людини необхідно розуміти їх належність всім людям без винятків та обмежень. Користування цими правами не залежить від набуття чи втрати українського громадянства, бо громадянські права і свободи мають всі фізичні особи: громадяни України, іноземці та апатриди. Для визначення суб'єктів громадянських прав і свобод у Конституції України застосовуються формулювання типу «кожна людина», «кожен», «ні хто», «жодна людина», «всі», і не вживається слово «громадянин», що докорінно відрізняє їх від решти конституційних прав і свобод, реалізація яких зумовлена обов'язковою наявністю громадянства України. Таких, наприклад, як право на об'єднання у політичні партії та громадянські організації; право брати участь в управлінні державними справами; право мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості тощо. Серед факультативних ознак громадянських прав і свобод людини можна виділити також їх індивідуальний характер. На відміну від інших груп конституційних прав і свобод, всі громадянські права і свободи людини реалізуються індивідуально, тобто самостійно кожною конкретною особою. Серед громадянських прав і свобод немає так званих колективних, якими можна скористатися лише спільно з іншими громадянами. Такими правами, за Конституцією України є, зокрема, активне виборче право, право на збори і демонстрації, право на об'єднання, право на страйк тощо. Громадянські права і свободи людини в Україні можна умовно поділити на дві групи: власне громадянські та змішані конституційні права і свободи. Серед переліку громадянських прав і свобод людини, проголошених Конституцією України, можна виявити сім власне громадянських прав і свобод. До них відносяться: право на життя, право на свободу, право на особисту недоторканність, право на повагу гідності, право на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте та сімейне життя. Саме вони найбільш точно відповідають характеристикам пріоритетності, природженості, сталості, загальності та індивідуальності як спеціальних ознак громадянських прав і свобод людини. До речі, всі названі власне громадянські права і свободи людини розміщено у другому розділі Конституції України цілком компактною групою у статтях 27–32. Однак такі конституційні права і свободи, як свобода пересування та вільний вибір місця проживання, свобода думки і слова, право на інформацію, право на свободу світогляду й віросповідання, право на користування рідною мовою, шлюбно-сімейні права тощо є змішаними основними правами і свободами. Кожному з них притаманні не лише деякі ознаки громадянських прав і свобод, але й певні елементи інших груп конституційних прав і свобод. Однак правову природу ознак громадянських прав і свобод людини не можна абсолютизувати. Дуже важко віднайти певні властивості, які б однозначно стосувалися лише конкретної групи конституційних прав і свобод людини і громадянина. Як і будь-яка характеристика, вона складається з відносних категорій і є, здебільшого, умовною.

2. Зміст конституційних політичних прав і свобод громадянина

Політичні права та свободи громадян слід розглядати як можливості, що належать їм від народження і забезпечені законом. Вони дозволяють громадянам у встановлених межах активно впливати на організацію і діяльність держави та її органів, інших суб'єктів політичної системи, а саме політичну сферу суспільних відносин та брати участь у політичному житті.

Аналіз конкретних конституційних прав і свобод громадян слід почати з основного права – виборчого. Дана правова можливість передбачає, в об'єктивному розумінні, систему правових норм, що регулюють порядок формування представницьких та інших вибираних громадянами державних органів і органів місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування.

Особливе місце серед політичних прав та свобод займає право петицій. Право вносити до державних органів та громадських організацій пропозиції щодо поліпшення їх діяльності, критикувати недоліки в роботі. Слід визнати, що петиції повинні мати переважно колективний характер. Більш того, термін «петиція» визначається як колективне прохання, частіш за все, яке подається у письмовому вигляді до органів державної влади, як правило, вищих. Отже, петиції можна розглядати як звернення громадян із суспільно значимих питань, що мають своєю метою впливати на їх вирішення, та такі, що адресуються суб'єктам політичних відносин, до компетенції яких входить здійснення вимагальних або таких, що пропонуються в даних зверненнях, дій.

Наступна група правомочностей громадян охоплює суб'єктивні політичні свободи: свобода слова, думки, права на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34 Конституції України).

На думку Н. Титової, свобода слова – це гарантоване безпосередньо політичне право вільно і необмежено висловлюватися, обговорювати, пояснювати та поширювати відповідно до інтересів народу свої думки, міркування та переконання з усіх питань державного та громадсько-політичного характеру.

Зміст наведеного відповідає Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, де зазначено, що кожна людина має право на свободу думки, на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження (статті 18–19). Останнє містить свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження.

Кожна людина має право на свободу вираження своїх поглядів (п. 1 ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини). Воно включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Дана норма тісно взаємодіє зі статтями 21, 23, 31 та 35 Конституції України. До того ж, її можна розглядати як певний розвиток і конкретизацію положення ч. 3 ст. 15, що забороняє здійснення в Україні цензури.

Враховуючи значення інформації в життєдіяльності суспільства, встановлюється певний режим доступу до неї, – передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. В цьому плані інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом (остання поділяється на конфіденційну і таємну).

Відповідно до вимог ст. 37 Закону «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. не підлягають обов'язковому наданню: для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, що містять відомості, визнані у встановленому порядку державною таємницею; конфіденційна; про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду в тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, порушити право людини на справедливий та об'єктивний розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи; інформація, що стосується особистого життя громадян; документи, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, якщо вони пов'язані з розробленням напрямів діяльності установи, з процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю; інформація, яка не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими актами.

Серед прав – вимог політичної свободи головне місце займає вимога громадянина не перешкоджати йому реалізовувати правомочності на власні позитивні дії. Крім цього, свобода слова та друку містить ще одну важливу правомочність: право вимагати надання різної інформації.

Далі серед політичних свобод – свобода щодо об'єднання. Свобода асоціацій, а саме таку назву має право на об'єднання в міжнародному праві – означає право на об'єднання громадян для спільних дій і досягнення спільної мети на умовах дотримання певних правил поведінки (корпоративних норм). Таке об'єднання необхідне людині, коли вона сама не має можливості вчинювати вказані дії або досягати бажаної мети.

На підставі зазначеного вище слід сказати, що основним елементом юридичного змісту конституційних політичних прав та свобод є правомочність вимоги, адресованої державі, та яка в цілому характеризується як вимога забезпечення участі громадян в управлінні державними та громадськими справами через різні форми представницької та безпосередньої демократії, центральними серед них є вибори, референдуми та петиції.

Основним елементом юридичного змісту політичних свобод є правомочність на позитивні дії, що характеризується значним вибором волевиявлень.

3. Економічні, соціальні, культурні і духовні права і свободи людини та громадянина

3.1 Основні економічні і соціальні права людини і громадянина

Чільне місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина посідають і економічні права та свободи, які визначають можливість людини створювати матеріальні та особисті нематеріальні блага, володіти ними та здійснювати господарську діяльність. До основних економічних прав і свобод людини і громадянина відносять: право приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на користування об'єктами права державної та комунальної власності (ст. 41) та власністю Українського народу (ст. 13).

Первинним, базисним економічним правом, що визначає економічні основи суспільного і державного ладу України є право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (с. 41), що набувається в порядку, визначеному законом, зокрема, Законом України «Про власність». Об'єктами права приватної власності визначаються матеріальні (рухомі та нерухомі) та особисті нематеріальні цінності (блага). Формою здійснення правовідносин, пов'язаних із реалізацією права приватної власності є володіння, користування і розпорядження матеріальними і особистими нематеріальними цінностями (благами) з метою задоволення соціально-економічних потреб людини і громадянина.

Водночас Основний Закон застерігає, що власність зобов'язує не завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Тобто використання права приватної власності для завдання шкоди та збитків іншим особам та їхнім законним правам, а також на шкоду інтересам суспільства та держави є неприпустимим. Держава гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений власності та забезпечує непорушність права приватної власності. Наступним важливим економічним правом є право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42). За змістом це право дозволяє здійснювати на свій ризик діяльність, що має на меті отримання прибутку; за суб'єктами – це право належить усім громадянам України, іноземцям і особам без громадянства, за винятком депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів, суддів та ін. Закони України «Про власність», «Про підприємництво» та ряд інших визначають порядок і форми здійснення підприємницької діяльності. Похідним від права власності є й право громадян України користуватися об'єктами права державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб (ч. З ст. 41) та власністю Українського народу (ст. 13), але це право є лише різновидом права власності та потребує свого законодавчого закріплення і належного теоретичного обґрунтування.

Соціальні права і свободи людини і громадянина в Україні. Значну питому вагу у системі основних конституційних прав і свобод людини і громадянина мають соціальні права і свободи, які дозволяють громадянам реалізовувати можливу поведінку або діяльність у соціальній сфері. Ця поведінка або діяльність, насамперед, пов'язана з можливістю людини працювати та відпочивати, захищати свої соціально-економічні права, отримувати соціальний захист, мати право на достатній життєвий рівень, отримувати належну медичну допомогу та користуватися страховою медициною тощо. Реалізація соціальних прав і свобод сприяє формуванню соціальної держави, стабілізує суспільне життя. Отже, соціальні права та свободи людини і громадянина – це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров'я. Джерелом законних матеріальних і соціальних цінностей, як відомо, є праця, тому Конституція України в ст. 43 визначає первинним соціальним правом людини і громадянина право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку кожен вільно обирає або на яку погоджується. Держава бере на себе обов'язок створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, а також забезпечувати безпечні і здорові умови праці та гарантувати право на своєчасну і повну заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (прожитковий мінімум). Конституція України забороняє використовувати примусову працю; працю жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах та незаконне звільнення працівників. Суспільні відносини, пов'язані з реалізацією права на працю, детально регулюються Кодексом законів про працю та іншими нормативними актами. Кожен, хто працює, має право на страйк, (ст. 44) тобто право колективно і публічно захищати свої економічні та соціальні права у формах, що не заборонені чинним законодавством. На страйках не можуть захищатися або відстоюватися політичні права, але на практиці страйки доволі часто трансформуються в такі політичні форми безпосередньої демократії, як мітинги, походи і демонстрації.

Працівники також мають право на відпочинок (ст. 45), що передбачає надання працівникам днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановлення скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. До часу відпочинку також відносяться святкові (державні світські свята) та неробочі дні (найбільші православні свята: Великдень, Трійця, Різдво Христове).

Важливим соціальним правом є право на соціальний захист (ст. 46), що передбачає можливість отримання пенсій, соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування і забезпечують прожитковий мінімум на випадок повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; втрати годувальника; безробіття з незалежних від людини обставин; старості та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Окремі категорії державних службовців, військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів та ін., а також члени їхніх сімей мають право на соціальний захист, що визначається окремими законами України. Наприклад, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. та іншими законами.

Конституція України в ст. 47 закріплює право на житло, що передбачає створення державою умов, за яких кожний громадянин України матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. На жаль, у сучасних умовах це право залишається фактично негарантованим.

Важливим соціальним правом, яке є інтегруючим по відношенню до інших соціальних прав і свобод, є право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48 Конституції України). Реалізація цього права передбачає, що будь-яка людина має реальну можливість забезпечувати себе і членів своєї сім'ї достатнім харчуванням, одягом і житлом. Інші соціальні права мають сприяти реалізації цього головного соціального права.

Істотним соціальним правом є право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції). Забезпечення охорони здоров'я здійснюється за рахунок державного фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава зобов'язується створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування; надання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров'я; розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

Конституція України також закріплює за державою обов'язок дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечувати санітарно-епідеміологічне благополуччя та здійснювати інші заходи щодо забезпечення права на охорону здоров'я.

3.2 Культурні і духовні права і свободи людини

Прийнято вважати, що культурні права і свободи людини і громадянина – це міра можливої поведінки або діяльності особи щодо задоволення своїх законних потреб у сфері освіти, літературної, художньої, наукової та технічної діяльності. Одним з основних культурних прав є право на освіту (ст. 53 Конституції). Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Держава також дбає про забезпечення права на освіту громадянам, які належать до національних меншин, і гарантує їм право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Іншим істотним культурним правом, що гарантується державою, є право громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції). Тобто держава надає громадянам можливість займатися будь-яким видом творчості з метою самовираження особистості, вдосконалення індивідуальних духовних якостей та задоволення власних моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Конституція також декларує охорону культурної спадщини; збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність.

У вітчизняній конституційно-правовій науці залишається суперечливою оцінка права на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54 Конституції). Це право передбачає, що ніхто не може використовувати або поширювати без згоди автора результати інтелектуальної та творчої діяльності (літературні твори, наукові відкриття, технічні винаходи, художні вироби, твори мистецтва тощо), за винятками, встановленими законами. Тобто йдеться про авторське право, що захищається державою і є одним із видів приватної власності. За сутністю це право слід відносити до економічних прав і свобод, оскільки Конституція гарантує право на результат (матеріальний і моральний). Водночас це право здійснюється в культурній сфері суспільних відносин, що дає підстави відносити його до змішаних, культурно-економічних прав і свобод людини і громадянина.

До культурних прав і свобод людини і громадянина також традиційно відносять право на інформацію. Ст. 34 Конституції України закріплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Правовий режим збирання, зберігання, використання і поширення інформації визначається Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. та іншими законами України. Здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Провідний український конституціоналіст В.Ф. Погорілко додає до цього переліку право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на інформацію, свободу світогляду і віросповідання.

Російські конституціоналісти, зокрема М.В. Баглай, Ю.І. Ентін, Ю.І. Лейбо та ін., включають до культурних прав і свобод лише право на вільний доступ до культурних цінностей (яке, до речі, Конституцією України не закріплено) і право на свободу творчості та наукових досліджень. А, наприклад, право на освіту вони відносять до суто соціальних прав.

Нечіткість системи культурних прав і свобод людини обумовлена тим, що конституційні права людини реалізуються у певних сферах суспільного життя, котрі часто взаємно перетинаються. Конкретне суб'єктивне право людини дуже важко визначити як суто культурне, чи суто соціальне, чи суто політичне. Тому подібна класифікація конституційних прав і свобод є умовною. Вона не впливає на їх обсяг, зміст чи рівень гарантованості, однак сприяє глибшому розумінню їх сутності та соціального призначення, поліпшуючи їх практичне застосування.

Духовні права і свободи людини у сучасній юридичній літературі є малодослідженою групою конституційних прав і свобод, які часто ототожнюють з культурними правами і свободами особи, хоча вони мають суміжні, але не тотожні сфери реалізації. Значущість духовних прав і свобод для життя людини посилюється стрімким розвитком людської цивілізації на зламі тисячоліть, видатними досягненнями науки і техніки. Життя не стоїть на місці – ми живемо у швидкоплинному світі. Питанням найближчого часу є закріплення духовних прав і свобод людини, котрі стосуються сфери ідеального – царини психіки та свідомості людини, неконтрольоване втручання до яких може призвести до не передбачуваних наслідків.

До групи духовних прав і свобод людини, закріплених Конституцією України, насамперед, належать: право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35 Конституції України); право на свободу думки (ст. 34); право на недоторканність духовного світу особи (ст. 29); право на інтелектуальну діяльність (ст. 54); право на психічне здоров'я (ст. 49).

Умовно дані конституційні права і свободи можна поділити на: 1) власне духовні права і свободи, тобто ті, які прямо передбачено в Конституції України свобода думки; свобода світогляду та віросповідання; право на результати власної інтелектуальної діяльності); 2) непрямі (опосередковані) духовні права і свободи, які випливають зі змісту окремих конституційних прав і свобод (наприклад, права на особисту недоторканність, права на повагу гідності, права на невтручання до приватного життя, права на охорону здоров'я тощо).

Хоча елементи духовності можна простежити майже в кожному конституційному праві чи свободі людини і громадянина, традиційним власне духовним правом особи є право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35 Конституції України), яке найбільш докладно регламентовано сере; духовних прав і свобод людини. Хоча жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова (ст. 15 Конституції України), держава має сприяти формуванню такого світогляду людини який базується на ідеалах добра і гуманізму. Проте особі надається право самостійно формувати власний світогляд, додержуватися певних світоглядних цінностей, принципів, ідеалів чи переконань. Людина може вірити в Бога, сповідувати певну релігію чи бути атеїстом; може відправляти релігійні культи і ритуальні обряди одноособова чи колективно; може провадити релігійну діяльність або взагалі не займатися такою тощо. Щодо даного духовного права людини вважаємо за необхідне внести зміни до Закону України: «Про свободу совісті та релігійні організації». Прийнятий у квітні 1991 р. ще за часів СРСР, він залишає поза увагою багато проблемних питані щодо правового статусу релігійних організацій гарантування права дитини на свободу світогляду тощо. Одним з основних власне духовних прав людини можна вважати право на свободу думки, яке разом із правом на свободу слова проголошується ст. 34 Конституції України. Важливість свободи думки для життя людини була помічена ще Сократом, котрий у крилатій фразі «Я мислю – значить я існую» відобразив взаємозв'язок думи. і життя людини. Так, згідно зі ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» моментом смерті людини визнано смерть мозку – остаточне притінення роботи серця, у зв'язку з яким стався незворотній процес розпаду клітин центральної нервової системи.

Думка і слово є взаємопов'язаними категоріями, які перебувають в органічній єдності. До недавнього часу вважалося, що думка, яка не виражена певним письмовим, словесним чи вербальним способами, не являє собою соціальної цінності. Однак новітні досягнення сучасної науки і техніки (психотропні генератори, нейролінгвістичне програмування, кодування тощо) продемонстрували здатність маніпулювати процесом мислення людини. Це спонукає до перегляду традиційного підходу щодо права на свободу думки та слова і виокремлення права на свободу думки у сфері конституційно-правового регулювання як самостійного права людини.

Непрямим духовним правом особи є право на недоторканність духовного світу, котре випливає зі змісту права на повагу гідності (ст. 28 Конституції України), права на особисту недоторканність (ст. 29) та права на невтручання в приватне життя (ст. 32). Безпосередньо на сторожі безпеки духовного світу людини стоїте право на особисту недоторканність, яке гарантує не лише фізичну, але й психічну недоторканність особи, хоча ст. 29 Конституції України докладно регламентує лише захист від порушення особистої недоторканності під час затримання та арешту, не згадуючи взагалі про духовну недоторканність особи.

Що стосується недоторканності духовного світу людини, то ця тема поки що не дістала належного висвітлення у національній юридичній літературі, але його значення важко переоцінити. Духовна (психічна) безпека людини – це такий реальний стан індивіда, коли він має можливість розпоряджатися самим собою, власними думками і вчинками. У світі накопичено великий арсенал способів, у тому числі технічних, з допомогою яких можуть здійснюватись маніпулювання психікою людини. З індивіда можна зробити не лише слухняного, до всього здатного «зомбі». Людину також можна примусити вчиняти певні запрограмовані дії, не змінюючи при цьому її психічного складу та особистості. Хоча ст. 31 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» прямо забороняє використовувати засоби і технології, що діють безпосередньо на підсвідомість людини, не існує юридичної відповідальності за застосування прихованої реклами у політичних цілях, наприклад, під час виборчої кампанії тощо. Загрозу для духовного світу людини становить також використання слідчого гіпнозу. Під цим терміном розуміють гіпнотичний метод відтворення минулого досвіду людини. У 1987–1988 роках слідчо-оперативними бригадам Міністерства внутрішніх справ Української РСР та працівниками республіканської прокуратури слідчий гіпноз використовувався при розслідуванні великої кількості кримінальних справ. При розслідуванні тяжких злочинів у Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській та Херсонській областях як фахівець залучався гіпнолог. Варто зазначити, що, розпитуючи людину, яка перебуває у гіпнотичному стані, гіпнолог має необмежені можливості для пошуку інформації. Він неминуче торкається прихованих у глибинах підсвідомості відомостей про такі обставини, які людина хотіла б зберегти у таємниці. Даючи згоду на слідчий гіпноз, людина не може передбачити, що може бути витягнуто з її підсвідомості. Для запобігання подібному необхідне окремо закріпити в Конституції України право на недоторканність духовного світу людини. До групи духовних прав і свобод людини в Україні належить і право на психічне здоров'я, котре випливає з права на охорону здоров'я, проголошеного ст. 49 Конституції України. Дуже важливою в цьому плані є стаття 3 Закону України «Про психіатричну допомогу», що закріплює презумпцію (принцип) психічного здоров'я людини: кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених виключно законами України. Право на психічне здоров'я людини потребує не стільки конституційно-правового регулювання, скільки вжиття відповідних організаційних заходів. Психічне здоров'я населення України є серйозною проблемою сьогодення. Часто на побутовому рівні психічні розлади сприймаються як риси характеру і з ними або змирилися, або їх просто не помічають. Наявність нездорової психіки у значної частини населення України зумовлена низкою взаємопов'язаних чинників: соціально-економічною та політичною обстановкою, забрудненням довкілля, недостатнім життєвим рівнем більшості населення, неповноцінним харчуванням, життям в умовах епідемії туберкульозу, поліомієліту тощо. Оскільки Україна прямує до єдиної Європи, то ці проблеми необхідно розв'язувати якнайшвидше. Тим більше, що ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права гарантує людині право на найвищий, який можна досягнути, рівень не лише фізичного, але й психічного здоров'я. Уже сьогодні серйозну загрозу праву особи на психічне здоров'я становить використання психотропних генераторів, застосування методу нейролінгвістичного програмування тощо. На превеликий жаль, в Україні вже є перші жертви психотропних апаратів. Держава, в особі її відповідних органів та посадових осіб, своєю бездіяльністю фактично дозволила секті так званих «білих братів» здійснювати свої злочинні плани, що призвело до тисяч скалічених доль. Багато колишніх «білих братів» уже ніколи не зможуть жити повноцінним життям, оскільки їх психіка непоправно травмована. Іншою проблемою щодо психічного здоров'я людини є ті форми нетрадиційної медицини, які використовують гіпноз чи так зване «кодування» для діагностики та лікування хворого. На жаль, ліцензування такої діяльності Міністерством охорони здоров'я України недостатньо захищає людину від негативного впливу на її психічний та соматичний стан. Ці наведені окремі проблемні питання переконують у нагальній необхідності конституційного закріплення в Україні духовних прав і свобод людини, створення відповідних нормативно-правових та організаційних гарантій їх реалізації. Важливість цього після історії з «білими братами» усвідомили і в парламенті, де готувався законопроект з робочою назвою «Про захист від небезпечних впливів на психіку людини та надання допомоги особам, які зазнали таких впливів», який ще у Верховній Раді України другого скликання було доручено розробити Комісії з питань молоді, спорту та туризму. Безсумнівно, поняття, ознаки та систему духовних прав і свобод людини в Україні окреслено умовно і схематично. Багато питань видаються дискусійними, тому потребують більш глибокого теоретичного і практичного дослідження. Проте духовні права і свободи мають посісти належне місце в системі конституційно-правового статусу особи в Україні.

4. Гарантії прав і свобод та конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні

4.1 Специфіка державного захисту прав і свобод людини в Україні

право свобода громадянин конституційний

У спеціальній літературі під захистом прав і свобод людини та громадянина розуміють забезпечення чи відновлення порушеного права або усунення існуючих перешкод для їх реалізації. Водночас, етимологічне значення слова «захищати» означає: «обороняти, охороняти кого-небудь, що-небудь від нападу замаху»; «пильно стежити за недоторканністю кого-небудь, чого-небудь»; «боронити, обстоювати погляди, права, інтереси, честь кого-не-будь».

Права і свободи людини та громадянина – визнані міжнародною спільнотою особисті цінності людини у ЇЇ взаємовідносинах з іншими людьми та державою. Як в Україні, так у багатьох країнах світу існують специфічні моделі захисту прав і свобод людини та громадянина державними органами, серед яких не останню роль відіграють органи конституційної юрисдикції.

Україна приєдналася до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини після прийняття 17 липня 1997 р. Верховною Радою Закону про ратифікацію цього документа з окремими застереженнями, зумовленими особливостями введення у дію деяких положень Конституції України, пов'язаних з гарантіями недоторканності людини та її права на захист.

Залежно від особливостей суб'єкта застосування заходів примусового характеру до правопорушника розрізняють два основних методи захисту права – юрисдикційний і не юрисдикційний. Юрисдикційним методом захисту є діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, а також громадських об'єднань з відновлення порушеного права, здійснювана у рамках встановлених законом процедур, результатом якої є рішення по суті. Не юрисдикційний метод захисту – сукупність дій (заходів) самих уповноважених осіб з відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права без звернення за допомогою до компетентних органів і організацій. Юрисдикційний метод поділяють на судові і не-судові (адміністративні і громадські), нотаріальні форми захисту. Судовий захист, безперечно, посідає центральне місце у досить великому арсеналі засобів, покликаних забезпечити захист прав людини.

Судовий метод захисту прав людини найдемократичніший і найбільш пристосований для всебічного, повного та об'єктивного виявлення дійсних обставин і причин виникнення цивільних спорів, кримінальних і адміністративних правопорушень, тобто для встановлення істини у справах, що розглядаються судами, і дозволяє на основі цього правильно застосовувати норми матеріального права, вірно вирішувати справи по суті.

Чинна Конституція України не містить застережень щодо реалізації права на судовий захист, як це мало місце у Конституції СРСР 1978 р. У останній також передбачалося право оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності державних органів, юридичних осіб у галузі управлінської діяльності у встановленому законом порядку. Однак минуло понад десять років, поки нарешті 1989 р. прийнято Закон СРСР «Про порядок оскарження у суді неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що порушують права громадян». І громадяни змогли скористатися цим правом.

Детальніше засади судочинства та інші питання, зокрема щодо розгляду справ безстороннім судом, врегульовано у Кримінально-, Цивільно – та Господарсько-процесуальних кодексах. У них встановлюються як підстави для відводу суддів, так і порядок вирішення цих питань, що забезпечує право сторін на розгляд справ неупередженим судом. Лише у конституційному судочинстві право на розгляд справи безстороннім судом повністю не забезпечується, оскільки у Закон: «Про Конституційний Суд України» питання відводу суддів взагалі не врегульовано, хоча і у конституційному провадженні справа має розглядатися неупередженими суддями.

Останнє є важливим, оскільки саме органам конституційного контролю належить особливе місце у захисті прав і свобод людини та громадянина. Конституційні права і свободи, як зазначає А. Козлов, сприймаються як норми Конституції та інших законів, що безпосередньо обмежують владу, а тому необхідне вироблення методології здійснення контролю за дотримання владою правового статусу особи.

Процесуальні функції такого контролю поряд з іншими органами державної влади та організаціями здійснюють також органи конституційної юрисдикції. Конституційний Суд покликаний гарантувати політичну і правову стабільність суспільного життя, надійно охороняти права та свободи громадян, захищати, а не засуджувати. У центрі його юрисдикції знаходяться основні права людини, людська гідність. Можливості Конституційного Суду України щодо захисту прав та свобод людини і громадянина певною мірою обмежені встановленими методами конституційного контролю та абстрактним правом, наданим громадянам, звертатися до Конституційного Суду лише з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, тобто у разі неоднозначного застосування одних і тих же положень Конституції чи законів судами України, іншими органами державної влади.

Безпосередньо звернутися до суду з питань конституційності законів, інших правових актів вони не мають права. Але це може зробити у їх інтересах Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, якому таке право надано.

Конституція України значно розширила методологічні можливості захисту прав та свобод громадянами, закріпивши їх право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом до відповідних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Це конституційне положення відповідає вимогам ст. 26 Європейської конвенції з прав людини.

Дотримання наведеної вимоги є визначальною умовою використання ще одного методу захисту прав та свобод – подання та прийняття скарги до розгляду Європейським судом з прав людини. У одному з перших рішень Європейський суд зазначив, що система захисту прав людини, передбачена Конвенцією, за своєю природою є допоміжною. І за встановленим нею процесуальним правилом особа може подати скаргу до Ради Європи лише після того, як використає всі доступні внутрішні державні засоби правового захисту.

У Європейському суді з прав людини напрацьовано певні критерії вирішення питань щодо використання всіх національних засобів захисту. До них належать: доступність, доцільність та ефективність звернення, безпідставне чи безнадійне звернення до судових або інших органів державної влади країни, якщо практика правозастосування, яка склалася, не залишає надії на задоволення скарги. В Україні скарги щодо порушення прав і свобод людини можуть бути вирішені Президентом, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів, судами, прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини.

Згідно з Конституцією України кожен має право захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань лише не забороненими законами засобами, які у своїй єдності складають відповідний механізм, під котрим у контексті даного дослідження необхідно розуміти певну сукупність способів захисту прав і свобод людини та громадянина органом конституційної юрисдикції за допомогою правових засобів, тобто відповідних юридичних процедур і правил.

Фізичні особи (громадяни України, особи без громадянства, іноземці) мають право згідно зі ст. 150 Конституції та п. 4 ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України» ініціювати розгляд окремих питань у Конституційному Суді. Йдеться про офіційне тлумачення Конституції та законів України – це найширші повноваження органу конституційної юрисдикції, оскільки стосуються всього масиву чинних нормативно-правових актів держави. Дійсно, фізичні особи можуть подати звернення до Конституційного Суду з проханням дати офіційне тлумачення норм Конституції або законів України. Такий механізм, особливо в умовах своєрідного розуміння своїх прав з боку окремих категорій громадян, як зауважують вчені-конституціоналісти, є необхідним.

Сьогодні в Україні існує нагальна проблема удосконалення механізму захисту прав і свобод людини та громадянина, тому оптимізація діяльності органу конституційної юрисдикції вкрай необхідна. Такий процес непростий і до того ж практична його реалізація вимагає глибокого теоретичного осмислення. Донині залишаються неврегульованими деякі важливі процесуальні питання конституційного судочинства, внаслідок чого складно залучити до участі у перевірці конституційності законів та інших правових актів, які закріплюють права та свободи людини, суддів загальних судів, представників прокуратури та інших правоохоронних органів. Відтак, потенціал конституційної юстиції щодо захисту прав і свобод людини та громадянина використовується в Україні не у повній мірі.

Якщо виходити з розуміння того, що конституційне правосуддя в Україні має стати справді важливим інструментом захисту прав і свобод людини та громадянина, то потрібно внести низку законодавчих процесуальних кореляцій у профільне законодавство з метою оптимізації діяльності Конституційного Суду України у сфері забезпечення та гарантування прав і свобод людини. Внесення відповідних змін до законодавства викликано потребами життя. Наприклад, важливою є проблема термінів конституційного провадження.

Відомо, що строк конституційного провадження за конституційним зверненням – не більше шести місяців, а його відлік починається лише від дня відкриття такого провадження. Проте профільне законодавство не визначає, у який термін Конституційний Суд може розглядати звернення: до винесення ухвали про відкриття чи відмову у відкритті провадження.

Українські громадяни, котрі звернулися до Конституційного Суду, змушені втрачати багато часу, очікуючи на початок конституційного провадження, який у законодавчому аспекті не визначений, не ведучи мову вже про результати цього розгляду. В умовах ринкової економіки, коли час має надзвичайно велике значення, відсутність можливості отримання громадянами своєчасної відповіді на важливі питання щодо правового регулювання суспільного співжиття, зачасти, змушують їх не звертатися до органу конституційної юрисдикції. Такий стан справ не додає авторитету Конституційному Суду як виключно важливому інституту становлення та захисту демократії в державі.

Вказана проблема є не лише нагальною, а й загальною для всіх звернень до Конституційного Суду України і вирішення її чекає свого часу фактично з моменту початку діяльності органу конституційної юрисдикції, тобто з 1 січня 1997 р.

Незважаючи на те, що Верховна Рада України робила спроби виправити дану ситуацію, прийнявши зміни до профільного Закону ще 5 березня 1998 р., проте вони не набрали чинності через накладення вето Президента. Отже, дана проблема потребує законодавчої регламентації. З іншого боку, серед чинників, що визначають дієвість механізму захисту прав і свобод людини та громадянина органом конституційної юрисдикції, необхідно виокремити можливість доступу до конституційного судочинства суб'єктів, зацікавлених у такому захисті. Примітно, що у разі конституційного провадження за зверненням громадян самі суб'єкти звернення не беруть особистої участі у пленарних засіданнях Конституційного Суду, так як останній приймає рішення лише на підставі наявних документів.

Особиста присутність авторів конституційних звернень на засіданнях Конституційного Суду особливо необхідна на стадії прийняття рішення про відкриття або відмову у відкритті даного провадження. До того ж ця проблема має загальний характер, оскільки стосується всіх видів звернень до Конституційного Суду України.

Разом з тим не менш важливою є інша причина відмови громадян від звернень до Конституційного Суду – віддаленість регіонів від столиці України. Профільний Закон визначає офіційне місцезнаходження Конституційного Суду України – м. Київ, проте далеко не кожному пересічному громадянину під силу матеріальні, моральні та інші витрати, пов'язані із захистом своїх законних прав та свобод.

Можливим вирішенням даної проблеми могли б стати представництва Конституційного Суду (наприклад, у обласних центрах). Безперечно, це потребує внесення відповідних змін насамперед до профільного Закону, проте такий крок реально розширив би можливості громадян та інших фізичних осіб щодо захисту належних їм прав та свобод. Ще вагомішою є проблема виконання рішень за зверненням громадян. Зауважу, що рішення Конституційного Суду України потрібне громадянинові для прийняття рішення судом загальної юрисдикції про захист відповідних прав та свобод. Згідно з офіційним тлумаченням положень ч. 2 ст. 150 Конституції України Конституційним Судом (№15-рп / 2000 від 14 грудня 2000 р.) рішення цього Суду є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Вони мають пряму дію, і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов'язок виконання рішення Конституційного Суду є вимогою ст. 150 Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Закони, інші правові акти, їх окремі положення, визнані рішенням Конституційного Суду такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення.

За необхідності Конституційний Суд України може у своєму рішенні, висновку визначити як порядок, так і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання прийнятих ним рішень. Разом з тим Конституційний Суд має право вимагати від цих органів письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку тощо. Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду тягнуть відповідальність згідно з п. 4 ст. 70 профільного Закону.

І все ж, аналіз Закону «Про Конституційний Суд України» свідчить, що він лише фрагментарно визначає механізм виконання рішень Суду. Водночас, можна погодитися, що цей процес не вимагає спеціального виконавчого провадження. Але не можна не враховувати і те, що сьогодні в Україні вже існує не поодинокий прецедент невиконання рішень вищих органів державної влади, а в умовах лише становлення демократії така практика є вкрай небезпечною.

Проблема виконання рішень Конституційного Суду України є важливою, без вирішення якої не можна вести мову не лише про гарантування верховенства права в Україні, а й про будь-які інші гарантії прав та свободи людини і громадянина. Дійсно, у деяких випадках представники різних гілок влади не вважають для себе обов'язковим дотримуватися рішень Суду, прийнятих в межах його повноважень. Наприклад, сьогодні в Україні є випадки обіймання однією особою таких посад, як голова ради та голова місцевої державної адміністрації, міський голова і народний депутат України тощо.

Підсумовуючи зазначене вище, доходимо висновку, що розширення доступу до конституційного правосуддя зацікавлених суб'єктів чітке законодавче врегулювання процесуальних прав і обов'язків учасників конституційного судочинства сприятимуть здійсненню проголошених Конституцією України принципів верховенства права та пріоритету прав і свободи людини й громадянина.

4.2 Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні

Конституційні обов'язки – це визначена нормами Конституції та законами України міра обов'язкової, належної поведінки та діяльності у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) сферах суспільного життя. Обов'язки, як і права та свободи людини і громадянина є досить різноманітними за своїми юридичними властивостями. За змістом вони поділяються на політичні, економічні та культурні (духовні) обов'язки; за суб'єктами – на обов'язки людини та обов'язки громадян України; за соціальними групами можна виділяти обов'язки батьків, обов'язки дітей тощо. Стрижневим для всієї системи конституційних обов'язків людини і громадянина є обов'язок неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції України), який поширюється на всіх громадян України, іноземців і осіб без громадянства і в тій чи іншій формі знаходить своє відображення в інших обов'язках, що закріплені у Конституції України. Додержання нормативних положень Основного Закону та інших законів України передбачає їх вивчення, оскільки незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Важливим і почесним конституційним обов'язком є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України). Цей обов'язок поширюється на всіх громадян України. Порядок реалізації військового обов'язку визначається Законом України «Про оборону» від 6 грудня 1991 р., Законом України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 р., виконання яких покладається на громадян України, центральні органи державного управління, органи місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування та інших уповноважених суб'єктів. Шанування державних символів, якими, відповідно до ст. 20 Основного Закону, є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України, є обов'язком громадян України. Порушення цього обов'язку має своїм наслідком притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 338 Кримінального кодексу України). Наступним конституційним обов'язком є обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66). Цей обов'язок відноситься до екологічної та культурної сфери суспільного життя і передбачає дбайливе та раціональне відношення людей до природи та національної культурної спадщини. У випадках порушення цього обов'язку особа несе адміністративну або кримінальну відповідальність з обов'язковим відшкодуванням завданих нею збитків. Важливим обов'язком людини і громадянина в економічній сфері є обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67 Конституції України). Зазначений обов'язок передбачає участь громадян у формуванні державного та місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів. До того ж, усі громадяни України (на іноземців і осіб без громадянства цей обов'язок не поширюється) повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Податкові декларації подаються громадянами України до податкових інспекцій до 1 березня наступного року. Ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів, або їх несвоєчасна сплата чи неповна сплата, а також ухилення від подання декларації, приховування доходів, які підлягають оподаткуванню, тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність. Вчені-конституціоналісти схильні виділяти й інші конституційні обов'язки людини і громадянина, які поширюються на окремі соціальні групи. Наприклад, обов'язок набуття повної загальної середньої освіти (ст. 53 Конституції України); обов'язок піклуватися про дітей та непрацездатних батьків (ст. 51 Конституції України) та ряд інших.

Висновки

Розглянувши тему конституційних прав і свобод людини та громадянина можна зробити наступні висновки. Конституційні права, свободи і обов'язки виражають безпосередньо відносини та зв'язки громадянина й держави, згідно з принципом «Дозволяється все, що не забороняється Законом». Інші норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою. Вони з’являються не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. При цьому саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг. Конституційні права, свободи й обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за своїм обсягом. Більшість із особистих прав носять абсолютний характер тобто є не лише невід’ємними та й такими, що не можуть бути обмеженим. Реальність конституційних прав, свобод і обов'язків забезпечується державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони є показниками демократії, гуманізму й справедливості, і служать всебічному розвиткові і вихованню особи. Виходячи з цього, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не тільки фактичний та юридичний статус особи у суспільстві, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості, закладені в самому суспільному ладі. Вони – показники зрілості суспільства, його досягнень. Весь перелік громадянських, економічних, соціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов'язків має служити дальшому розвитку демократії й соціальному прогресові України.

Список літератури

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укл. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К., 2007.

2. Гримак Л.П., Xабалєв В.Д. Следственный гипноз и права человека // Государство и право. – 1997. – №4. – С. 46–49.

3. Загальна декларація прав людини: Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. – К: Укр. Правнича Фундація «Право», 1995.

4. Задорожня Г. Специфіка державного захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні // Право України. – 2008. – №1. – с. 28–30.

5. Івашкович І. Реально забезпечити право на захист // Право України. – 1999. – №6. – С. 84.

6. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – Харків, 2001.

7. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Амбудсман України. – К., 2004.

8. Козлов А.Е. Конституционное право. – М.: Юристь, 1997.

9. Козлова Е.И., Кутафин О.Е. Конституционное право Российской Федерации: Учебник. – М.: Юристь, 1996.

10. Колодій А.М., Оліник А.Ю. Права людини в Україні. – К., 2004.

11. Конституционное право: Учебник /Альхименко В.В., Бутылин В.Н., Герасимов АЛ. и др. / Отв. ред. А.Е. Козлов. – М.: Изд-во БЕК, 1996.

12. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо, Л.М. Энтина. – М.: Изд-во БЕК, 1996.

13. Конституційне право України: Підруч. / О.В. Городецький, М.І. Корнієнко, Є.Я. Кравець та ін. / За ред. В.Ф. Погорілка. – К., 2001.

14. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1996.

15. Конституція України. Офіційний текст. Коментар до законодавства України про права та свободи людини і громадянина. – К.: «Наукова думка», 1999.

16. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. – К: Укр. Правнича Фундація «Право», 1995.

17. Ларин А.М., Ратионов А.Р. Злоупотребление психиатрией // Государство и право. – 1997. – №6. – С. 76–79.

18. Мінюков І. Теоретичні та історико-правові засади забезпечення органами державної влади прав і свобод людини і громадянина в Україні // Право України. – 2007. – №5. – с. 15–19.

19. Погорілко В.Ф. Нова Конституція України: Текст Основного Закону. Огляд і коментарі. – К., 1996.

20. Про надання спеціального дозволу на медичну діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини: Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 10 серпня 2000 р. №195 // Офіційний вісник України. – 2001. – №9. – Ст. 378.

21. Про психіатричну допомогу: Закон України від 22 лютого 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. -2000. – №19. – Ст. 143.

22. Про ратифікацію Конвенції про захист основних прав та свобод людини 1950 р. Першого протоколу та протоколів №2, 4. 7 та 11 до Конвенції: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №40. – Ст. 263.

23. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. – №25. – Ст. 283.

24. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №10. – Ст. 43.