Курсовая работа: Підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання

ПРИПИНЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальнотеоретичні положення припинення суб’єктів господарювання

Розділ 2. Характеристика припинення суб’єктів господарювання

2.1 Припинення суб’єктів господарювання шляхом реорганізації

2.2 Припинення суб’єктів господарювання шляхом ліквідації

2.3 Відповідальність учасників процедури припинення суб’єктів господарювання

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Економічна система сучасної України перебуває в стані розвитку, що породжує необхідність постійно вдосконалювати правові норми, які регулюють господарську діяльність суб’єктів господарювання. В умовах економічних перетворень, що тривають в Україні, господарсько-правові інститути припинення діяльності суб’єктів господарювання набувають усе більшого значення. Це зумовлено рядом причин.

По-перше, ринкові відносини у вітчизняній економіці на сучасному етапі характеризуються активним перерозподілом капіталу і власності. Юридичними формами такого перерозподілу виступають реорганізація і ліквідація суб’єктів господарювання.

По-друге, реорганізація і ліквідація є основними способами здійснення політики роздержавлення і приватизації.

По-третє, за роки перетворень розроблено широку законодавчу базу, яка регулює створення, діяльність і припинення суб’єктів господарювання різних форм. Однак прогалини у законодавстві про реорганізацію або ліквідацію часто спричиняють тяжкі негативні наслідки для майнового обігу.

По-четверте, проблема захисту майнових інтересів кредиторів (у першу чергу громадян) набула вже не юридичного і навіть не економічного, а політичного характеру.

Необхідно визнати, що чинне законодавство про припинення суб’єктів господарювання не є досконалим. Норми не забезпечують повною мірою правового регулювання цього інституту права. Прийняті відповідно до ГК України законодавчі та підзаконні акти нерідко суперечать один одному і нормам самого ГК України, що викликає нестабільність у господарському обігу і судовій практиці. Недосконалість правового регулювання негативно позначається на практичній діяльності суб’єктів господарського права, породжує конфлікти і судові суперечки.

Серед наукових досліджень у галузі правового регулювання припинення суб’єктів господарювання практично відсутні комплексні наукові роботи. Сучасні публікації у наукових виданнях з питань правового регулювання припинення суб’єктів господарювання переважно поверхові або фрагментарні та у більшості своїй є коментарями чинного законодавства.

Таким чином, спроби об’єднати і проаналізувати норми права, виявити і теоретично осмислити недоліки законодавчого регулювання реорганізації та ліквідації підприємств, виробити і запропонувати шляхи реформування відповідного законодавства мають як теоретичне, так і практичне значення, що і визначило вибір теми дисертації.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка наукових положень і пропозицій з удосконалення припинення суб’єктів господарювання на основі комплексного аналізу вітчизняного господарського законодавства та зарубіжного досвіду, практики його застосування та відповідних теоретичних засад.

Для досягнення сформульованої мети було поставлено і вирішено такі завдання:

проаналізувати правову природу реорганізації та ліквідації як способів припинення суб’єктів господарювання;

систематизувати особливості реорганізації та ліквідації суб’єктів господарювання;

класифікувати способи припинення суб’єктів господарювання;

виявити підстави ліквідації суб’єктів господарювання;

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі припинення суб’єктів господарювання, судова практика припинення таких суб’єктів.

Предметом дослідження є правові питання припинення суб’єктів господарювання.

РОЗДІЛ 1 Загальнотеоретичні положення припинення суб’єктів господарювання

З проголошенням у 1991 році незалежності нашою державою було обрано шлях на розбудову ринкової економіки. У цей період у сфері господарювання відбувалися бурхливі події. З одного боку, суб’єкти господарювання державної форми власності поступово відходили у минуле, руйнувалися налагоджені ними у радянські часи господарські зв’язки. З іншого боку, відбувався перехід значної кількості державних підприємств у володіння колективних і приватних власників та на цій основі розвивалися підприємства з різними формами організації й управління. Але не всі новостворені суб’єкти з тих чи інших причин мали змогу або фактичне право виступати повноцінними партнерами у господарських відносинах. Одні з тих, що зіткнулися із суворими реаліями ринкової економіки, зумовленими недосконалістю чинного законодавства, податковим тягарем, нестабільністю господарських зв’язків, безвідповідальністю і несумлінністю контрагентів, не витримали конкуренції і самостійно припинили свою господарську діяльність, але передбачених законодавством заходів щодо ліквідації не провели і фактично залишили за собою статус суб’єкта господарювання. Інші, навпаки, максимально використовували прогалини в законодавстві або просто його порушували. Їх дії або бездіяльність почасти заслуговували на кримінальну відповідальність, сприяли тінізації економіки. Перед державою постала необхідність припинити існування таких суб’єктів у примусовому порядку, а для цього необхідно було створити власну законодавчу базу для регулювання цих процесів. Щоб вирішити окреслені проблеми, був мобілізований весь потенціал українського суспільствознавства, використано зарубіжний досвід у боротьбі з незаконною господарською діяльністю [39, с. 3-6]. припинення господарювання реорганізація ліквідація

Загальним питанням припинення суб’єктів господарювання (юридичних осіб) присвячено норми ГК України (ст. 59-61) та Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), зокрема ст. 104-112. А спеціальні положення, що регламентують виключення суб’єктів підприємницької діяльності з Єдиного державного реєстру, містяться в ст. 33-41 Закону України (далі ЗУ) “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [40].

Прийняття зазначеного Закону та включення відповідних норм у ГК України та ЦК України спрямовано на врегулювання процедури припинення. Однак положення, що в них містяться, розрізнені, не завжди узгоджені, а в деяких випадках зовсім не регулюють відносини, які складаються в процесі припинення суб’єктів господарювання – юридичних осіб та громадян-підприємців. На практиці це створює труднощі для таких осіб та державних органів, що беруть участь у цьому процесі. Отже, є нагальна необхідність удосконалити нормативну базу.

Перш за все це стосується співвідношення понять “припинення діяльності суб’єкта господарювання” (ст. 59 ГК України), “припинення юридичної особи” (ст. 104 ЦК України, ст. 33 Закону), “припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця” (розділ VI Закону), що використовуються для визначення фактичного припинення існування суб’єкта господарювання – юридичної особи та позбавлення фізичної особи статусу підприємця. Одні вчені застосовують перше поняття (В.С. Щербина) [41, с. 100-105], інші – “припинення суб’єкта господарювання”, посилаючись на те, що поняття “припинення діяльності суб’єкта господарювання” взагалі законодавством не визначено (Л.М. Кальчук, О.А. Святогор) [42, с. 224-230]. Треті ж вживають вислів “припинення (діяльності) суб’єкта господарювання” (О.П. Подцерковний, Ю.В. Яковлєв) [43, с. 87-91]. Поєднанням двох термінів в одному робиться спроба об’єднати два поняття: припинення суб’єкта господарювання, що стосується юридичних осіб, та припинення підприємницької діяльності суб’єктів господарювання – фізичних осіб –підприємців.

Очевидно, ці поняття не є ідентичними. Вони мають різні правові наслідки: по-перше, припинення підприємницької діяльності позбавляє фізичну персону правового статусу підприємця, але не позбавляє права людини та громадянина. По-друге, припинення суб’єкта господарювання – юридичної особи кладе кінець її існуванню і, як наслідок, позбавляє права здійснювати будь-яку діяльність, у тому числі і господарську. Однак різне тлумачення зазначених термінів не є підставою для виключення ст. 59 ГК України, що пропонується деякими авторами (В.В. Посполітак, Р.Ю. Ханик-Посполітак). Тим більше не може розглядатися як аргумент твердження, що питання припинення юридичних осіб більш повно і системно прописано в ЦК України [44, с. 17], де припинення підприємницької діяльності фізичної особи не розглядається, а лише міститься відсильна норма до нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність (ст. 51 ЦК України). А таким законодавчим актом у першу чергу є ГК України, бо регулює підприємницьку діяльність як складову господарських відносин (ст. 1, 3 ГК України). І взагалі, незважаючи на підхід, обраний ЦК України, припинення юридичної особи слід розглядати як похідне явище від припинення діяльності суб’єкта господарювання, адже статус юридичної особи автоматично втрачається після припинення діяльності суб’єкта господарювання.

Звернемося до ст. 59 ГК України, в якій ідеться про “припинення діяльності” суб’єкта господарювання, точніше кажучи, про припинення не “діяльності”, а, власне, самого суб’єкта господарювання як такого. У практиці можливі випадки, коли з тих або інших причин на будь-який період суб’єкт господарювання вимушений згортати, припиняти свою діяльність, не здійснювати її (простоювати), але при цьому існування суб’єкта не припиняється. Він залишається в правовому полі як існуючий суб’єкт господарювання зі всіма правовими наслідками. У цій нормі, проте, мається на увазі або остаточне припинення будь-якої діяльності певного суб’єкта господарювання, або припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. У першому випадку відбуватиметься ліквідація суб’єкта господарювання, у другому – реорганізація. В обох випадках “припинення суб’єкта господарювання” суб’єкт, який припиняється, більше не існуватиме. У зв’язку з ліквідацією суб’єкта припиниться і його діяльність, у результаті ж реорганізації вона триватиме, але вже в новій правовій формі.

На відміну від фізичних осіб, суб’єкти господарювання можуть втратити свій статус юридичної особи, тобто припинити своє існування, по волі саме фізичних осіб. Так, згідно з ч. 7 ст. 59 ГК України правоздатність юридичної особи, тобто здатність мати майнові права і обов’язки (є однією з основних ознак статусу юридичної особи), припиняється з дня внесення в Єдиний державний реєстр запису про її припинення. Таким чином, різниця між припиненням існування фізичної особи і юридичної особи як суб’єктів правовідносин полягає в тому, що перші перестають бути такими через природні явища, а другі – через рішення, що приймаються першими. А ознаками неплатоспроможності для юридичних осіб є неможливість виконати свої майнові зобов’язання, строк яких настав, та задовольнити претензії кредиторів, у той час як критерієм неспроможності фізичної особи має бути перевищення боргів над вартістю майна боржника [45, с. 5].

Суб’єкти господарювання можуть бути припинені в результаті двох подій: реорганізації та ліквідації.

Під реорганізацією підприємства слід розуміти процес передання всього майна, прав і обов’язків іншим юридичним особам, іменованим правонаступниками. У разі ліквідації підприємства правонаступники відсутні, тобто права й обов’язки ліквідованої особи припиняють своє існування разом з ліквідованим підприємством.

Слід зазначити, що термін “реорганізація суб’єкта господарювання” в ГК України не міститься. Кодекс називає цей процес переданням усіх майнових прав і обов’язків суб’єкту господарювання, що знову виник (створеному). Реорганізацією цей процес називався в Цивільному кодексі Української РСР. Крім того, цей термін використовується в ст. 33 ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [40].

Деякі вчені-юристи указують на те, що питання припинення суб’єктів господарювання більш повно прописано в нормах ЦК України. Крім того, спеціальною нормою до ст. 59-61 ГК України і ст. 104-112 ЦК України виступають норми Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців” [44, с. 17].

Рішення про припинення (ліквідацію або реорганізацію) суб’єкта господарювання може ухвалюватися як у добровільному порядку, так і в примусовому (за рішенням власника або уповноважених ним осіб, засновників суб’єкта господарювання або їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням суду). Щодо суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм уповноваженими на прийняття рішень про їх припинення особами будуть, наприклад: для державних підприємств – міністерства, інші центральні органи виконавчої влади; для казенних підприємств – Кабінет Міністрів України; для суб’єктів колективної форми власності – загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах; для приватного підприємства – фізична особа як власник майна і як засновник.

Головна відмінність двох способів припинення суб’єктів господарювання (шляхом їх ліквідації або реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, в наявності або відсутності правонаступництва. Якщо в результаті ліквідації суб’єкта господарювання суб’єктивні права і обов’язки, які належали йому до цього, перестають існувати, припиняються на майбутнє, то у зв’язку з реорганізацією вони, так би мовити, успадковуються – настає повне (універсальне) правонаступництво. Суб’єктивні права і обов’язки суб’єктів, які припинили своє існування, стають правами і обов’язками нових або оновлених (як у випадку з “приєднанням”) утворень, які продовжують свою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі.

Крім того, необхідно враховувати різні види суб’єктів господарювання, оскільки особливості їх реорганізації та ліквідації залежать в основному від двох чинників:

1. Організаційно-правової форми суб’єкта господарювання.

2. Підстав їх реорганізації та ліквідації.

Так, згідно зі ст. 51 ГК України підприємницька діяльність припиняється:

а) з власної ініціативи підприємця;

б) у разі закінчення строку дії ліцензії;

в) у разі припинення існування підприємця;

г) на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Розглянемо це питання більш детально. Підприємець має право самостійно у будь-який час із додержанням встановленої законом процедури прийняти рішення про припинення підприємницької діяльності. Підстави для такого рішення законом не визначаються, вони можуть бути різними.

У разі коли для здійснення певних видів діяльності підприємець повинен мати ліцензію, його діяльність припиняється, якщо строк дії ліцензії закінчився, а ліцензіат не отримав нової ліцензії в порядку, встановленому законодавством.

Діяльність підприємця – фізичної особи припиняється також у разі смерті останньої. Це положення є новим для вітчизняного законодавства. Воно враховує особливості існування громадянина-підприємця як фізичної особи.

Діяльність підприємця може бути припинена у примусовому порядку на підставі рішення суду. Відповідно до положень ГК України на підставі рішення суду діяльність підприємця припиняється у випадках визнання його банкрутом або у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом. Зокрема, ст. 247 ГК України передбачає у разі здійснення суб’єктом діяльності, що суперечить закону або установчим документам, застосування адміністративно-господарської санкції у вигляді скасування державної реєстрації.

Діяльність господарського товариства може бути припинена на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. Позивачем у такому разі виступає орган, який відповідно до чинного законодавства здійснює контроль за діяльністю товариства. Такими, що систематично порушують законодавство, вважаються господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і порушили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне й умисне нехтування його вимогами з боку товариства.

Норми ГК України встановлюють загальні вимоги до порядку ліквідації суб’єктів підприємницької діяльності в Україні. Для проведення ліквідаційної процедури власник майна суб’єкта господарювання або його представник, інший орган, визначений законом, формує спеціальний орган – ліквідаційну комісію, встановлює порядок та строки проведення ліквідації. Строк для заяви претензій кредиторами не може бути меншим, ніж два місяці від дня оголошення про ліквідацію. У спеціальному додатку до газети “Урядовий кур’єр” та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарської діяльності ліквідаційна комісія публікує повідомлення про ліквідацію, її строки та порядок. Відомі кредитори інформуються персонально у письмовій формі. Крім того, ліквідаційна комісія оцінює наявне майно, стягує дебіторську заборгованість та виявляє вимоги кредиторів. Ліквідаційна комісія розраховується з кредиторами згідно з вимогами ст. 61 ГК України та складає ліквідаційний баланс, який подає власнику або органу, що призначив ліквідаційну комісію.

Порядок припинення діяльності підприємця, передбачений іншими законодавчими актами, повинен відповідати цим загальним вимогам.

Припинення діяльності господарського товариства як суб’єкта господарювання зі статусом юридичної особи відбувається шляхом ліквідації або реорганізації відповідно до вимог ст. 59 ГК України та інших законів, що визначають специфіку правового становища товариств з виключним предметом діяльності (банківська, біржова, спільне інвестування, страхування).

Процедура ліквідації господарського товариства передбачає прийняття відповідного рішення (про ліквідацію товариства та призначення ліквідаційної комісії) вищим органом товариства (добровільна ліквідація) або судом (примусова ліквідація).

Прийняття зазначених рішень тягне за собою важливі правові наслідки: повноваження щодо управління справами господарського товариства переходять до ліквідаційної комісії, яка повинна виконати певні дії (у триденний строк з моменту її утворення опублікувати інформацію про ліквідацію господарського товариства; вчинити дії, передбачені ст. 58-61 ГК України та іншими законами, що визначають специфіку правового становища господарських товариств з певним видом діяльності (банківської, спільного інвестування тощо).

Основне завдання ліквідаційної комісії – акумулювати кошти товариства, у тому числі шляхом продажу його майна, провести розрахунки з кредиторами (відповідно до ст. 61 ГК України) та учасниками товариства. За загальним правилом перевагу перед учасниками товариства щодо задоволення своїх вимог за рахунок майна товариства мають кредитори товариства, наймані працівники (щодо оплати їх праці), держава (щодо виконання зобов’язань перед бюджетом), банки, власники облігацій, випущених товариством, та інші кредитори. Лише після задоволення вимог зазначених осіб кошти, що залишилися після цього, розподіляються між учасниками товариства у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію, з дотриманням порядку та вимог, передбачених ГК України, Законом “Про господарські товариства” та установчими документами товариства. Проте розподіл коштів між учасниками товариства повинен бути затриманий у разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства. Лише вирішення судом цього спору або одержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості дає підстави ліквідаційній комісії здійснити розрахунки з учасниками товариства. При цьому майно, передане товариству його засновниками або учасниками у користування, повертається в натуральній формі без винагороди. З цього приводу слід зазначити, що тривалий час серед науковців та практиків тривала дискусія щодо визнання акціонерів боржника учасниками провадження у справах про банкрутство. Так, у справі № 9/207 про визнання банкрутом ВАТ “Знам’янський завод продтоварів” Ухвалою господарського суду Кіровоградської області від 16.08.2004 року було порушено справу про банкрутство, Ухвалою того ж суду від 08.11.2004 року затверджено реєстр вимог кредиторів, а Постановою від 23.11.2004 року це ВАТ визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру і призначено арбітражного керуючого ліквідатором банкрута. Проте Постановою Вищого господарського суду України від 19.10.2005 року вищеназвану Постанову господарського суду Кіровоградської області було скасовано. Мотивовано це тим, що місцевий господарський суд при винесенні постанови про визнання ВАТ банкрутом не залучив до участі у справі акціонерів товариства, чим порушив їх права та інтереси. Натомість Верховний суд України 17.01.2006 року скасував Постанову Вищого господарського суду України і залишив у силі постанову господарського суду Кіровоградської області [46]. І це є правильним, оскільки у ст. 1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” серед учасників провадження у справі про банкрутство акціонери не названі. Тому вони не мають процесуальних прав, за виключенням тих випадків, коли належать до інших суб’єктів, названих у вказаній статті Закону. Можна навести й інші аргументи на підкріплення такого розуміння норм законодавства, як це робить О.М. Бірюков [47]. Проте і так зрозуміло, що акціонери боржника не є учасниками провадження у справі про банкрутство, а тому кошти, отримані при ліквідації акціонерного товариства, будуть розподілені між ними лише після погашення вимог кредиторів.

Для виробничого кооперативу реорганізація є способом припинення діяльності останнього як юридичної особи, а також виникнення нових організаційно-правових форм суб’єктів господарювання (ст. 109 ГК України). У частині 1 цієї статті регламентується лише добровільна реорганізація виробничого кооперативу за рішенням його загальних зборів і міститься загальна норма, відповідно до якої вид реорганізації, її підстави та порядок визначаються статутом виробничого кооперативу з урахуванням ст. 59 ГК України.

Як і всі інші підприємства, виробничий кооператив може припинити своє існування шляхом ліквідації. Ліквідація виробничого кооперативу відбувається на підставах і в порядку, передбачених ст. 59-61 ГК України з урахуванням деяких особливостей:

- ліквідація виробничого кооперативу здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною загальними зборами членів кооперативу, а у разі його ліквідації за рішенням суду – ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до цього рішення;

- розпорядження землею виробничого кооперативу, що ліквідується, здійснюється в порядку і на умовах, передбачених земельним законодавством. Майно кооперативу, яке залишилося після розрахунків з бюджетом та кредиторами, розподіляється між членами виробничого кооперативу пропорційно вартості їх паю.

У разі виходу підприємств-учасників об’єднання зі складу об’єднання мають бути збережені взаємні зобов’язання та договори, укладені з іншими суб’єктами господарювання.

Учасник об’єднання може вийти зі складу державного (комунального) господарського об’єднання лише за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Підприємства та інші суб’єкти господарювання, які входять до складу державного (комунального) господарського об’єднання, не мають права добровільно виходити зі складу об’єднання.

Частина 3 ст. 124 ГК України передбачає два способи припинення діяльності об’єднань підприємств: 1) шляхом реорганізації в інше об’єднання або 2) шляхом ліквідації. Не допускається реорганізація об’єднання підприємств в інший вид суб’єктів господарювання.

Реорганізація господарського об’єднання здійснюється за рішенням підприємств-учасників. Порядок і умови реорганізації об’єднань, створених на добровільних засадах, визначаються установчими документами. Тому рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про реорганізацію таких об’єднань визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству (п. 11 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України [54]).

Рішення про реорганізацію приймається загальними зборами учасників одноголосно, якщо установчим договором або статутом не встановлено порядку прийняття рішення загальних зборів учасників з питання реорганізації простою або кваліфікованою більшістю голосів.

Реорганізація державного (комунального) господарського об’єднання здійснюється за рішенням органу, який прийняв рішення про утворення об’єднання.

Рішення про ліквідацію господарського об’єднання може бути прийняте лише підприємствами-учасниками.

Ліквідація державного (комунального) об’єднання здійснюється за рішенням органу, який прийняв рішення про утворення об’єднання.

Необхідно зазначити, що органи державного управління не мають права приймати рішення про ліквідацію об’єднань підприємств, створених на добровільних засадах (п. 2 листа Вищого арбітражного суду України [55]). Рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про ліквідацію об’єднань, створених на добровільних засадах, визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству (п. 11 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України [54]).

Таким чином, встановлення специфічних підстав для припинення різних організаційно-правових форм суб’єктів господарювання, чітких меж між різними формами є важливим і своєчасним заходом. Прийняття таких норм, без сумніву, справить позитивний вплив на господарську діяльність.

Підстави, на яких може бути припинена діяльність тієї або іншої юридичної особи (суб’єкта господарювання), можуть бути різні, наприклад закінчення строку діяльності, досягнення тієї мети, яка була поставлена перед даною юридичною особою, державна доцільність та ін. [2, с. 32]. Таким чином, В.П. Грибанов, як і С.М. Братусь, розрізняв підстави припинення, пов’язані з настанням юридичного факту чи події (наприклад, закінчення строку) або з вольовим моментом.

Відповідно до законодавства, що змінилося, та з урахуванням суспільних відносин пропонуємо таку класифікацію підстав припинення суб’єкта господарювання, що базуються на різних критеріях.

1. Щодо волевиявлення власника суб’єкта господарювання:

1.1. Добровільні.

1.2. Вимушені.

1.3. Примусові.

Добровільне припинення здійснюється за рішенням учасників (засновників), власника або органу, уповноваженого створювати такі суб’єкти (ст. 59 ГК України).

Добровільне припинення може відбуватися у зв’язку з досягненням мети (наприклад, викуп орендованого майна колективом орендарів), зміною шляхів досягнення мети (реорганізація для підвищення ефективності використання майнового комплексу, керованості підприємства – створення казенних підприємств) або неможливістю досягнення мети (приватизація державної власності). Добровільне припинення може також відбуватися і на інших підставах (наприклад, відмова власника або засновника від подальшої участі в діяльності).

До вимушеного належить припинення, викликане зміною чинного законодавства.

Такого роду реорганізації здійснюються органами виконавчої влади на підставі заяв власників і судових суперечок, як правило, не викликають.

Примусове припинення здійснюється за рішенням компетентного державного органу за наявності підстав, передбачених законодавством (банкрутство, заняття незаконною діяльністю та ін.).

Залежно від волевиявлення власника розрізняють як процедури припинення, так і правові наслідки.

2. Щодо законності припинення:

2.1. Законні.

2.2. Незаконні.

Основними видами незаконного припинення суб’єкта господарювання є припинення з перевищенням державним органом своєї компетенції, припинення неналежним органом або з порушенням порядку, встановленого законодавством.

Ця класифікація дозволяє розмежувати правомірні і неправомірні підстави для припинення суб’єктів господарювання.

3. За органами, що приймають рішення про припинення:

3.1. Учасники (засновники).

3.2. Власник або орган, уповноважений створювати такі суб’єкти господарювання.

3.3. Судові органи та інші владні органи.

Щодо суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм уповноваженими на прийняття рішень про їх припинення особами будуть, наприклад: для державних підприємств – міністерства, відомства; для казенних підприємств – Кабінет Міністрів України; для суб’єктів колективної форми власності – загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах; для приватного підприємства – фізична особа як власник майна і як засновник.

4. Залежно від цільової спрямованості:

4.1. Внутрішньоцільові, тобто на користь суб’єкта: отримання прибутку, підвищення ефективності використання майнового комплексу, вирішення соціальних або управлінських завдань тощо).

4.2. Зовнішньоцільові (на користь третіх осіб).

У свою чергу зовнішні цілі припинення можна розділити на:

- такі, що знімають порушення закону (визнання недійсними засновницьких документів або рішення про створення, здійснення незаконної діяльності та ін.);

- направлені на захист порушених (банкрутство) або таких, що можуть бути порушеними, прав третіх осіб (здійснення діяльності без ліцензії, примусовий поділ монополістів).

5. Залежно від наявності (відсутності) вольового моменту:

5.1. Пов’язані з волевиявленням власника або іншого органу.

5.2. Пов’язані з настанням певних юридичних фактів.

До підстав припинення організацій, пов’язаних із настанням юридичних фактів, можна віднести ліквідацію у зв’язку із закінченням строку, на який засновувалася організація, або досягненням мети, вказаної в засновницьких документах, визнанням судом недійсності реєстрації, смертю засновника і неспроможністю (банкрутством).

Решта підстав припинення більшою чи меншою мірою пов’язана з наявністю вольового моменту. Реорганізація завжди пов’язана з волевиявленням власника (засновників) або іншого органу.

Розділ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА припинення суб’єктів господарювання

2.1 Припинення суб’єктів господарювання шляхом реорганізації

Двоїстий характер реорганізації, яка об’єднує ознаки створення і припинення суб’єкта господарювання, зумовлює доцільність порівняння таких інститутів, як реорганізація і ліквідація. Незважаючи на те, що і реорганізація, і ліквідація у результаті дають припинення, між цими інститутами є істотні відмінності. Зокрема:

1. Суть реорганізації, в якій би формі вона не здійснювалася, полягає в тому, що всі права і обов’язки реорганізовуваного підприємства переходять до одного або декількох інших, тобто відбувається правонаступництво. У разі ліквідації ж підприємства, навпаки, права і обов’язки у порядку правонаступництва до інших осіб не переходять. Цю відмінність реорганізації і ліквідації суб’єктів господарювання закріплено в ст. 59 ГК України, яка вказує на таку ознаку ліквідації суб’єкта господарювання, як відсутність переходу прав і обов’язків ліквідовуваного підприємства у порядку правонаступництва до інших осіб.

2. Особливістю реорганізації є те, що вона, як правило, веде до створення нових суб’єктів господарювання.

Ліквідація ж тягне за собою лише припинення діючого суб’єкта, але аж ніяк не виникнення нового.

З цією особливістю реорганізації пов’язана необхідність державної реєстрації знову виниклих суб’єктів. Крім того, нові суб’єкти наділяються правоздатністю також лише за умови їх державної реєстрації.

3. Документи, що оформлюють реорганізацію і ліквідацію суб’єктів господарювання, є різними.

Згідно зі ст. 59 ГК України реорганізація оформлюється або передавальним актом, або розділовим балансом, що містить положення про правонаступництво за всіма зобов’язаннями реорганізовуваного суб’єкта. Основним документом, що оформлює ліквідацію суб’єктів господарювання, згідно зі ст. 60 ГК України є ліквідаційний баланс (проміжний і остаточний).

Правовий аналіз відмінностей реорганізації і ліквідації дозволяє зробити висновок про самостійність цих правових інститутів; їх спільна риса полягає в тому, що вони в результаті ведуть до припинення раніше існуючих суб’єктів господарювання.

Відсутність формально-юридичного визначення реорганізації у чинному законодавстві зумовлює необхідність вироблення такого.

У вітчизняній юридичній літературі під реорганізацією найчастіше розуміється припинення суб’єкта господарювання з переходом прав і обов’язків у порядку правонаступництва. Такої думки дотримуються і деякі російські учені. Зокрема, Б.А. Суханов називає реорганізацією юридичних осіб їх припинення, яке тягне за собою, проте, перехід прав і обов’язків раніше існуючих осіб до інших юридичних осіб, тобто правонаступництво [10, с. 148].

К.Т. Трофімов вважає, що реорганізація – це припинення комерційної організації, пов’язане зі зміною її майнового комплексу (або організаційно-правової форми), направлене на досягнення мети, для якої організація створювалася [2, с. 37].

Реорганізацію і ліквідацію, на думку В.В. Долінської, слід розрізняти, враховуючи наслідки припинення діяльності юридичної особи: реорганізація – це відносне припинення її діяльності зі збереженням для функціонування в цивільному обігу майнової маси юридичної особи і переходом її прав і обов’язків у порядку правонаступництва до інших осіб; ліквідація – це абсолютне припинення діяльності юридичної особи без переходу її прав і обов’язків у порядку правонаступництва до інших осіб [3, с. 255].

На думку В.С. Мартем’янова, реорганізація означає лише припинення існування підприємства в його колишньому вигляді (шляхом злиття, поділу, приєднання, перетворення в іншу організаційно-правову форму) без припинення його справ і майна на основі правонаступництва [64, с. 37].

У наведених тлумаченнях реорганізації суб’єктів господарювання (юридичних осіб), на наш погляд, не враховано декілька важливих аспектів правової природи реорганізації:

1. Є суттєва правова відмінність між тривалою процедурою реорганізації та одномоментним припиненням правоздатності суб’єкта господарювання. Нормами ГК України реорганізація розглядається у першу чергу як особлива процедура, що вимагає здійснення передбачених законодавством дій і прийняття обов’язкових актів, дотримання особливих термінів, оформлення підсумкових документів і державної реєстрації. Лише після завершення передбачених законом організаційних заходів відбуваються припинення прав і обов’язків реорганізовуваного суб’єкта господарювання і їх перехід у порядку правонаступництва до інших суб’єктів.

2. Реорганізація може поєднувати елементи як створення, так і припинення. Зокрема, злиття, поділ і перетворення супроводжуються і припиненням, і створенням суб’єктів господарювання; у разі приєднання відбувається лише припинення приєднуваного суб’єкта; у разі виділення відбувається лише створення нового без припинення реорганізовуваного.

3. Припинення реорганізовуваного суб’єкта господарювання не є метою реорганізації.

Є очевидним те, що визначення реорганізації виключно через призму припинення не відображає правової природи реорганізації і не охоплює всіх форм її проведення, а саме – виділення. Тому актуальною є потреба в новому адекватному визначенні реорганізації.

Законодавчо реорганізацію закріплено в ст. 59 ГК України, де називаються чотири її форми: злиття, приєднання, поділ і перетворення.

За юридичними й економічними наслідками всі види реорганізації мають такі спільні риси:

1. Майновий комплекс, навіть зазнавши деяких змін, зберігається в господарському обігу.

2. Зберігається цільовий характер діяльності.

3. Суб’єкти з господарського обігу не виключаються, хоча і можливе зменшення їх числа.

4. У результаті реорганізації відбувається перехід прав і обов’язків (правонаступництво).

Однак кожна із зазначених форм має певні особливості, які стосуються порядку процедури їх здійснення, настання певних юридично значущих результатів або законодавчої регламентації.

Злиття і приєднання є формами укрупнення суб’єктів господарювання. З економічної точки зору вони є формами концентрації капіталу. Злиття і приєднання широко застосовувалися в умовах планової економіки, коли ставилося завдання укрупнення виробничо-господарських комплексів, створення великих підприємств і об’єднань, що охоплювали виробництво, постачання і збут продукції, науково-дослідні, дослідно-конструкторські і технологічні роботи.

У радянській системі суспільного виробництва господарська консолідація промисловості виражалася в концентрації виробництва [107, с. 621].

На сучасному етапі розвитку економіки можна виділити декілька основних мотивів, що зумовлюють проведення реорганізації у формах злиття і приєднання: технологічна або економічна інтеграція, підвищення конкурентоспроможності на відповідному ринку, розширення ринку збуту товарів і послуг, підвищення ефективності виробництва тощо.

Злиттям суб’єкта господарювання визнається створення нового суб’єкта з переданням йому всіх прав і обов’язків двох або декількох суб’єктів господарювання і припиненням останніх. Приєднанням суб’єкта господарювання визнається припинення одного або декількох суб’єктів з переданням усіх їх прав і обов’язків іншому суб’єкту господарювання.

У зарубіжній юридичній літературі висловлювалася думка, що можливі випадки, коли в результаті злиття двох або декількох підприємств виникне не одне, а декілька нових підприємств. У цих випадках права й обов’язки підприємств, що зливаються, переходять до нових підприємств у частинах, визначених планом реорганізації та розділовим балансом [111, с. 28].

Це твердження є необґрунтованим з двох причин. По-перше, наявність розділового балансу характерна лише для реорганізації у формі поділу і виділення (ч. 4 ст. 59 ГК України), але аж ніяк не злиття. По-друге, згідно з ч. 2 ст. 59 ГК України у разі злиття суб’єктів господарювання права і обов’язки кожного з них переходять до знову виниклого суб’єкта (за передавальним актом). Очевидно, законодавець невипадково використовує вираз “виниклий унаслідок злиття” в однині. Це означає, що в результаті злиття може утворитися лише один суб’єкт господарювання.

Таким чином, злиття і приєднання як види реорганізації суб’єктів господарювання мають спільні та відмінні риси.

Схожість злиття і приєднання полягає в такому:

1. І злиття, і приєднання є формами укрупнення суб’єктів господарювання.

2. У результаті злиття і приєднання відбувається припинення одного або декількох підприємств.

3. Усі права й обов’язки підприємств, що припиняються, передаються у порядку універсального правонаступництва знову створеному або такому, що продовжує існувати, суб’єкту господарювання.

Головне з погляду практики полягає в тому, що у разі реорганізації у формах злиття та приєднання не відбувається дроблення прав і обов’язків реорганізовуваних підприємств і до знову виниклого або підприємства, що збереглося, переходить усе майно реорганізовуваних суб’єктів та право власності на це майно.

Обсяг прав і обов’язків кожного з новоутворених у результаті розподілу суб’єктів господарювання фіксується в роздільному акті (балансі). При цьому зовсім не обов’язково, щоб перехід обов’язків відбувався пропорційно переданому майну. Співвідношення переданих активів і пасивів законодавством не регламентується. Доцільність такого співвідношення визначається власником майна або іншою персоною, уповноваженою до затвердження роздільного акта (балансу).

У роздільному балансі визначається, які структурні підрозділи суб’єкта господарювання передаються кожному з новоутворених. У ньому також зазначаються всі договори, зобов’язання, позики та кредити банків із вказівкою на те, за ким закріплюється їх виконання, в якому обсязі переходять права й обов’язки за угодами, відповідальність за виконання виробничих та інших завдань.

Реорганізація у формі розділення шляхом приєднання означає процедуру, у результаті якої компанія без проведення процедури ліквідації передасть усі свої права й обов’язки більше однієї діючим компаніям. Аналог такого виду реорганізації в російському законодавстві відсутній.

Компанія, реорганізовувана у формі розділення шляхом приєднання, не може стати акціонером компанії, до якої здійснюється приєднання.

Хоча поняття правонаступництва, у тому числі у разі реорганізації, вважається усталеною категорією в теорії права, слід зазначити, що правові дослідження цього інституту відрізняються розмаїтістю поглядів.

З урахуванням викладеного можна зробити висновок, що правонаступництво – це складний інститут, якому законодавцем не приділяється належної уваги. Тлумачення його поняття та сутності в юридичній літературі, законодавстві залишається достатньо неоднозначним. Однак не можна заперечувати те, що зазначена конструкція притаманна як правовідносинам, що стосуються відступлення права вимоги та переведення боргу, так і правовідносинам, що стосуються реорганізації суб’єкта господарювання. У першому випадку правонаступництво є метою. У реорганізації ж підприємств – одним з елементів складного юридичного процесу, який тягне за собою відчуження майна, прав і обов’язків відповідно до закону. А це істотно впливає на правове регулювання зазначених процедур, зумовлюючи ряд розбіжностей.

2.2 Припинення суб’єктів господарювання шляхом ліквідації

Одним із способів припинення діяльності суб’єкта господарювання є його ліквідація. У порівнянні з реорганізацією законодавець приділяє значно більше уваги регулюванню процесу ліквідації. Це викликано тим, що майновий комплекс усувається з господарського обігу, незадоволені претензії кредиторів (у тому числі і бюджету) вважаються погашеними, не виникає правонаступництва, і, отже, ліквідація організації справляє значно більший негативний вплив на нормальне функціонування економіки.

Загальний порядок ліквідації підприємств визначено ГК України, ЦК України, ЗУ “Про господарські товариства” [50] і “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців” [40].

Відповідно до ч. 6 ст. 59 ГК України суб’єкт господарювання ліквідовується:

- з ініціативи власника або уповноваженого ним органу;

- за рішенням засновників суб’єкта господарювання або їх правонаступників;

- за рішенням суду;

- у зв’язку із закінченням терміну, на який суб’єкт господарювання створювався;

- із досягненням мети, для досягнення якої було створено підприємство;

- через визнання підприємства банкрутом;

- внаслідок відміни державної реєстрації суб’єкта господарювання.

Залежно від того, чия ініціатива лежить в основі цього процесу, виділяються два види ліквідації: добровільна і примусова.

У першому випадку ліквідація здійснюється за рішенням власника або засновника суб’єкта господарювання (закінчення терміну, на який підприємство було створено, досягнення мети, для якої воно було створене).

У другому випадку ліквідація відбувається за рішенням суду (відміна державної реєстрації підприємства і визнання підприємства банкрутом). Таке рішення суд може прийняти у випадку, якщо у нього будуть на це встановлені законом підстави (додаток Д).

Різноманітність організаційно-правових форм суб’єктів господарювання і видів господарської діяльності спричиняє певні відмінності в процедурі ліквідації різних за вказаними ознаками суб’єктів. І хоча в цілому процедура ліквідації є для більшості суб’єктів господарювання однією і тією ж, ліквідація, наприклад, банківських і небанківських фінансових установ має свої особливості.

Етапи проведення ліквідації в основному збігаються з етапами реорганізації, характеризуючись разом із тим деякими особливостями. Деякі російські учені виділяють п’ять етапів ліквідації юридичних осіб: публікація оголошення і виявлення дебіторів, складання проміжного балансу, реалізація майна, виплати кредиторам, складання ліквідаційного балансу і внесення запису в державний реєстр [31]. З урахуванням змін, що відбуваються з правонаступництвом суб’єкта господарювання і його майновим комплексом, доцільно виділяти лише три етапи (прийняття рішення про ліквідацію, власне процес ліквідації і державну реєстрацію).

Усі заходи щодо ліквідації підприємства, окрім прийняття рішення про ліквідацію, рішення про призначення ліквідаційної комісії і повідомлення державного реєстратора про ухвалене рішення щодо ліквідації здійснює ліквідаційна комісія (ліквідатор).

Крім того, слід зазначити, що якщо на будь-якому етапі самоліквідації буде зрозуміло, що майна підприємства недостатньо для виконання всіх зобов’язань і задоволення вимог кредиторів у повному обсязі, ліквідація такого підприємства вже проводитиметься за процедурою банкрутства. У такому разі ліквідаційна комісія повинна в місячний термін з моменту виявлення такої обставини звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство.

Процедура ліквідації починається з моменту прийняття рішення про ліквідацію. Залежно від організаційно-правової форми суб’єкта господарювання рішення про ліквідацію має ряд особливостей, пов’язаних з його ініціатором (особа, орган); порядком прийняття й оформлення рішення Про ухвалене рішення ініціатор повинен негайно і письмово повідомити орган, який здійснює державну реєстрацію. Звичайно термін “негайно” є оцінним і неоднозначним поняттям, проте зловживати цим не слід. Як свідчить практика, краще проінформувати держреєстратора вже наступного дня після прийняття рішення про ліквідацію.

Наступні заходи, направлені на припинення підприємства, проводить ліквідаційна комісія (ст. 60 ГК України). Склад комісії або кандидатуру ліквідатора призначає власник за узгодженням з державним реєстратором не пізніше за два робочі дні після представлення останньому документів, що свідчать про ухвалене рішення ліквідовувати підприємство. Повідомлення про склад ліквідаційної комісії оформлюють у вигляді рішення засновників, після чого направляють відповідне повідомлення держреєстратору.

Чинним законодавством на ліквідаційну комісію покладено обов’язок вжити необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості. Разом із тим законом не визначаються “необхідні” способи виявлення і стягнення дебіторської заборгованості. Тому ліквідаційна комісія зобов’язана використати для цього всі способи і методи, що забезпечують реальний результат пошуку і виявлення боржників. На наш погляд, таку роботу доцільніше проводити відразу після інвентаризації і оцінювання майна суб’єкта господарювання. Для цього складається акт звірки розрахунків з кожним із дебіторів, який направляється їм з вимогою погасити заборгованість.

Слід зазначити, що законодавством не передбачено можливості ліквідовуваного суб’єкта господарювання зажадати від свого боржника дострокового виконання обов’язків. У свою чергу нормативне закріплення такого права дозволить скоротити терміни ліквідації, а також захистить інтереси кредиторів. Саме це необхідно зробити законодавцю.

Після закінчення терміну для пред’явлення вимог кредиторами ліквідаційна комісія складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна, перелік пред’явлених кредиторами вимог і результати їх розгляду. Проміжний баланс затверджується органом, що прийняв рішення про ліквідацію, за узгодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.

Проаналізувавши чинні нормативно-правові акти, доходимо висновку, що щонайменше три рази в ході ліквідації суб’єкта господарювання складається так званий ліквідаційний баланс (додаток З).

Із дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу ліквідаційна комісія починає проводити розрахунки з кредиторами.

Згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК України вимоги кредиторів задовольняються в такій черговості:

- у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим пошкодженням здоров’я або смертю, і вимоги кредиторів, забезпечені заставою або іншим способом;

- у другу – вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про платню за використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

- у третю – вимоги за податками, зборами (обов’язковими платежами);

- у четверту – усі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

2.3 Відповідальність учасників процедури припинення суб’єктів господарювання

Важливе значення для забезпечення належного здійснення господарської діяльності в сучасних умовах має встановлення відповідальності учасників господарських відносин, у тому числі і учасників процедури припинення суб’єкта господарювання. Це служить необхідною передумовою функціонування механізму забезпечення законності і правового господарського порядку в Україні. Ефективність господарського законодавства багато в чому визначається встановленням системи санкцій за його порушення.

Прийняття ГК України дало науковцям багато приводів для роздумів, викликало багато спорів і породило бажання оцінити норми цього Кодексу з урахуванням сучасних наукових уявлень про зміст і функції фундаментальних правових інституцій, зокрема юридичної відповідальності. Наукових публікацій з цього приводу майже немає, за винятком декількох науково-практичних коментарів ГК України [75; 76]. На жаль, існуючі коментарі не завжди дають відповіді на актуальні питання, але проблема є надто складною і стосується фундаментальних основ юриспруденції, а тому потребує уважного і ґрунтовного дослідження.

У літературі наголошується, що в ГК України є багато новел, принципово нових підходів і рішень у правовому регулюванні господарських відносин. Це повною мірою стосується і правового регулювання відповідальності [73, с. 128-133].

Взагалі усі суб’єкти господарювання, знаходячись у правовому полі України, об’єктивно підпадають під вплив правового господарського порядку, визначеного конституційними принципами, господарським законодавством, юридичною доктриною і правовими звичаями [70; 179]. Повною мірою це стосується і підприємств-порушників господарського законодавства, і суб’єктів господарювання, що припиняють свою діяльність добровільно або через неплатоспроможність шляхом проходження стадій процедури банкрутства.

Загальні принципи відповідальності учасників господарських відносин встановлює розділ 24 ГК України. Згідно з ч. 1 ст. 216 учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами і договором.

В основі визначення відповідальності в ГК України лежить господарсько-правове трактування відповідальності через зазнання суб’єктом господарювання несприятливих економічних наслідків безпосередньо в результаті застосування до нього передбачених законом або договором санкцій (заходів відповідальності) економічного характеру [50, с. 26-27].

Таким чином, поняття господарсько-правової відповідальності визначається через поняття господарських санкцій. При цьому в найменуванні ст. 217 ГК України господарські санкції названо правовим засобом відповідальності у сфері господарювання.

Проте це не дає, на нашу думку, підстав ототожнювати господарсько-правову відповідальність і господарські санкції, оскільки господарсько-правова відповідальність полягає в реалізації санкцій як заходів відповідальності. Санкція не є власне відповідальністю, оскільки є засобом примусу. До того ж несення відповідальності є наслідком застосування санкцій і проявляється в реалізації обов’язку особи, винної у вчиненні правопорушення, зазнавати обмежень особистого, майнового або організаційного характеру.

Легальне визначення господарських санкцій містить ст. 217 ГК України, згідно з якою господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього наступають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:

а) відшкодування збитків;

б) штрафні санкції;

в) оперативно-господарські санкції;

г) адміністративно-господарські санкції.

Однак в юридичній літературі не склалося єдиного погляду щодо кола санкцій господарсько-правової відповідальності. Їх кількісний склад залежить від характеру і спрямованості впливу, механізму реалізації і підстав застосування. Відповідно до однієї з доктринальних класифікацій виділяють такі форми господарсько-правової відповідальності:

1. Відшкодування збитків.

2. Сплата неустойки.

3. Конфіскація як вид господарсько-правової санкції.

4. Господарсько-адміністративні штрафи.

5. Оперативно-господарські штрафи.

6. Планово-госпрозрахункові (оцінні) санкції.

7. Господарсько-організаційні санкції [13, с. 200].

На наш погляд, достатньо виділяти лише чотири види санкцій за правопорушення у сфері господарювання, а саме:

1. Відшкодування збитків.

2. Штрафні й оперативно-господарські санкції.

3. Адміністративно-господарські санкції.

4. Санкції, застосовувані до правопорушників антимонопольного конкурентного законодавства [4, с. 6].

Загальним для зазначених форм або санкцій господарсько-правової відповідальності є те, що разом із засобами захисту прав вони встановлюють майнову відповідальність суб’єктів господарського обігу, у тому числі і учасників процедури припинення, що також служить підтриманню стабільності господарських відносин.

Слід сказати, що сам початок провадження у справі про банкрутство можна певною мірою вважати початком дії санкцій на суб’єкт господарювання. Так, у справі № 7-Б-209-3/10-Б було прийнято Постанову Вищого господарського суду України від 24.12.2003 року, в якій серед іншого зазначалося, що у зв’язку з уведенням процедури розпорядження майном деякі повноваження органів управління боржника, а отже, і правоздатність та дієздатність боржника обмежуються і він стає неповноцінним суб’єктом господарювання; суд повинен призначити розпорядника майна для того, щоб боржник міг компенсувати свою неповноцінність і укладати угоди при здійсненні своєї господарської діяльності [17]. Можна з цим не погоджуватися, вважаючи, що обмеження стосуються лише компетенції органів управління суб’єктів господарювання, а не діяльності самих суб’єктів, як це робить суддя господарського суду Херсонської області П.Д. Пригуза [18, с. 205], проте саме суб’єкт господарювання втрачає право на укладання певних договорів і можливість утворення нових певних правовідносин, а отже, частину своєї компетенції.

Відповідно до ст. 108 ГК України виробничий кооператив як юридична особа (ч. 3 ст. 95 ГК України) несе відповідальність за своїми зобов’язаннями всім своїм майном (ч. 2 ст. 96 ЦК України).Для вирішення питання про відповідальність ліквідаційної комісії необхідно визначити її правовий статус. Ще на початку 90-х рр. російські учені вважали, що ліквідаційна комісія повинна бути прирівняна до органів управління суб’єкта господарювання, а члени її – до посадовців виконавчого органу. Отже, і відповідальність ліквідаційної комісії перед товариством, його учасниками повинна наступати відповідно до норм трудового законодавства. Причому конкретну матеріальну відповідальність несе не комісія як така, а кожен винний член ліквідаційної комісії [18, с. 146].

Роблячи висновок з викладеного, можна сказати, що з урахуванням сучасної системи українського законодавства виглядає передчасним застосування кримінальної відповідальності до колективних суб’єктів, зокрема до суб’єктів господарювання в термінології господарського законодавства або до юридичних осіб у термінології законодавства цивільно-правового.

За чинним Кримінальним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення суб’єктом злочину або суб’єктом адміністративного правопорушення може бути лише фізична винна особа, що досягла певного віку і не обмежена у правоздатності. Суб’єктом цивільної відповідальності є як фізична особа, так і особа юридична. У зв’язку з цим постійно ведуться суперечки з приводу складу цивільного правопорушення. Одні вчені та практики утверджують наявність усіх суб’єктивних та об’єктивних ознак цивільного правопорушення як для фізичних, так і для юридичних осіб; інші відзначають відсутність повного складу правопорушення для юридичних осіб через їх формальний характер у порівнянні з фізичними особами (згадаємо теорію походження терміна “юридична особа” і визначення “persona ficta”) і відсутністю психологічного ставлення до скоєного, а також відсутністю можливості аналізувати свою поведінку.

Логічним та правильним є дотримання меж предметів регулювання кримінального, адміністративного, господарського, трудового та цивільного права і відповідних кодексів.

А ефективну преюдицію протизаконного припинення суб’єктів господарювання необхідно забезпечувати застосуванням комплексу заходів юридичної відповідальності, зокрема застосуванням заходів господарської відповідальності до самого підприємства-порушника вкупі із заходами кримінальної, адміністративної, цивільної або дисциплінарної відповідальності до його посадових осіб. Враховуючи збільшення кількості злочинів та правопорушень, що скоюються при припиненні суб’єктів господарювання в Україні, а також тенденції підвищення захисту публічних інтересів, пропонуємо посилити заходи адміністративної та кримінальної відповідальності до посадових осіб підприємств-банкрутів, підприємств-кредиторів, третіх підприємств, службовців різних державних органів і служб та інших суб’єктів.

Завершуючи розгляд питань відповідальності учасників процедури припинення суб’єктів господарювання, слід зауважити, що законодавець іде шляхом постійного розширення меж і видів відповідальності, а також категорій учасників цієї процедури.

Висновки

1. Ступінь уваги законодавця до процедури припинення суб’єктів господарювання мінявся на різних етапах розвитку радянської та української економіки залежно від рівня економічної свободи суб’єктів підприємницької діяльності і різноманітності їх організаційно-правових форм.

Дослідження теорії і практики господарсько-правового регулювання припинення діяльності суб’єктів господарювання виявило загальносвітові тенденції в Україні у процесах реорганізації і ліквідації підприємств, господарських товариств, виробничих кооперативів і об’єднань підприємств. Проте через історичну своєрідність розвитку вітчизняної економіки у ній зберігається багато рис, притаманних лише українській дійсності.

Оцінюючи законодавство Української РСР на рубежі 80-90-х рр., можна стверджувати, що:

а) закони про підприємства і про приватизацію були безперечним кроком уперед, закріпивши не лише зміни, що відбувалися в економічному і політичному житті країни, але і намітивши шляхи подальших змін;

б) прийняття законів, уведення нових правових інститутів (наприклад, банкрутство) не підкріплювалося подальшим розвитком законодавства, ухваленням підзаконних актів або розвитком практики, що надавало цим законам декларативного характеру;

в) законодавець того часу не регулював окремо реорганізацію і ліквідацію суб’єктів господарювання (юридичних осіб): усі норми сформульовано таким чином, що в них ідеться одночасно і про реорганізацію, і про ліквідацію, не говорячи про різні види реорганізації;

г) норми, що діяли раніше, абсолютно не забезпечували захисту прав кредиторів реорганізовуваного або ліквідовуваного суб’єкта господарювання (юридичної особи).

2. Законодавство, яке регулює припинення діяльності суб’єктів господарювання, характеризується багаторівневою структурою і різноманіттям джерел (форм) права (кодекс, закони, укази Президента, постанови Уряду), наявністю актів як загальної, так і вузькогалузевої дії. Необхідно також зазначити, що різні відомства, безпосередньо причетні до реорганізації і ліквідації підприємств – Фонд держмайна, Антимонопольний комітет, Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку, міністерства і держкомітети, – використовують у своїй діяльності абсолютно різні правові концепції і підходи, що породжує суперечливі, а деколи і взаємовиключні акти. Усе це не полегшує як теоретичне осмислення, так і практичну реалізацію відповідних норм права.

Помітний крок у регулюванні процесів припинення суб’єктів господарювання було зроблено з прийняттям Господарського кодексу, який відобразив уже існуючі реалії і викликав необхідність наукової розробки цілого ряду актуальних і складних питань.

Юридична наука, правозастосовна практика за останні 5-7 років пройшли шлях, на який в інших країнах пішли десятиліття. Приватизовано значний масив державних підприємств, набирають силу процедури банкрутства неспроможних організацій і примусового поділу підприємств-монополістів.

3. З урахуванням законодавства, що змінилося, і суспільних відносин можна запропонувати таку класифікацію підстав припинення суб’єкта господарювання за різними критеріями:

І. Відносно волевиявлення власника суб’єкта господарювання:

а) добровільні припинення;

б) вимушені припинення;

в) примусові припинення.

ІІ. Відносно законності підстави припинення:

а) законні припинення;

б) протизаконні припинення:

- застосовані з перевищенням державним органом своєї компетенції;

- застосовані неналежним органом;

- застосовані з порушенням порядку, встановленого законодавством.

ІІІ. Припинення за органами, що приймають рішення про це:

а) припинення власником або органом, уповноваженим створювати такі суб’єкти;

б) припинення учасниками (засновниками);

в) припинення судовими органами й іншими владними органами.

ІV. Залежно від цілі припинення:

а) внутрішньоцільові припинення (на користь суб’єкта господарювання);

б) зовнішньоцільові припинення (на користь третіх осіб):

- такі, що знімають порушення закону;

- направлені на захист порушених або таких, що можуть бути порушеними, прав третіх осіб.

V. Залежно від наявності вольового моменту:

а) припинення, пов’язані з волевиявленням власника або іншого органу;

б) припинення, пов’язані з настанням певних юридичних фактів.

4. В Україні поки що немає єдиного нормативного акта, який би визначив підстави для реорганізації та ліквідації суб’єктів господарювання, а нормативні акті, що регулюють такі підстави, суперечать один одному. Це негативно впливає на діяльність господарюючих суб’єктів. У той же час така підстава для ліквідації, як визнання судом недійсною реєстрації суб’єкта господарювання у зв’язку з тим, що під час створення цього суб’єкта було порушено закони чи інші правові акти, якщо ці порушення неусувні чи такі, яких не можна позбутися, не є достатньо чітко визначеною:

- по-перше, не всі порушення закону під час створення суб’єкта господарювання можна усунути. Зокрема, неможливо переукласти установчий договір про створення акціонерного товариства, якщо його засновники вже не є акціонерами, наприклад у зв’язку зі смертю;

- по-друге, поняття “неусувні” або такі, “яких не можна позбутися”, має відносний і оцінний характер. Це знову може призвести на практиці до прийняття рішень про ліквідацію суб’єкта господарювання, коли це не відповідає бажанню власників цього суб’єкта, а також його працівників, які позбавляються робочих місць. Тому більш правильним є визнання підставою для ліквідації відмову суб’єкта господарювання внести зміни до установчих документів або вчинити дії, які необхідно було зробити до її реєстрації, наприклад сплатити вартість акцій.

Список використаних джерел

1. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права / С.Н. Братусь. – М.: Госюриздат, 1950. – 321 с.

2. Грибанов В.П. Юридические лица / В.П. Грибанов. – М.: Юрид. лит., 1961. – 163 с.

3. Черепахин Б.Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву / Б.Б. Черепахин. – М.: Юрид. лит., 1962. – 198 с.

4. Советское хозяйственное право: учебник / под ред. И.Г. Побирченко – К.: Вища школа, 1985. – 335 с.

5. Хозяйственное право: учебник / под ред. В.В. Лаптева. – М.: Юрид. лит., 1983. – 528 с.

6. Комметарий к Положению о социалистическом государственном производственном предприятии / под ред. В.В. Лаптева. – М.: Юрид. лит., 1971. – 359 с.

7. Комментарий к Положению о производственном объединении (комбинате) / под ред. В.В. Лаптева. – М.: Юрид. лит., 1979. – 280 с.

8. Мамутов В.К. Компетенция государственных органов в решении хозяйственных вопросов промышленности / В.К. Мамутов. – М.: Юрид. лит., 1964. – 266 с.

9. Лаптев В.В. Правовое положение государственных промышленных предприятий в СССР / В.В. Лаптев. – М.: Изд-во АН СССР, 1963. – 288 с.

10. Предприятие. Закон. Управление / под ред. М.К. Юкова. – М.: Юрид. лит., 1989. – 240 с.

11. Юридические лица: учеб.-практ. пособие / под ред. М.Ю. Тихомирова. – М.: Изд. г-на Тихомирова, 2003. – 520 с.

12. Замойский И.Е. Проблемы реорганизации юридических лиц / И.Е. Замойский, В.М. Поляков // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1997. – № 5. – С. 3-6.

13. Афанасьєв Р.Г. Проблеми правового регулювання банкрутства за законодавством України: дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право» / Р.Г. Афанасьєв. – К., 2001. – 189 с.

14. Вінник О.М. Акціонерне право: навч. посібник / О.М. Вінник, В.С. Щербина / за ред. проф. В.С. Щербини. – К.: Атіка, 2000. – С. 141.

15. Джунь В.В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становления в Україні / В.В. Джунь. – Львів: Ін-т технологій бізнесу і права, 2000. – 177 с.

16. Дорошенко Л.М. Правовое регулирование прекращения деятельности хозяйствующих субъектов / Л.М. Дорошенко // Субъекты хозяйствования и экономическая преступность: вопросы предупреждения: сб. матер. «круглого стола» (Донецк, 1 нояб. 2001 г.). – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, ООО «Юго-Восток, Лтд», 2002. – С. 35-38.

17. Хозяйственное право: учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, В.В. Хахулин и др.; под ред. В.К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.

18. Кибенко Е.Р. Научно-практический комментарий Закона Украины «О хозяйственных обществах» / Е.Р. Кибенко. – Х.: Эспада, 2000. – 440 с.

19. Кібенко О.Р. Європейське корпоративне право на етапі фундаментальної реформи: перспективи використання європейського законодавчого досвіду у правовому полі України / О.Р. Кібенко. – Х.: Страйд, 2005. – 432 с. – (Сер.: Юридичний радник).

20. Кузнецов А.В. Правовое регулирование банкротства в Украине: проблемы гармонизации с законодательством Европы и США / А.В. Кузнецов // Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы; под общ. ред. Е.Б. Кубко, В.В. Цветкова. – К.: Юринком Интер, 2003. – С. 509.

21. Кучеренко І. Підстави для ліквідації юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності / І. Кучеренко // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 2. – С. 3-6.

22. Мамутов В.К. Развитие хозяйственного законодательства и хозяйственно-правовой мысли в суверенной Украине: науч. доклад / В.К. Мамутов / Ин-т экономико-правовых исследований НАН Украины. – Донецк, 2004. – 40 с.

23. Марков В.І. Створення та реєстрація суб’єктів підприємництва недержавного сектору економіки: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право»; Ін-т економіко-правових досліджень НАН України / В.І. Марков. – Донецьк, 2004. – 20 с.

24. Поляков Б.М. Правовая природа отношений несостоятельности / Б.М. Поляков // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 12. – С. 6-10.

25. Поляков Б.М. Право несостоятельности (банкротства) в Украине / Б.М. Поляков. – К.: Ін Юре, 2003. – 440 с.

26. Законодавство України про банкрутство та судова практика / упоряд. Б.М. Поляков. – К.: Ін Юре, 2003. – 664 с.

27. Поляков Б.М. Закон Украины «О восстановлении платежеспособности должника или признании его банкротом»: науч.-практ. комментарий / Б.М. Поляков / под общ. ред. Д.Н. Притыки. – К.: Ін Юре, 2003. – 272 с.

28. Пушко И.О. О принудительном прекращении деятельности субъектов предпринимательства / И.О. Пушко // Бизнес. – 1998. – 14 мая. – С. 22-25.

29. Саниахметова Н.О. Охранительные средства правового воздействия при осуществлении субъектами предпринимательской деятельности права на государственную регистрацию / Н.О. Саниахметова // Бизнес. – 1996. – № 32. – С. 21-23.

30. Саніахметова Н.О. Правовий захист підприємництва в Україні: навч. посібник / Н.О. Саниахметова. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 336 с.

31. Радзивилюк В. Состояние законодательства о банкротстве в Украине и перспективы его гармонизации / В. Радзивилюк // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 5. – С. 31-33.

32. Спасибо-Фатєєва І. Проблеми відповідальності юридичних осіб / І. Спасибо-Фатєєва // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 9. – С. 3-6.

33. Теньков С. Ликвидация предприятий: некоторые юридические и налоговые аспекты / С. Теньков // Вестник налоговой службы Украины. – 1999. – № 47-48. – С. 66-68.

34. Тітов М.I. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти / М.I. Тітов. – X.: Консум, 1997. – 189 с.

35. Цивільний кодекс України: наук.-практ. коментар. – Х.: Одіссей, 2007. – 1198 с.

36. Щербина В.С. Господарське право: підручник / В.С. Щербина. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 592 с.

37. Янкова О.С. Сроки прекращения и особенности окончания реорганизационных процедур / О.С. Янкова // Проблеми вдосконалення господарського законодавства України: тези виступів учасників Круглого столу (Київ, 17-18 квіт. 2001 р.). – К.: ВАТ «Книжкова друкарня наукової книги», 2001. – С. 42-44.

38. Ефимов А. Прекращение предприятий / А. Ефимов // Сборник систематизированного законодательства: Ликвидация предприятий, процедура и учет. – К.: Блиц-Информ, 2006. – Вып. 4. – С. 152-155.

39. Загнитко О. Вопросы нормативного обеспечения детенизации экономики / О. Загнитко // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 3. – С. 3-6.

40. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців: Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 31-32. – Ст. 263.

41. Щербина В.С. Господарське право: підручник / В.С. Щербина. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 213 с.

42. Підприємницьке право: підручник / за ред. О.В. Старцева. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Істина, 2005. – 300 с.

43. Хозяйственное право Украины: учебник / под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – X.: ООО «Одиссей», 2005. – 150 с.

44. Посполитак В.В. Аналіз наявних суперечностей та неузгодженостей між Цивільним та Господарським кодексами України / В.В. Посполитак, Р.Ю. Ханик-Посполитак. – К.: Реферат, 2005. – 264 с.

45. Бірюков О.М. Порівняльно-правовий аналіз інституту неспроможності у законодавстві України та деяких іноземних країн: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право»; Київ. ун-т ім. Т.Г. Шевченка / О.М. Бірюков. – К., 1999. – 20 с.

46. Справа № 9/207 «Про визнання банкрутом ВАТ «Знам’янський завод продтоварів», м. Знам’янка за 2006 р. // Архів господарського суду Кіровоградської області.

47. Бірюков О.М. Акціонери у справах про банкрутство: теорія і сучасна практика / О.М. Бірюков // Вісник господарського судочинства. – 2006. – № 5. – С. 127-131.

48. Справа № 11/690 за позовом Відкритого акціонерного товариства «Дніпроенерго» до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» про стягнення 313 589 грн. 79 коп. боргу, інфляційних втрат, річних та пені, м. Запоріжжя за 2006 р. // Архів господарського суду Запорізької області.

49. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15 березня 2001 року № 2299-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 16. – Ст. 690.

50. Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 49. – Ст. 682.

51. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5-6. – Ст. 30.

52. Про страхування: Закон України від 7 березня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 18. – Ст. 78.

53. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3480-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 31. – Ст. 268.

54. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств: роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.kiev.ua

55. Про деякі питання практики вирішення господарських спорів: лист Вищого арбітражного суду України від 6 червня 1994 року № 01-8/368 [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.kiev.ua

56. Трофимов К.Т. Реорганизация и ликвидация коммерческих организаций: автореф. дис. на соискание научного звания канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Предпринимательское право; арбитражный процес»; Ин-т законодательства и сравнит. правоведения при Правительстве РФ / К.Т. Трофимов. – М., 1995. – 24 с.

57. Ленин В.И. Полн. собр. соч. – 5-е изд. – М.: Политиздат, 1962. – Т. 35. – 599 с.

58. О конфискации и объявлении собственностью Российской республики всего имущества акционерного Симского общества горных заводов: декрет Совета народных комиссаров от 09.12.1917 г. // СУ РСФСР. – 1917. – № 4. – Ст. 69.

59. О национализации предприятий сахарной промышленности: декрет Совета народных комиссаров от 02.05.1918 г. // СУ РСФСР. – 1918. – № 34. – Ст. 457.

60. О ликвидации обязательств государственных предприятий: декрет Совета народных комиссаров от 04.03.1919 г. // СУ РСФСР. – 1919. – № 10-11. – Ст. 108.

61. Андрес Э. Хозрасчетные отношения государственных предприятий в период строительства коммунизма / Э. Андрес, Л. Галкин. – М.: Мысль, 1968. – 277 с.

62. Осинский Н. Строительство социализма. Общие задачи. Организация производства / Н. Осинский. – М., 1918.

63. Венедиктов А.В. Гражданское законодательство в период иностранной военной интервенции и гражданской войны (1918-1920) / А.В. Венедиктов // Ученые записки (Ленингр. гос. ун-т). Сер. юрид. наук. Вып. 7. Вопросы советского государства и права. – Л.: ЛГУ, 1955. – № 201. – С. 70-119.