Курсовая работа: Особливості морального виховання за Сухомлинським

Курсовая работа: Особливості морального виховання за Сухомлинським

освіта моральний виховання сухомлинський

Вступ

1. Теоретичні аспекти дослідження особливостей морального виховання у педагогічній теорії і практиці В. Сухомлинського

1.1 Сутність морального виховання та погляди на нього в педагогічній теорії і практиці

1.2 Погляди на моральне виховання в педагогічні спадщині В.О.Сухомлинського

1.3 Любов до дитини – як головна засада морального виховання В.О.Сухомлинського

2. Практичне використання педагогічної спадщини Сухомлинського з метою морального виховання учнів в сучасній школі

2.1 Практичний аналіз творів В.Сухомлинського з метою визначення моральних вимог до педагога

2.2 Можливості використання ідей гуманізму і оптимізму Сухомлинського в сучасній педагогіці з метою морального виховання

Висновки

Список використаної літератури

Актуальність дослідження теми обумовлена тим, що особистісний підхід до дитини — основа нової філософії виховання — ґрунтується на педагогічній підтримці, принципі центрації виховання на розвитку особистості і передбачає передусім визнання пріоритету особистості, який повинен стати основою ідеології суспільства у сфері виховання, центральною ціннісною орієнтацією.

Особистісний підхід в педагогіці — це ставлення до дитини як до особистості і відповідального суб'єкта власного розвитку, це взаємодія на основі суб'єкт-суб'єктних відносин і сприйняття його як найвищої життєвої цінності; це визнання права кожного вільно здійснювати свій вибір і волевиявлення. Принцип центрації педагогіки на розвиток особистості вимагає демократичного стилю взаємодії суб'єктів, його гуманізації.

Аналіз сучасної ситуації дозволяє стверджувати, що навіть молодші школярі стикаються з унікальним феноменом — необхідністю оволодіння наукою виживання на основі розвитку соціально-психологічних засобів пристосування до складних (навіть екстремаль них) життєвих ситуацій. Спектр здібностей, які стосовно до цього мусить розвинути соціальна робота (як стверджують такі науковці, як І.Д.Бех [2], В.О.Білоусова [4], Є.В.Бондаревська [6] та ін., надзвичайно широкий — від фізичних якостей, які потрібні кожному як для зустрічі з довкіллям, з іншими людьми з метою, зазвичай далекою від ідеалу творчої співпраці, взаємодопомоги, до вміння вижити у співтоваристві інших, залишаючись при цьому вільною і відповідальною особистістю.

Нова школа матиме справу з унікальністю, самобутністю особистості, оскільки індивідуальність виявляється головним принципом етики і мусить виступити керівним методологічним положенням у гуманістичному вихованні.

У зв'язку з цим практичним завданням педагога є виявлення й розвиток усіх позитивних сил дитини, соціальна робота з метою виховання усвідомлення своєї неповторності і спонукання до самовиховання та самореалізації, але важливо, щоб самореалізація дитини не пригнічувала переваг та інтересів інших людей. Як показує шкільна практика і стверджують учені [5], абсолютизація розкріпачення особистості призводить до сприйняття особистого інтересу як абсолютного блага. За такого підходу гуманістична мораль руйнується.

Цілеспрямований розвиток гуманної особистості, яскравої індивідуальності можливий лише тоді, коли теорія освіти не декларуватиме необхідність гуманізації виховного процесу, а систематично за допомогою доцільних технологій втілюватиме її у практику підготовки підростаючого покоління до активної життєтворчості.

Обмірковуючи сутність морального виховання, необхідно мати на увазі, що мораль – та галузь етичних цінностей, яка передусім визнається кожною людиною. Масштаби і зміст цієї сфери змінюються з часом і різняться у різних народів і верств населення. (Принцип множини моралей і єдності етики). Головними проблемами в моралі постають питання про те, що таке добрій звичай, що притаманно, що робить можливим суспільне життя людей, в якому кожний відмовляється від повного здійснення життєвих цінностей (“приймання їжі, потреба в безпеці, прагнення до значущості та влади). На користь здійснення цінностей соціальних . Пануючою мораллю у всіх народів та в усі часи, крім соціальних цінностей належать також й ті, що розцінюються релігією як блага поведінка (Любов до ближнього, благо чинність, вшанування предків тощо).

Сучасний етап розвитку освіти в нашій країні може бути справедливо названий перехідним.

Сутність і специфіка особистісно зорієнтованого виховання найбільш чітко виявляються в його порівнянні з традиційним. Особливості виховання в масовій школі полягали в тому, що воно хоча й було за радянських часів соціократичним, проте це не означає, що в цій моделі абсолютно ігнорувалися індивідуальні запити і потреби учнів, але вони заохочувалися і задовольнялися лише у разі відповідності із загальнодержавними інтересами. А головним критерієм оцінки якості виховання вважалася політична орієнтація людини, її лояльність, а не індивідуальний Особистісний розвиток. Хоча і в часи соціократичної школи виникали і роз вивалися, здійснюючи значний вплив на масову практику, осередки гуманістичної педагогічної культури. Мова йде про видатного педагога-гуманіста В.О.Сухомлинського. Виховання у нього — це творення щастя кожного вихованця. «Виховання полягає в тому, щоб уміло, розумно, мудро, тонко, сердечно торкнутися до кожної із тисячі граней, знайти ту, яка, якщо її як алмаз шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити в кожній людині її, тільки її неповторну грань — у цьому полягає мистецтво виховання» [12].

Об’єкт дослідження – особливості морального виховання.

Предмет дослідження – педагогічні ідеї В.О.Сухомлинського щодо морального виховання.

Мета дослідження – теоретично розглянути особливості морального виховання у педагогічній спадщині В.Сухомлинського і практично довести можливості використання їх в сучасній школі.

Методи дослідження – аналіз, синтез, порівняльний метод.

1. Теоретичні аспекти дослідження особливостей морального виховання у педагогічній теорії і практиці В. Сухомлинського

1.1 Сутність морального виховання та погляди на нього в педагогічній теорії і практиці

Мораль розглядається у вузькому і широкому розумінні. Термін використовується вузько, коли враховуються інтереси лише своєї сім’ї, школи, жителів населеного пункту. У цьому випадку нерідко абстрагуються від деяких принципів загальнолюдської та національної моралі. У загальному аспекті мораль – це ідеї, принципи й закономірності, цінності орієнтації гуманних, демократичних відносин, які в конкретних умовах реалізуються у системі постійно вдосконалю вальних норм, процедур і правил діяльності та поведінки в інтересах усіх. Найвищий рівень моралі там, де впроваджуються й удосконалюються гуманні відносини повага і любов до людини, доброта, свобода рівність, верховенство народної культури, красивого у житті.

Центральним у понятті моралі є ставлення до людини і природи, до міжособистісних і суспільних відносин і самі гуманні відносини. У процесі спільної діяльності і гуманних відносин народжуються принципи, закони, норми та правила співжиття. Ними й регулюються відносини між людьми та природою в будь-яких ситуаціях.

Мораль - це система ідей, принципів законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні відносини між людьми за будь-якої життєвої ситуації на демократичній, миротворчій основі. Ідеали, принципи та закони моралі створюються і живуть віками в кожного народу, в кожному регіоні; в правилах і нормах поведінки вони конкретизуються, а у взаємовідносинах постійно вдосконалюються.

На всі випадки життя і практики, враховуючи індивідуальність кожного і кожної спільності людей, норми і правила розробити неможливо. Тому основними у взаєминах людей виступають принципи, закони, загальні правила.

У повсякденному житті вихованість особи оцінюється за різними ознаками і властивостями (залежно від їх цінності). Найчастіше її визначають рівнем володіння нормами і правилами поведінки, що традиційно склалися. У народних оцінках вихованість передусім оцінюється гуманізмом, здійсненими добрими справами та вчинками. Тому завданням морального виховання доброти, чуйності, готовності прийти на допомогу будь-якій людині у біді, здатність співчувати, виховувати внутрішню потребу жити та діяти за принципами загальнолюдської моралі

Систему моральних цінностей можна поділити на такі групи:

Абсолютно вічні — мають універсальне значення та необмежену сферу застосування і носять загальнолюдський характер (доброта, правда, любов, чесність, гідність, краса, мудрість, справедливість та ін.).

Національні — є значущими для одного народу і не завжди поділяються іншими народами. Наприклад, почуття націоналізму зрозуміле і близьке лише поневоленим народам і чуже тим, які ніколи не втрачали своєї незалежності. До цієї групи цінностей відносяться такі поняття, як патріотизм, почуття національної гідності, історична пам'ять тощо.

Громадянські — ґрунтуються на визнанні гідності людей і знаходять своє застосування в демократичних суспільствах. Це поняття прав і свобод людини, обов'язки перед іншими людьми, ідеї соціальної гармонії, поваги до закону тощо.

Сімейні — моральні основи життя сім'ї, стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, пам'ять про предків тощо.

Цінності особистого життя — мають значення щонайперше для самої людини, визначають риси її характеру, поведінку, її господарський успіх, стиль приватного життя тощо (О. Вишневський).

Неписані закони кодексу лицарської честі (козацька педагогіка) передбачають: виховання любові до батьків, рідної мови, вірності у коханні, дружби, побратимства, шанобливого ставлення до України; готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей; шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі; непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі і духовності; відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави; турботу про розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі; прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів; цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму, уміння завжди і всюди поступати благородно, шляхетно, виявляти інші чесноти.

Кодекс лицарських звитяг: готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України; нехтування небезпекою, коли справа торкається життя друзів, побратимів, Матері-України; ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників, героїзм, подвижництво в праці і в бою.

Формуванню національної самосвідомості молоді сприяє чимало важливих сфер, з-поміж яких надзвичайно актуальними в сучасних умовах є: а) історія минулого нашого народу; б) рідна мова; в) народознавство; г) художньо-поетична література; д) гуманістичне виховання.

Слід розрізняти і означувати такі категорії, як мораль і моральність.

Мораль – це сукупність норм поведінки людей, що регулюють їх відношення до суспільства, нації, колективу, один до одного, підтримане особистим переконанням, традицією, суспільною думкою. Моральні норми складають основу моральності людини, але повністю її не визначають. Моральність включає моральні погляди, теорії, переконання, почуття, відношення людей, моральні поведінку.

Моральна свідомість школяра - одна із сторін суспільної свідомості її суб’єктивно-ідеальна форма, яка у вигляді уявлень і понять відображує реальні відношення і регулює моральну сторону його діяльності.

Моральні переконання – це пережиті та узагальнюючі моральні принципи, норми. Вони формуються в процесі активного й вольового оволодіти всім багатством моральної культури і стають керівництвом до дії особистості.

Моральні почуття виражають запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості. У результаті формування почуття в системі морального виховання з’являється емоційне відношення до того, що раніше було байдужим.

Моральні звички – це корисні для суспільства, стійкі форми поведінки /образ дії/, які стають потребою людини і здійснюються в будь-яких ситуаціях і умовах.

Моральна спрямованість – це стійка суспільна позиція особистості, що складається в результаті світоглядно основи, домінуючих мотивів поведінки і проявляється як властивість особистості в різних умовах і обставинах.

Дитинство — центральна проблема педагогічної, психологічної, філософської науки. Важливість, значущість цього періоду для становлення особистості нині незаперечна. Складністю й багатогранністю феномену дитинства пояснюється різне трактування його багатьма дослідниками. Проте, попри суперечливість оцінок і суджень, дитинство завжди було, е і буде най більшою соціальною цінністю, яку колись знало, знає і буде знати людство.

Воно «цілісно розкриває глибинну правду про людину, людську природу та сутність», воно є «одкровенням самої неосяжної глибини реальності» [9, с. 9].

Сучасний етап розвитку освіти в нашій країні може бути справедливо названий перехідним.

Сутність і специфіка особистісна зорієнтованого виховання найбільш чітко виявляються в його порівнянні з традиційним. Особливості виховання в масовій школі полягали в тому, що воно хоча й було за радянських часів со-ціократичним, проте це не означає, що в цій моделі абсолютно ігнорувалися індивідуальні запити і потреби учнів, але вони заохочувалися і задовольнялися лише у разі відповідності із загальнодержавними інтересами. А головним критерієм оцінки якості виховання вважалася політична орієнтація людини, її лояльність, а не індивідуальний особистісний розвиток. Хоча і в часи соціократичної школи виникали і роз вивалися, здійснюючи значний вплив на масову практику, осередки гуманістичної педагогічної культури. Мова йде про видатного педагога-гуманіста В.О. Сухомлинського. Виховання у нього — це творення щастя кожного вихованця. «Виховання полягає в тому, щоб уміло, розумно, мудро, тонко, сердечно торкнутися до кожної із тисячі граней, знайти ту, яка, якщо її як алмаз шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити в кожній людині її, тільки її неповторну грань — у цьому полягає мистецтво виховання» [12].

Тому під час розробки доцільних гуманістичних технологій організації соціально-педагогічної роботи з метою реалізації особистісної зорієнтованого виховання школярів ми керувалися такими концептуальними положеннями:

- Освіта - це передусім становлення людини як неповторної індивідуальності, з притаманною їй високою духовністю. Впроваджувати соціальну роботу з процес виховання молодших школярів - означає допомогти їм стати суб'єктом куль тури, навчити життєтворчості.

— Гуманне ставлення до дитини (Ш.А. Амонашвілі). Соціальний педагог з оптимістичною гіпотезою підходить до дітей, ставиться до них як до самостійних суб'єктів, які здатні удосконалюватися за власним бажанням і вільним вибором. Тобто, у кожної дитини у вчинках є особистісний сенс. Мета особистісно зорієнтованої педагогіки не сформувати і навіть не виховати, а знайти, під тримати, розвинути у людини і закласти у неї механізми самореалізації, саморозвитку, адаптації, саморегуляції, самозахисту, самовиховання та інші, необхідні для становлення самобутньої особистості, діалогічної і безпечної взаємодії з людьми, природою, культурою, цивілізацією.

- Положення парадигми особистісно зорієнтованої соціально-педагогічної роботи пов'язане з визначенням її людино творчих функцій. найважливіша з них — гуманітарна, суть якої полягає у збер женні і відновленні екології людини: її тілесного і духовного здоров'я, сенсу життя, особистої свободи, моральності. Для цього у кожного учня необхідно закласти механізми розуміння, взаєморозуміння, спілкування, співробітництва. Не менш важливою виступає культуро творча функція, яка забезпечує збереження, передачу, відтворення і розвиток культури засобами виховання (механізм культурної ідентифікації — встановлення духовного взаємозв'язку між собою і своїм народом, переживання почуття належності до національної культури, інтеріоризація (визнання як своїх) її цінностей, по будова власного життя з їх врахуванням. Важливою функцією педагогіки виступає соціалізація, тобто забезпечення засвоєння і відтворення індивідом соціального досвіду, який свідчить про нормальне, безболісне входження людини в життя суспільства.

Базою розвитку особистісно зорієнтованих педагогічних технологій, на думку О.В. Бондаревської, виступає діалогічна концепція культури Бахтіна — Біблера, в якій обґрунтована ідея все загальності діалогу як основи свідомості людини [6, с. 12].

«Діалогічні відносини — майже універсальне явище, що пронизує людську мову, всі відносини і прояви життя людини, взагалі все, що має сенс і значення. Де починається свідомість, там має місце діалог» [3, с. 56].

Основою будь-якої педагогічної технології у традиційних системах ос віти виступає роз'яснення, а за умов особистісно зорієнтованого виховання — розуміння і взаєморозуміння. B.C. Біблер підкреслює, що відмінність цих двох феноменів полягає в тому, що в першому випадку мають місце лише одна свідомість, один суб'єкт, форма мовлення — здебільшого монолог; у другому — два суб'єкти, дві свідомості, взаєморозуміння, діалог.

Характер морального виховання (за умов переважання особистісно зорієнтованого виховання) залежить від позиції педагога й учня. Про це писав К.М. Вентцель, проектуючи діяльність педагога у «Будинку вільної дитини». Він вказував на те, що педагог не повинен панувати над дітьми, повчати. Бажано, щоб запитували, говорили більше самі вихованці. «Необхідно, щоб діти весь час були активними, а не «мучениками науки», — тоді процес моральної освіти значно виграє» [7, с. 96]. Актуально в плані технології особистісно зорієнтованої педагогіки звучить сутнісна характеристика основного методу, рекомендованого Вентцелем для виховання вільної людини: «Цей метод повинен бути методом вивільнення в учня творчих сил, шляхом пробудження і підтримки в нього прагнення до пошуків, творчості, само вдосконалення, методом приведення дитини до стану найбільшої активності» [7, с. 96].

В.Нестеренко цілісний образ категорії дитинства виводить із трьох взаємопов'язаних складових: 1) дитинство — це дитячий спосіб ставлення до світу, який характеризується яскравістю, безпосередністю, емоційністю, «гостротою переживань недієвості буття». У цей період дитина «відкрита для смислоосягнення й смислоутворення» [10, с. 66]; 2) дитинство - це світ відкриттів, бо дитина за своєю природою дослідник, відкривач світу, для неї всі події відбуваються вперше. Звідси і глибокі враження, які залишаються на все життя людини; 3) дитинство — форма авансування суто людського став лення до світу (відкритість, відвертість, довіра, неупередженість). Така позиція відзначається не реалістичністю. «Не практична дитяча довіра у своєму сутнісному вимірі являє собою постійний потенціал моральності й людяності та їх своєрідний «гормон зростання» [10, с. 67].

Науковими працями багатьох сучасних вчених репрезентований соціально-педагогічний підхід до педагогіки з дітьми молодшого шкільного віку. Сучасна наукова думка України пропонує педагогіку і психологію життєдіяльності, яка наголошує: «Ставтесь до дитинства серйозно! У житті немає чернеток і пауз, немає підготовчих періодів. У кожний конкретний момент свого життя дитина або реалізує, стверджує, або заперечує сама себе!» [13, с. 125].

Природа дитини така, що вона прагне до само здійснення. Звідси і завдання, яке несе педагогіка і психологія життєтворчості, — створити людину-творця, здатну само реалізувати себе. Завдання дорослих (батьків, педагогів) — допомогти їй у цьому.

Першочерговим завданням школи, а звідси і педагога має бути збереження дитинства як самоцінності (О.Савченко). Тому що повнота і багатобарвність життя людини в дитинстві є «умовою гармонійного і своєчасного розкриття природних задатків» [14, с. 2]. Молодший шкільний вік сенситивний до свого набору можливостей, які слід розкрити і здійснити плав ний перехід до наступного періоду. Дитина — багатовимірна особистість, тому не можна дошкілля розглядати лише як підготовку «дітей до школи, молодші класи — як старт для основної школи, а старші класи, у свою чергу, лише як підготовку до ВНЗ. Це звужене прагматичне розуміння можливостей кожного віку методологічно ґрунтується на сприйнятті учня як одновимірної особистості... За такого підходу губиться пріоритетність завдань кожної ланки школи, самоцінність кожного віку» [14, с. 2]. Освіта має будуватися на принципах наступності й неперервності.

У природному прагненні дитини до по дорослішання вбачає суть і зміст дитинства Ш.Амонашвілі. «Дійсне дитинство, — пише він, — є процес по дорослішання дитини. Дитинство завершується тоді, коли це прагнення до по дорослішання гасне» [1, с. 169].

Отже, дитинство — рухома, постійно змінювана система. У культурному суспільстві, де дитину оточує з раннього віку благодатне педагогічне середовище, збільшується дистанція процесу розвитку, а, отже, і дитинство розширює свої часові межі.

Психологічні аспекти проблеми дитинства також широко розробляли ся останнім часом. Дитинство — це період адаптації індивіда до життя, оволодіння ним соціальними нормами, — вважає А.Петровський. На характер і зміст цього періоду впливають конкретні соціально-економічні і етнокультурні особливості суспільства, в якому росте дитина, насамперед — система суспільного виховання.

Центральними категоріями, що визначають цілісність дитинства, виступають категорії «ідеальна форма» та «образ дорослості» (Л.Виготський, Д.Ельконін). «Образ дорослості», або «образ досконалого (ідеального) до рослого» є зразком для проектування дитиною свого майбутнього. Уява про ідеальну форму спирається на спроби проектувати дитяче життя. За Л.Виготським, ідеальна форма дорослого життя має бути адекватна реальній. Та ке співвідношення і визначає досконалість та ідеальність [24, с. 7 - 13].

Розвиваючи ідею цілісності дитинства, Б.Ельконін виходить із трьох категоріальних конструкцій: 1) ідеальної форми — образу досконалої до рослості; 2) подієвості — засобу феномену образу дорослості; 3) посередництва — пошуку і побудови цього засобу. Щодо категорії «подієвості» Б.Ельконін пише: «Дорослий і дитина повинні відбутися в події ідеальної форми, а подія ідеальної форми як по дія, а не як факт і не як випадок — це і є подія по дорослішання, подія вдосконалення» [24, с. 8].

Значний внесок у розробку цієї категорії зробили філософи та літературознавці (М.Бахтін, М.Лотман). За Б.Ельконіним, у культурно-історичній концепції імпліцитно (англ, implicit — неявно) виступає «ідея дорослої людини як посередника». Це є природна поведінка дорослого у період розвитку дитинства. Продовжуючи справу батька Д.Ельконіна з дослідження криз дитинства та основ проектування дитячого розвитку, відомий вчений акцентує увагу на критичних періодах дитинства. Він доходить висновку, що педагогіка має знати, який період дитинство переживає у певний історичний період — критичний чи стабільний. Такі знання дадуть змогу правильно дібрати умови проектування форм дитячого життя. Наприклад, спроби реформування змісту освіти у критичний період не будуть досить ефективними, тому що врешті повинні спиратися на деякий усім явлений яскраво виражений образ і ритуал зрілості освіченості. Але у стабільному періоді такі спроби будуть досить ефективними. Індикатором ста ну дитинства виступає стан дитячої гри та дитячого співтовариства (М.Гурмен, І.Кон, І.Котова, Є.Шиянов). Реалії сьогодення вказують на те, що на сучасному етапі в Україні панує критичний стан дитинства. Тому що «дорослий по суті втрачає визначення і образ «сформованого» індивіда. Адже його новий спосіб життя... поки що ніяк не представлений ні йому самому, ні дітям» [24, с. 10].

Сьогоднішня криза дитинства — це криза, за якої відбувався у поєднанні процес засвоєння культури і подорослішання. Тобто по дорослішання йшло поряд із засвоєнням дитиною культури, а засвоєння культури сприймалося як подорослішання. Такого дитинства у нашій країні немає, воно розпалося. У сучасному світі процеси подорослішання і засвоєння дитиною культури розходяться, на думку Б.Ельконіна, приблизно у старшому дошкільному віці і сходяться у старшому юнацькому.

У просторі дитинства має діяти принцип: простір спільної роботи педагога і дітей повинен будуватися так, щоб соціальний педагог балансував між своєю власною культуротворчою функцією і культуроосвоюючою функцією дітей. Ми дотримуємося думки Б.Ельконіна, що такий спосіб існування насамперед необхідний соціальним педагогам. Очевидно, що там, де доросла людина працює з дітьми, вона має подбати про власний професійний розвиток.

Цікавою, на наш погляд, є думка Р.Овчарова, який вважав, що молодший шкільний вік — це період життя людини, в якому закладаються основи особистісної «активності і особистісні властивості, цінності, що визначають якість» подальшого життя людини. Але разом з тим це і «життєвий досвід, коли людина і як, людина, і як особистість найменше захищена від соціального, психологічного і фізіологічного насильства» [11]

Окремо слід виділити наукову позицію Є.Субботського щодо розуміння сучасного дитинства. Він вичленовує у сучасному дитинстві три компоненти: 1) відношення світу дорослих до дитини; 2) засоби навчання і ви ховання; 3) періоди психічного роз витку з характерними для них провід ними видами діяльності. Таке поєднання, на його думку, утворює цілісність дитинства [19].

На основі історико-генетичного та порівняльного підходів Є.Субботський зробив висновок, що мірою розвитку дитинства є «тривалість періоду вільного розвитку дитини, який виключає її ранню професіоналізацію і забезпечує максимально широкі можливості для формування її здібностей» [19, с. 5]. Через те і дитинство, за його визначенням, — це складний організм, в якому кожна клітинка виконує своє, тільки їй притаманне завдання, робить свій внесок у життя цього організму, який виник колись і, поступово ускладнюючись, досяг стану, в якому ми його бачимо нині Це організм, який має свою історію [19, с. 5].

Здійснивши аналіз наукових джерел, ми дійшли висновку, що багато вчених саме молодшій шкільний вік називають другим (і останнім) періодом дитинства. Цей поділ, на думку А.Богуш, бере початок з етнопедагогіки, оскільки більшість людей до першого дитинства виносять дошкілля — період веселого, безтурботного, райдужного життя до школи. Друге дитинство, тобто молодший шкільний вік в народі порівнюють з «похмурим дощовим днем». Тобто граничною межею дитинства виступає перехід дитини у підлітковий вік. У цей період дитина робить спроби пристосуватися до вимог оточення через виправлення (І.Бех, Л.Рувінський, А.Соловейчик), які викликають негативну реакцію у дорослих. Головною особливіс ть дитини у цей час виступає зміна конкретної форми поведінки, тобто зовнішні прояви, а не якості особистості. На їх думку, дитина ще не в змозі усвідомити свої якості.

Цікавим є міркування В.Слободчикова, який дійшов висновку, що ні дошкілля, ні дитинство не є психолого-педагогічними реаліями, тому що перше життєво-побутовий статус, а друге виступає культурно-історичною категорією [17, с. 37 - 49]

Тому доцільно розглянути й інші підходи до категорії.

Комплексний підхід до особливостей соціально-педагогіфчної роботи з дітьми молодшого шкільного віку здійснений у працях Д.Фельдштейна, Є.Рибінського та інших вчених. Дитинство — особливий стан роз витку в суспільстві, узагальнений суб'єкт, який цілісно протистоїть Дорослому світу та водночас взаємодіє з ним на рівні суб'єкт-суб'єктних відносин. Очевидно, що смисл дитинства, з такої позиції, розглядається як стан розвитку тієї субстанціональної сутності, яка забезпечує «заперечення» Дитинства, вихід за його межі [23, с. 9 - 10].

За всієї багатоманітності трактувань, відзначає Д.Фельдштейн, відсутнє наукове визначення категорії дитинства «як особливого стану, що вис тупає складовою загальної системи суспільства, не розкрита субстанційна сутність Дитинства» [23, с. 16].

Соціальні педагоги вивчають дитинство під кутом зору ставлення світу дорослих до дитини та місця самого дитинства у цьому світі. Тому, розглядаючи дитинство як феномен соціального світу, Д.Фельдштейн вбачає у ньому носія майбутнього. Ним зроблені спроби розкрити зміст і структуру процесу соціально-педагогічної роботи з дітьми молодшого шкільного віку, виділені найсуттєвіші характеристики дитинства. Звідси: соціальний педагог повинен усвідомити, що функціонально дитинство виступає як об'єктивно необхідний стан у динамічній системі суспільства, стан визрівання молодого покоління, а, отже, підготовки до відтворення майбутнього суспільства; за змістовим визначенням, це процес постійного фізичного рос ту, накопичення фізичних новоутворень, засвоєння соціального простору, рефлексії на всі відносини у цьому просторі, визначення в ньому себе, власної самоорганізації, яка відбувається в контактах дитини із дорослими та іншими дітьми (молодшими, однолітками, старшими), що постійно розширюються та ускладнюються, з дорослим співтовариством у цілому; сутнісно дитинство є формою прояву, особливого стану соціального розвитку, коли біологічні закономірності пов'язані з віковими змінами дитини, значною мірою проявляють свої дії, «під упорядковуючись», проте, дедалі більше і більше регулюючій і визначальній дії соціального [23, с. 18]..

Ряд вчених (Ю.Громико, В.Давидов, Д.Ельконін, В.Кремень, В.Кудрявцев) розглядають дитинство як склад не та багатогранне соціокультурне явище, глобальний культурно-історичний феномен. У підручниках з вікової психології знаходимо: молодший шкільний вік має конкретно-історичну своєрідність. Під ручник завжди узаконює думку дорослих, і це перемога, бо «в дитині нарешті визнана, так би мовити «історична фігура». [8, с. 76].

Тобто офіційно визнано статус дитинства і дитини. У науко вій літературі (В.Кудрявцев) співіснує дві позиції щодо соціально-історичної природи дитинства: 1) дитинство — похідна суспільно-історичного розвитку, а освіта, відповідно — соціально-екологічна ніша для тиражування колективного досвіду дорослих.

Останнє пов'язане з цільовими орієнтирами дитячого розвитку і здійснюється через процес подорослішання. Сам процес подорослішання визначається виключно пріоритетами соціалізації. «Дитинство ніби виступає сполученим з обслуговуванням інтересів світу дорослих. Звідси випливає і традиційний погляд на соціально-історич ну природу дитинства. Прибічники його підкреслюють залежність закономірностей, механізмів психічного роз витку дитини від суспільно-історичних умов її життя. Дитинство за такого під ходу виступає соціальним винаходом» [17, с. 37 - 49]. В такому разі освіта і становлення свідомості особистості дитини — це не тільки моделювання «історії духу», минулого, але форма її поступального продовження, творчого розвитку;

2) дитинство — це історичний феномен. З цього твердження випливає визнання унікальної та самобутньої функцій дитинства в соціокультурних процесах, його пр