Курсовая работа: Вінницький державний педагогічний університет у 1912-1944 роках

Курсовая работа: Вінницький державний педагогічний університет у 1912-1944 роках

Курсова робота

З курсу: Історія України

На тему: Вінницький державний педагогічний університет

у 1912-1944 роках

Київ 2011

Зміст

Вступ

1. Відкриття інституту. Становлення закладу у 1912-1920 рр.

2. Інститут у 20-х – 30-х рр.

Висновки

Список використаної літератури і джерел

Вступ

Історія alma mater для кожного студента становить неабиякий інтерес. Тим більше, коли твоєму навчальному закладу уже сотня років! Поважний вік стимулює дослідити основні віхи розвитку дуже помітного у місті навчального закладу, звернути увагу на малоз’ясовані аспекти теми. Це є тим більше актуальним в зв’язку з перманентним процесом реформ вищої освіти України. Вивчення історії одного з провідних педагогічних закладів країни, аналіз досягнень і помилок наших попередників може стати основою для збалансованих і розумних змін.

Об’єктом дослідження цієї роботи є історія розвитку та становлення Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського з 1912 по 1941.

Предметом дослідження є процес становлення контингенту студентства різних етапів навчального закладу: учительського інституту, інституту народної освіти, інституту соціального виховання, педагогічного інституту; навчальна праця і громадська діяльність, матеріально-побутові умови життя першого покоління вінницького студентства.

Метою роботи є дослідження малоз’ясованих аспектів теми: соціального, національного складу першого набору студентів у Вінниці. Цікавим мав би бути аналіз «вступної кампанії» 1912 року. Особливу увагу заслуговує розгляд щоденного побутового життя, дозвілля студентської молоді початку ХХ ст., вплив Першої світової війни і Визвольних змагань на долю окремих випускників і викладачів. Крім цього вищеназваного, завжди актуальним є питання взаємовідносин викладачів та студентства. На думку автора, подібний підхід є пізнавальним і корисним: у педагогіці, як ні в якій іншій сфері важливо дотримуватись традицій, вивчати їх, можливо поновлювати кращі з них.

Завданням вказаної роботи є опрацювання наявної літератури, з’ясування окремих маловідомих фактів історії навчального закладу, введення в обіг маловідомих фактів і джерел.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1912 року і до початку Другої світової війни, розглядається лише історія закладів освіти, які виникли на основі вінницького учительського інституту.

В роботі конкретизовано процес створення матеріальної бази закладу, звернуто увагу на національний і соціальний склад першого набору, вперше проаналізовано процес вступу до інституту. Автор запропонував до розгляду ряд маловідомих документів про побутові умови життя, рівень матеріального забезпечення студентів і викладачів поч. ХХ ст., діяльність благодійних товариств. Цікавими також є документи про вплив подій Першої світової війни на долю навчального закладу, студентів і викладачів.

Названа тема має певну історію вивчення. Хоча до ювілейних дат було випущено кілька узагальнюючих робіт (авторський колектив: А.М. Подолинний, Б.В. Хоменко, А. К. Лисий)[1], вони носять характер ознайомлювальної літератури і дають читачеві уявлення про загальну картину історії закладу. В роботах Гандзюка В., Єсюніна С., Вітюка О., Вороліса М., Стадник О. висвітлюються певні питання історії ВДПУ у загальному контексті культурного, освітнього, духовного розвитку Поділля на початку ХХ ст. У публікаціях Комарніцького О., Шунди Н. досить глибоко досліджені певні етапи становлення навчального закладу у дореволюційний період, проаналізовано трансформацію навчального закладу у 20-х – 30-х рр. У роботах прослідковується доля студентів та викладачів, які зробили значний внесок в українську науку, культуру.

Аналіз наявних публікацій виявив ряд малоз’ясованих питань, зокрема досить мало уваги приділено соціальному та національному складу студентства, рівню його знань та підготовки, матеріального забезпечення та умов проживання. Малодослідженими є також питання взаємовідносин студентів та викладачів, а також доля тих вихованців та викладачів, що брали участь у Першій світовій війні Робота з архівними документами Вінницького державного архіву дозволила заповнити деякі прогалини. Водночас необхідно зазначити, що документальна база є досить неоднорідною і дещо незбалансованою. Період 1912-1925 рр. представлений архівними матеріалами досить повно, а проміжок часу з 1925 по 1930 рр. практично не відображений.

1. Відкриття інституту. Становлення закладу у 1912-1920 рр.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. наше місто бурхливо розвивалось. Залізничне сполучення з Одесою, Києвом, Москвою, Санкт-Петербургом, більше двадцяти підприємств різних галузей – все це перетворило Вінницю в значний адміністративний та діловий центр Поділля, призвело до зростання чисельності населення.

Виникла необхідність у збільшенні кількості навчальних закладів різного типу. Починаючи з 70-х рр. ХІХ ст. в місті було створено кілька початкових шкіл з трирічним терміном навчання, які давали випускникам закінчену початкову освіту. З 1908 року у Вінниці щорічно відкривалось по одній двокомплектній школі (два учителі на 100 учнів). На 1915 р. у місті було 11 училищ (однокласні і двокласні). У перших навчалися три роки, в других – чотири. Природно, виникла потреба у забезпеченні цих навчальних закладів педагогічними кадрами.

В дореволюційній Росії була доволі різноманітна система підготовки учительських кадрів. Основним типом навчальних закладів для підготовки вчителів початкової школи були учительські семінарії. Вчителів початкових класів готували також педагогічні класи жіночих гімназій, жіночих єпархіальних училищ, жіночий педагогічний інститут у Петербурзі. При деяких вищих початкових училищах і прогімназіях створювались 2-х річні педагогічні курси. Для церковно-парафіяльних шкіл учителів готували церковно-учительські школи, а також двокласні учительські школи (для шкіл грамоти)

А от учителів для міських і повітових училищ готували учительські інститути з 3-х річним терміном навчання.

Історія першого в Російській імперії учительського інституту при Головному педагогічному інституті у Петербурзі сягає 1817 року. Довгий час учительські інститути були закритими закладами для підготовки вчителів міських училищ. Такі училища давали можливість закінчити 1-2 річні педагогічні курси і вступити до учительських інститутів.

Після революції 1905-1907 рр. учительські інститути стали відкритими навчальними закладами для чоловіків усіх станів. На 1917 р. у Російській імперії нараховувалось 58 учительських інститутів.

Заклад подібного типу був відкритий у Вінниці у 1912 році. Важливо зазначити, що рішення про відкриття не було спонтанним – йому передувало активне обговорення в середовищі освічених городян. Саме представники культурної еліти міста неодноразово ініціювали розгляд даного питання на засіданнях Думи ще починаючи з 1907 р.[2]

Місцева влада в особі міського голови М.В. Оводова та предводителя дворянства графа Д.Ф. Гейдена пішли назустріч прогресивним прагненням у сфері освіти і культури: інститутові було безкоштовно передано двоповерхове приміщення, що знаходилося на Олександрівському проспекті (нині проспект Коцюбинського). Хоча приміщення, як і садиба в цілому, було досить невеликим, але повністю придатним для комфортного навчання вихованців. Збереглися документи, де детально описана матеріальна база: опалення було місцевим (забезпечувалось голландськими печами). Денне освітлення відповідало нормі – відношення площі скла до площі підлоги складало більш, ніж 1:5. Вечірнє освітлення було досить слабким, адже на перших порах забезпечувалося гасовими лампами (електричне освітлення буде проведено сюди лише у жовтні 1913 р.). Вентиляційна система була змішаною; забезпечувалася звичними кватирками і фрамугами, а також витяжними трубами при димоходах.[3]

З місцевого бюджету на рахунок інституту було перераховано суму в 4 тисячі рублів. Вона стала тим необхідним мінімумом, своєрідним першим поштовхом, який дав можливість розпочати роботу і обладнати хоча б одне навчальне приміщення.[4]

До відкриття інститут готував директор чоловічої гімназії П. О. Адріанов. Він перебував на посаді виконуючого обов’язків до вересня 1912 р. Крім того, указом попечителя навчального округу було визначено трьох викладачів.

Відразу після появи постанови про відкриття розпочалися вступні іспити. Всього було подано 70 прохань до вступу, але медичний огляд пройшли 62 учасники випробувань. 1 вступник був недопущений до складання іспитів по хворобі. Отже, до екзаменів приступила 61 особа. Абітурієнти були досить різноманітною масою і за віком, і за соціальним статусом, і за рівнем знань та попередньої підготовки. Тож хто вони – люди, що вибрали для себе шлях педагога,тоді у далекому вже 1912 році?[5]

В більшості своїй вступники були молодими людьми віком від 17 до 21 року. Таких було близько половини – 32 чол. Друга половина – люди віком від 22 до 29 років – 29 чол. Соціальне становище абітурієнтів не було дуже строкатим. Більшість становили селяни – 42 чол., козаки – 12 чол., було також 4 міщанина та один дворянин. Тогочасні документи не дають нам повного уявлення про національний склад вступників. Більшість становили 52 росіянина (слід зрозуміти - українці) та 2 молдаванина. Найбільше вступників було з Подільської, Київської, Волинської, Полтавської, Бессарабської губернії – 48 чол. Були також поодинокі представники з багатьох губерній Імперії: Варшавської, Курської, Мінської, Могилевської, Новгородської, Харківської, Херсонської. Досить неоднорідною була також попередня підготовка вступників. Дехто закінчив міські училища (8), учительські семінарії (6), двокласні церковно-парафіяльні школи (4), церковно-учительські школи (3), один отримав домашню освіту. Немало вступників після отримання початкової освіти закінчували педагогічні курси (15) або отримували звання вчителя за екзаменами (24). Тому багато абітурієнтів вже мали педагогічний досвід, а саме: 23 були вчителями у школах міністерських і земських, а 18 – вчителями у церковно-парафіяльних школах[6].

Тож після подачі усіх необхідних документів та прохань до вступу розпочалися вступні іспити. Вони складалися з двох етапів: письмового та усного. Спочатку проходив письмовий етап, що включав 3 предмета: арифметику, геометрію, російську мову. На іспиті з арифметики та геометрії вступники повинні були показати свої знання, вирішивши задачі відповідного типу та складності. Іспит з російської мови, в свою чергу, також складався з двох частин: твору загального плану та диктанту.

Судячи з оцінок за письмовий етап, письмові іспити були досить важкими і справді вимагали високого рівня знань предмета. Отримані оцінки за результатами цих іспитів проілюстровані у наведеній нижче таблиці[7].

Таблиця 1.1

Оцінка знань вступників на письмовому етапі

Як бачимо, лише 30% вступників зуміли отримати оцінки «Добре» та «Відмінно» за іспити з арифметики та геометрії. Після перших двох іспитів залишився тільки 51 вступник. Десятеро відмовилися від подальших випробувань. Твір з оцінкою «Добре» та «Відмінно» написали тільки 20% абітурієнтів (10 з 51); інші ж обмежилися оцінками «Задовільно», «Незадовільно», «Слабко». Не набагато кращими були результати за диктант. Високі оцінки отримали тільки 7 вступників.

До усного етапу приступило 46 учасників випробувань. На даному етапі майбутні студенти повинні були пройти усну співбесіду з 8 предметів. Результати даного етапу ми можемо побачити у наведеній таблиці[8].

Таблиця 1.2

Оцінка знань вступників на усному етапі

З усними іспитами учасники справились значно краще, ніж з письмовими. В більшості випадків приймальна комісія оцінювала знання абітурієнтів як задовільні, добрі та відмінні. Майже не було незадовільних оцінок, а така оцінка як «Слабко» була і зовсім відсутня на даному етапі. Важливо знову зазначити досить різке зменшення кількості вступників. Якщо Закон Божий складали всі 46 учасників, то на геометрії їх було вже 28, а на останньому іспиті тільки 24.

Після закінчення іспитів комісія прийняла рішення зарахувати 25 слухачів до І класу інституту. З жовтня місяця в інституті розгортається активний навчальний процес: викладачі формують свої навчальні плани, узгоджують методику викладання, а слухачі, в свою чергу, відвідують перші заняття, виконують домашні роботи, читають відповідну літературу, вдосконалюючи та поглиблюючи свої знання.

В цей же час в інституті створюється товариство, яке за специфікою своєї діяльності не має аналогів у наш час, але тоді воно відігравало надзвичайну роль у житті багатьох студентів, особливо тих, які не мали можливості власними коштами, або коштами батьків забезпечити собі можливість навчатися в інституті. Йдеться про «Товариство допомоги студентам Вінницького учительського інституту». Основною метою існування товариства було забезпечення плати за навчання тим, хто цього потребував, видача необхідних позик, доставка і забезпечення одягом, харчуванням. Товариство також допомагало у пошуках та оплаті житла для студентів організовувало медичну допомого у разі потреби. Ця організація була відповідним чином оформлена, мала своє керівництво, статут, певний бюджет. Студент, який потребував матеріальної підтримки подавав відповідне прохання та документи на розгляд засідання Товариства, яке визначало законність даного прохання, тобто, чи справді допомога є необхідною і приймала відповідне рішення. Звичайно, ця допомога не була безкорисною і була своєрідним довгостроковим кредитом. По закінченню інституту випускник повинен був повернути колись використану суму у такому порядку: якщо він, посівши певну посаду, отримував оплату, що перевищувала 1000 рублів, то він зобов’язувався вносити по 10% від отриманої плати аж до повного погашення заборгованості. Якщо оплата складала 500-1000 рублів – 5%, 300-500 рублів – 3%[9].

На перших двох курсах студенти вивчали церковнослов’янську та російську мови, теорію та історію словесності, алгебру, арифметику, геометрію, тригонометрію, історію, географію, фізику, природознавство, гігієну, Закон Божий, каліграфію, креслення, малювання, гімнастику. Викладання в інституті здійснювалося на досить високому рівні. Освіченість викладачів не викликала сумнівів, адже серед них були випускники відомих класичних університетів: Київського ім. Святого Володимира (викладач російської мови І. А. Кривошея, що закінчив історико-філологічний факультет, відділення філології), Харківського університету (викладач географії Гришков), викладач математики Єрмольєв закінчив фізико-математичний факультет Київського університету. Викладач природознавства та фізики Поляков, крім учительської семінарії, учительського інституту закінчив ще й Київський політехнічний інститут. Освіченість та глибокі знання викладачів у поєднанні з досвідом роботи у сфері освіти у кінцевому результаті давали гарний результат – студентам цікаво було відвідувати заняття, і їх особистий освітній рівень також зростав. У своїй роботі викладачі крім усних опитувань студентів, хоча б двічі в півріччя практикували письмове опитування для перевірки розуміння матеріалу, вдосконалення рівня володіння мовою та умінь логічно і чітко формулювати думку у письмовому вигляді[10]. Важливо підкреслити, що і рівень матеріального забезпечення викладачів був досить достойним. З документів фінансової звітності можна зробити висновок, що жалування нараховувалась комплексно і складалась з власне жалування (в директора воно було 1200 рублів, у викладачів – 650), компенсації на харчування (у директора – 800 рублів, викладачів – 550), та відсотка на прибуток (у директора – 400 рублів, викладачів – 240) [11]

На першому етапі існування інституту об’єктивні причини, а саме – відсутність належного фінансування закладу, не дали можливості організувати 100% ефективний навчальний процес. Як вже було сказано вище – перших 4 тисяч рублів, виділених міською владою заледве вистачило для обладнання однієї класної кімнати. І якщо з підручниками та посібниками особливих проблем не виникало – студенти мали власні підручники і навчальні посібники, а обов’язкові підручники, рекомендовані викладачами давав їм інститут, то з наочними матеріалами – таблицями, схемами, приладами справа була набагато гіршою. Згідно з наказом генерального попечителя Київського учбового округу директор Запольський видав свій наказ по інститу і зобов’язав кожного викладача подати рапорт з приблизною сумою, що була необхідною для «обладнання нових та переобладнання існуючих кабінетів»[12]

Загальна кількість необхідних коштів склала 16250-19350 рублів.

Треба віддати належне учням та викладачам інституту, які з власної ініціативи у вільний від роботи та навчання час виготовляли наочні прилади. Наприклад, такі прилади для викладання математики, виготовлені під керівництвом викладача Єрмольєва навіть стали експонатами Всеросійської виставки у Києві в 1913 р.[13]

На третьому курсі більша увага вже зверталася на фахову підготовку майбутніх учителів. Вивчалася дидактика, психологія, загальна методика викладання, тобто саме ті предмети, без яких справжній учитель-професіонал ніколи не відбудеться. Здобуттю практичних навичок роботи приділялась надзвичайно велика увага і практично весь третій рік навчання присвячувався саме цьому. Студенти проходили практику у базовому училищі протягом декількох місяців. Спочатку вони просто відвідували заняття, спостерігали за викладанням предметів, відзначаючи для себе певні особливості чи своєрідні моменти, знайомилися з учнями та звикали до них. По проходженню певного часу вони давали власні уроки. На цих уроках вони показували свою спроможність працювати з учнівською аудиторією, уміти її зацікавити та доступно і зрозуміло пояснити матеріал. Контрольні уроки оцінювалися призначеним викладачем, який спостерігав за роботою студента, аналізуючи слабкі та сильні сторони його викладання, вказував на помилки. Оцінка за проведення уроку обов’язково додавалась до випускного атестату[14]. Після закінчення інституту випускники отримували атестат визначеного зразка та оцінкою з кожного предмета. Навколо такої системи оцінки знань розгортається своєрідна дискусія. Наприклад, у січні 1917 р. викладачка математики Федосьєва подає доповідну, у якій зазначає деякі слабкі сторони тогочасних атестатів і вважає, що першочергово повинні оцінюватися не знання випускника, а рівень його педагогічної майстерності, уміння передати знання учням, по-справжньому зацікавити їх. А сама по собі оцінка «добре» в атестаті не означає, що випускник буде добрим учителем[15].

Напевно, при дослідженні історії будь-якого навчального закладу початку ХХ ст. важливо не обмежуватися тільки особливостями навчально-виховного процесу. Надзвичайно важливим є всебічне дослідження соціального життя тогочасного студентства. Прості і буденні, на перший погляд, речі: житло, харчування, дозвілля - розгляд таких питань може дати повну картину життя учбового закладу. Викладацький склад Вінницького учительського інституту, а особливо студентські наставники, також приділяли цим питанням неабияку увагу, про що свідчать дані так званих «опитових листів», де студенти вказували місце свого проживання, описували чим вони харчуються і на які кошти живуть. Неоднозначне враження справляє на перший погляд надмірна деталізація цих опитових листів, адже вказувалося не лише місце проживання, а й матеріали з якого було збудовано житло, наявність чи відсутність бруківки та ліхтарів на вулиці, кубометри повітря та площа на одну людину. Навіть якість кімнат, в яких проживали студенти оцінювалась за трьома параметрами: кімната могла бути теплою або холодною, сухою або вологою, веселою або похмурою. Керівництво інституту цікавило також рівень забезпечення харчування, кількість пар взуття та одягу, кількість відвідування лазні на місяць і багато іншого[16].

Отож, всі 25 вихованців на 1 січня 1913 р. проживали в 11 кімнатах 9 приватних квартир. Більшість цих квартир знаходилася у низинній частині міста і як наслідок були досить вогкими. Цей факт нарівні з поганим рівнем харчування неодноразово відзначався лікарями як основною причиною високого рівня захворюваності студентів на простудні хвороби. Самі кімнати за площею на одну людину були від 4 до 8 м2.[17]

Харчувалися студенти, як вже було сказано вище, досить погано. Сніданок був досить скромним, а у 7 студентів його взагалі не було. З обідом справи були трохи кращими – його мали всі студенти, а у 4 він навіть складався з трьох страв. Половина студентів не вечеряла взагалі, інші – періодично, але 9 студентів все-таки могли собі дозволити щоденну вечерю. З одягом та взуттям теж ситуація була доволі скрутною, адже 18 вихованців навіть не мали змінного взуття[18].

Досить показовим був рівень матеріального забезпечення студентів. Тільки 1 студент отримував стипендію в 20 рублів, інші 24 отримували по 13 р. 18 к. кожного місяця. Деякі студенти отримували певні грошові надходження від рідних, дехто мав позики, але 9 студентів не мали ніяких сторонніх доходів узагалі. Фінансова скрута змушувала деяких вихованців заробляти собі на прожиття проведенням приватних занять, але таких було досить небагато. З одним із таких «заробітчан» одного разу стався такий випадок. Вихованець Межинський, назвавшись хворим, не прийшов на заняття, а натомість провадив приватні уроки. Це, звичайно, не пройшло повз прискіпливу перевірку класного наставника І. А. Кривошеї, який не забарився повідомити про даний факт у відповідному рапорті директору[19].

Загальномісячні витрати – оплата квартири, освітлення, харчування, засоби гігієни, забезпечення навчальним приладям, лікуванням, продовольством були досить значними. : 6 студентів витрачали за місяць більше, ніж 21 рубль, до 21р. – 13, до 18р. – 4, до 15р. - 2. Цікавими є статистичні дані, про те, скільки студенти витрачали на задоволення якихось особистих, естетичних чи культурних потреб, або як сказано в документі – «на задоволення». 5 студентів витрачали більше 1 рубля в місяць, 8 вкладались у суму в 1 рубль, 9 витрачали до 1 рубля, а 3 студента, на жаль, не могли собі дозволити навіть таких витрат і не витрачали ні одної копійки[20].

Перша світова війна, що змінила загальний хід історії Російської імперії не обійшла стороною і провінційну Вінницю. Наше місто перебувало досить недалеко від лінії фронту. Це накладало певний відбиток на повсякдення Вінниці, діяльність установ та організацій. З початком війни населення країни одразу різко розділилося на мобілізованих до армії та цивільних. З Вінниці на фронт виступили частини ХІІ армійського корпусу і було мобілізовано до війська більш як 1300 запасних та ратників. У зв’язку з початком війни міський бюджет було скорочено на 58 760 крб.[21] Це зокрема позначилось і на фінансуванні освіти.

Безпосередньо Вінницький учительський інститут під час війни не постраждав. У своєму рапорті до Управління директор Запольський вказує, що за 1914 – 1915 рр. «інститут нападу неприятеля не зазнав, нормальний хід навчальних занять порушений не був, власність закладу не була знищена чи пошкоджена, студенти в матеріальної допомоги поки що не потребували»[22]. Відразу після початку війни було видано наказ, який забороняв приймати до інституту німецьких та австро-угорських підданих. Іншим наказом заохочувалося прийняття в навчальний заклад дітей осіб, що несуть службу в діючих частинах, звільнених з армії без розрізнення віросповідання і національності. До інституту представники перерахованих категорій приймалися поза конкурсом[23].

Приміщення багатьох організацій Вінниці, зокрема приміщення учительського інституту неодноразово використовувалося для розміщення фронтових шпиталів та лазаретів. Звичайно, такі заходи заважали проведенню занять і вносили певну нестабільність у роботу закладу, адже, як було вказано вище, приміщення було невеликим і для розміщення навіть невеликої кількості поранених працівники інституту мусили звільняти навчальні приміщення від навчальних меблів. На утримання таких шпиталів або розподільчих пунктів для призовників витрачалися певні кошти. Наприклад, у липні 1915 р. директор подає на розгляд міської управи рапорт, де вказує, що перебування в інституті призовників викликало певні витрати, зокрема він просить відшкодувати вартість трьох розбитих вікон, оплатити службовцям нічне чергування та прибирання кімнат та вартість електрики. Також при інституті були організовані спеціальний пункт для навчання дітей-біженців, що масово починають з’являтися в регіоні після відступу російської армії в 1915 р. з території Галичини[24].

Після визначення загального стану справ в інституті під час війни необхідно зупинитися на ролі студентства та викладацького складу в цій війні, адже всі вони, незалежно від того, брали вони участь у війні безпосередньо, чи просто допомагали пораненим та біженцям намагалися внести свою посильну лепту в загальну справу. Для учнів та студентів Російської імперії, сповнених молодечого запалу та авантюризму, війна стала нагодою виявити героїзм, показавши при цьому свої найкращі особисті якості, здобути славу, громадське визнання. Тому немало вихованців Вінницького інституту зголосилися добровольцями в військові училища та після проходження короткої підготовки направлялися в діючі бойові частини. Зі складу студентства до військових училищ виїхало 10 чол. по закінченню курсу в 1915 р., 9 чол. після завчасного закінчення курсу в січні 1916 р., 9 чол. по закінченню курсу в травні 1916 р. 49 вихованців було також призвано на військову службу. Крім студентів у бойових діях брали участь і деякі викладачі. Особливу увагу хотілося б звернути на викладача гімнастики інституту М. Ю. Румерскірха, який ще в серпні 1914 р. зголосився добровольцем у армію і був прийнятий рядовим 8 гусарського Лубенського полку. Був поранений, після одужання знову повернувся у стрій, нагороджений медаллю «За старанність» і представлений до звання унтер-офіцера[25].

Випускники інституту також героїчно воювали. Документи розповідають нам про одного з них – Метельського Феофана Івановича, який після закінчення військового училища був призначений командиром однієї із рот 418 піхотного Александрівського полку. Провів разом із своїми бійцями цілу зиму на бойових позиціях. За відмінну службу нагороджений орденом Святої Анни 4 ступеня, отримав звання підпоручика. Був важко поранений і евакуйований в один із військових госпіталів. На жаль, подальша його доля невідома[26].

Варто також особливо відзначити внесок студентів, що продовжували навчання, залишившись у прифронтовому місті. Вони намагалися якимось чином допомогти пораненим, які поступали в лазарети з фронту. Ці люди, які бачили та пережили страхіття війни потребували простої людської уваги та підтримки. Вихованці закладу відвідували їх, допомагали писати листи додому, читали книги та пресу, супроводжували у прогулянках містом, влаштовували музичні номери та постановки. Вони також брали активну участь в зборі коштів пораненим, організації санітарних поїздів під егідою Червоного Хреста та товариства Київ-Сербія-Чорногорія. Водночас вони самі активно збирали пожертви, влаштовуючи благодійні заходи. Один з таких заходів, а саме літературно-вокальний вечір, проведений з дозволу Генерального попечителя Київського учбового округу, дав можливість зібрати 274 рублі. Викладачі також брали активну участь у зборі коштів. Наприклад, викладач П. В. Гришков провів лекцію на тему: «Германізм і відродження слов’янства» Збір з цієї лекції склав суму у 168 рублів. За весь час війни вихованцями та викладачами була зібрана загальна сума пожертв на 1155 р. 22 коп[27]. Ця сума є досить вражаючою, якщо співставити її з рівнем доходів тогочасного студентства, яке і в мирний час багато в чому собі відмовляло. Своєрідною підтримкою для поранених (особливо легко поранених або тих, які стали на шлях видужання) був дозвіл керівництва інститут обіймати певні «служительські» посади. Ці люди могли працювати при інституті як кур’єри, економи, швейцари, двірники, розсильні. Вони отримували плату, що складала в середньому 200 рублів на рік. Не забували студенти і своїх викладачів, що воювали, і, як правило, на Різдво вони, зібравши певні кошти, купили одяг, тютюн, цукерки, печиво, їжу, інші різноманітні смаколики та відправили святкові посилки 8 викладачам інституту прямо на лінію фронту[28].

Більш радикально навчальний процес змінився в 1917 році зі зміною політичної влади в Україні, утворенням Центральної Ради та Генерального Секретаріату. В червні 1917р. Генеральним секретаріатом було ухвалено програму розвитку середньої школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Хоча політична ситуація в країні була досить напруженою, в цей час було проведено два Всеукраїнських учительських з'їзди, які розробили шляхи подальшого розвитку освіти та організації підготовки українського вчительства.[29]

В період 1917-1918 рр. на місцях впроваджується реформа, центральне місце в якій займала українізація навчальних закладів. У зв’язку з цим до директора Запольського приходить значна кількість запитів з центру з вимогою подати в канцелярію Комісаріату Київської учбової округи відомості про число викладачів, що можуть проводити лекції українською мовою[30]. У рапорті Запольського зазначається, що ніхто з викладачів не зможе в такий короткий час переробити свій навчальний план на викладання українською. Серйозною проблемою була також відсутність підручників та посібників з багатьох предметів українською мовою, а також відсутність курсів української мови, на яких викладачі та студенти могли б здобути необхідні знання та навички[31]. Згодом в інституті були введено курси української мови, літератури, історії. На 1917-18 навчальний рік у інституті уже діяло з відділення: словесно-історичне, фізико-математичне, природничо-географічне. Значно збільшується кількість предметів. Зокрема в 1918 р. в інституті викладають 15 дисциплін. Крім російської мови, природознавства, математики, фізики, загальної географії, богослов’я, педагогіки, співів вводяться нові предмети: українська мова, українська література, філософія, історія культури та історія України, географія України, законознавство. Українознавчі дисципліни були новими і вимагали узгодження особливостей викладання і методики. Саме з цією метою 14 листопада 1918 р. було вирішено скликати нараду в міській чоловічій гімназії. Попри значні зрушення у сфері освіти, намагання створити стандарт національної освіти не досягли успіху через складну політичну ситуацію всередині країни, кровопролитне протистояння між більшовиками та білогвардійцями, росіянами всіх політичних орієнтацій та учасниками українського національно-визвольного руху. Негативний вплив на стан справ в освіті справила певна заангажованість української влади та надмірна ідеологізація нового політичного режиму. У своїй політиці українізації навчальних закладів влада в ультимативній формі вимагала виконання певних приписів, зокрема всім директорам навчальних закладів було суворо заборонено провадити листування з Комісаріатом Київської Шкільної округи російською мовою і з використанням царських гербів та емблем на пакетах з документами. Порушникам цього припису погрожували повним припиненням будь-яких зносин з центром[32]. Також керівництво закладу, приймаючи нового працівника на службу в свій заклад, обов’язково повинно було вимагати з нього письмову обітницю на вірність Українській Державі. Без цієї обітниці заборонялося приймали на роботу нових працівників[33]. Така жорсткість і непоступливість нової української влади не відповідала реаліям того часу і не сприяла консолідації суспільства загалом. Проблеми гербів та обітниць не були насправді першочерговими та вирішальними і навіть їх вирішення не могло кардинально змінити ситуації. Приведені вище заборони приходили в інститут неодноразово, в той час як документи про виділення інститутові додаткових коштів на поповнення матеріально-технічної бази практично відсутні. Існувала певна фінансова заборгованість з боку центру перед інститутом.

В 1919 р. у Вінницькому учительському інституті відбуваються певні зміни. Інститут отримав статус вищого навчального закладу. Було оголошено набір одночасно на два курси. На перший курс було прийнято 103, на другий 89 студентів. Відчувалася гостра потреба у вчителях початкових класів, тому при інституті були відкриті курси для підготовки вчителів такого профілю. В серпні 1919 р. інститут змушений був перервати навчання у зв’язку з важкою політичною ситуацією в країні – тривала кровопролитна війна, постійно існувала загроза опинитися в епіцентрі боротьби ворогуючих сторін. Інститут відновив свою роботу лише у липні 1920р. Народний комісаріат освіти провів нову реформу і всі вищі навчальні заклади були реорганізовані в інститути народної освіти (ІНО)[34]. Після впровадження цієї реформи розпочинається нова сторінка історії інституту – радянська епоха – яка була значно відмінна від епохи Російської імперії.

Отже, перший етап свого існування вчительський інститут завершив, будучи досить помітним закладом у місті та губернії. Поступово покращувалася та збільшувалася матеріальна база, в навчальних планах з’явилися нові дисципліни, було організовано проведення педагогічної практики студентів, в інституті працювали висококваліфіковані викладачі. Водночас матеріальне забезпечення студентів було недостатнім – часто вони потребували найнеобхіднішого. Помітний вплив на заклад справила Перша світова війна та Визвольні змагання.

2. Інститут у 20-х – 30-х рр.

Свою роботу реорганізований заклад розпочав 28 серпня 1920 р. і складався тепер з двох відділів: дошкільного і шкільного. Навчальна програма охоплювала три наукові цикли: фізико-математичний, природничо-географічних, історико-філологічний (словесно-історичний). 1920 р. було здійснено перший набір студентів. Відповідно до статуту на навчання приймалися особи, які закінчили повний курс трудових шкіл, учительських семінарій. Випускники, що закінчили інші середні навчальні заклади приймалися за результатами співбесіди (колоквіуму). В 1921 р. було взято курс на пролетаризацію вищої школи, тому правила прийому були дещо змінені та доповнені. Для організації вступної кампанії створюються приймальні комісії, які складалися з представників губпросвіти, губ парткому, і адміністрації інституту. Бажаючі навчатися в інституту повинні були отримати письмові рекомендації від партійних органів, профспілок або комітетів незаможних селян (КНС)[35]. Наприклад, у 1922 р. на І курс прийняли 45 осіб, більшість яких належала до групи відряджених різними організаціями. Найбільше командирував КНС – 21 особу; спілки «Робос», «Радробітник», «Родземліс», губвоєнкомат – 20. Недовиконання плану по прийому становило більш, ніж 50%. У зв’язку з цим новий ректор Ф. Кондрацький у червні 1923 р. заявив, що «очевидно, Інститут Поділля не зрозуміло». До навчання приступило лише 37 осіб, 26 з яких були селянами, 4 – міщанами, 1 представник від робітництва та 5 осіб, що представляли інші соціальні стани. Абсолютна більшість молоді булла безпартійною (лише двоє мали партквитки КП(б)У). За національним складом переважли українці – 31, було також 4 єврея, 1 росіянин та 1 болгарин. За статевою ознакою домінували чоловіки – 27 осіб[36].

Однією із причин невиконання плану прийому першокурсників булла матеріальні проблеми. Досить яскраво це характеризує історія вступника О. Харченка, який у заяві до педагогічної ради ІНО повідомляє, що причиною його відсутності на останньому вступному випробуванні була матеріальна скрута (адже на шляху до Вінниці йому потрібно було подолати пішки 70 верст). Саме тому він просив перенести пропущений іспит[37].

Контингент молоді формувався нерівномірно. Так, у 1920-1921 н. р. в інституті навчалося 212 осіб, у жовтні 1922 р. – 106, у червні 1923р. – 93, восени того ж року – 148. Пояснення такого різноманіття в показниках слід шукати як в різних обсягах прийому, так і відсіві студентів який так чи інакше з різних причин відбувався кожного навчального року.

Термін навчання в інституті становив 3 роки. Весь навчальний курс розподілявся на 9 триместрів. Перші два набори студентів навчалися за програмою факультетів професійної освіти. У 1922 р. знову відбуваються певні зміни – навчальний процес перебудували відповідно до рішення Харківської педологічної конференції. Відтепер готували фахівців соціального виховання. Напередодні 1922-1923 н. р. було розроблено новий навчальний план, за яким першокурсникам належало вивчати фізіологічну психологію, історію культури, історію господарських форм, математику, фізику, загальну хімію, біологію з ботанікою та зоологією, фізичну і математичну географію з астрономією та геологією, українську мову з вступом до мовознавства, історію української культури, мистецтво з історією мистецтв, працю і фізичний розвиток. На ІІ курсі студенти розподілялися на окремі групи у залежності від спеціалізації. Спектр предметів, які вони вивчали залежав від спеціалізації, але загальними для всіх були такі предмети: педагогічну психологію, історія педагогіки, санітарія і дитяча гігієна, абетка праці і фізичного розвитку, політекономія, наука про право, державу, Радянську Конституцію, вступ до філософії і класифікація наук, французька та німецька мови, педагогічне малювання. Математично-фізична група вивчала алгебраїчний аналіз, аналіз нескінченних малих, аналітичну геометрію, фізику, астрономію. Природничо-географічна група – неорганічну, органічну, аналітичну хімію, ботаніку, зоологію з гістологією, анатомією і фізіологією, мінералогію з кристалографією, фізику. Історико-філологічна – всесвітню історію, історію культури в Україні, української та західноєвропейської літератур, українську і російську мови. На третьому курсі студенти мали засвоїти психопатологію, абетку праці та фізичного розвитку, систему соціального виховання, охорону материнства і дитинства, історію революційних рухів і РКП(б), історичний матеріалізм, методику соціального виховання, педагогічне малювання, нові течії педагогіки. Математично-фізичній групі окремо належало вивчити: методики математики та фізики, аналітичну геометрію, аналіз нескінченних малих, фізику, метеорологію; природничо-географічній – ботаніку, зоологію, мінералогію, геологію, описову географію, методики природознавства та географії, біологію, метеорологію з кліматологією; історико-філологічній – історію всесвітньої культури, історію російської культури, української, російської, західноєвропейської літератур, методологію, методику історії, літератури, мови і літератури, поетику. Через рік навчальний план доопрацювали і в ньому з’явилась також історія України, краєзнавство, марксознавство, фізична культура, англійська мова, система освіти в СРСР та інших країнах світу, дидактика, педологія, історія матеріальної культури, історія класової боротьби й ідеологія, історія наукового світознавства, історія художньої творчості, петрографія, механіка[38].

Навчальні плани були досить перевантажені великою кількістю предметів. Звичайно, знання цих предметів було важливим для фахівця-педагога, але зайнятість студентів, їх важкий матеріальний стан, відсутність багатьох підручників часто не давали можливості логічно та послідовно викласти навчальний матеріал і досягти найвищого ефекту викладання.

Викладання в інституті здійснювалося кваліфікованими викладачами, видатними науковцями того часу. Так, у 1920-1921 н.р. українську літературу викладав В. М. Чехівський, колишній прем’єр-міністр уряду Директорії (через десять років він був репресований за сфабрикованими звинуваченнями та розстріляний у 1937 р.). Взимку 1921 року починає працювати в інституті етнограф, член Української Академії наук В.А. Камінський. Курс західноєвропейської літератури кілька років (1921 – 1924) викладав професор С.В. Савченко. Студенти, які слухали його лекції відзначали ерудицію професора, образність та емоційність мови. Певний час курс українського мовознавства читав професор Є.К. Тимченко – відомий мовознавець, автор багатьох підручників, перекладач з ряду європейських мов. Глибокими знаннями також відзначався Ф.А. Кондрацький, що очолював інститут та викладав студентам педагогіку. Плідно працювали також викладачі точних та природничих наук, які активно займалися наукою, досліджували природні багатства регіону. Серед таких викладачів можна відмітити М.І. Безбородька, дослідження якого мали велике значення для розвитку промисловості Поділля. Довгий час у місті та області працював відомий учений-методист С. К. Бабенко, який викладав у інституті фізику. Здібними викладачами зарекомендували себе історик М.С. Шлепаков, художник С.І. Слободян та інші[39].

Значна увага приділялась практичній підготовці майбутніх учителів. Зокрема, першокурсники відвідували заклади соціального виховання, де вони робили певні спостереження, записи, підмічали особливості викладання. Згодом вони зачитували реферати, складені на основі власних спостережень, на семінарських заняттях. Студентами-практикантами ІІ курсу керували завідувачі навчальних закладів, які були визначені як бази практики. Третьокурсники проходили практику у закладах соціального виховання як штатні вчителі або як самостійні практиканти. Чимало студентів мали педагогічний стаж і навіть учителювали паралельно з навчанням[40].

Керівництво ІНО контролювало дотримання дисципліни на заняттях. Зокрема студентам заборонялося входити в аудиторію після початку лекцій, під час лекцій було суворо заборонено ходити по коридору та голосно розмовляти і т. д. За порушення цих та інших заборон та перший та другий раз порушнику оголошувалася догана на загальному зібранні, на третій раз накладався штраф. Такі заходи давали позитивні результати – порушення дисципліни траплялися досить рідко, а відвідуваність була стабільно високою (80-100%)[41].

Студенти, в свою чергу, також вимагали дотримання трудової дисципліни з боку викладачів. 14 лютого 1923 р. вони у зверненні до директора вказали на факти неявки лекторів на роботу, частих спізнень на заняття. Керівник відреагував швидко і вже 15 лютого видав розпорядження , у якому досить коректно закликав викладачів покращити трудову дисципліну і не провокувати керівництво застосовувати в даному питанні «крайніх заходів»[42]

Молодь, згуртована навколо студентського комітету, брала активну участь у громадському житті закладу та міста. Студком складався з трьох осіб – представників незаможного селянства та «трудової інтелігенції». Очолював студком закладу Павлович. Разом з колегами він зорганізував «Бюро студкомів студентства Вінниці», домігся запровадження штрафів для пасивних студентів (тих, які не відвідували різні збори, не виконували доручень і т. д.). Студком в такому вигляді проіснував до вересня 1923 р. Тоді його реорганізували у виконавче бюро професійних секцій (ВБПС). До складу новоствореного бюро ввійшли представники секції профспілки робітників освіти («Робос»), комітету незаможного селянства та інших громадських організацій[43].

Для проведення культурно-освітньої роботи ВБПС створило студентський клуб, у якому працювали різні гуртки. Активно працював культурно-освітній гурток імені Лесі Українки (очолював студент Мельник), який видавав свій часопис «Струмки», підтримував постійні зв’язки з підшефною червоноармійською частиною і мешканцями навколишніх сіл (для них читали лекції та проводили політгодини). Крім того, гуртківці купували книги й газети для читальні, провели вечірку, виручені від якої 527 крб. передали на благочинність, влаштовували літературні суди. Не менш плідно працювала драматична студія, яка організовувала концерти, вистави тощо. Зокрема у травні 1923 р. гуртківці поставили ряд п’єс для місцевої публіки. Студком, а згодом і ВБПС, мобілізовували студентство на різні загальноінститутські та загальноміські заходи. Урочисто святкували чергові річниці Жовтневої революції та Комуністичної спілки молоді України. Студентів також залучали до українізації радянського і профспілкового апарату м. Вінниці, особливо до роботи гуртків по вивченню української мови. У звіті інституту за останній триместр 1923-1924 н. р. зазначалося, що українізацію радянського апарату проведено силами студентів на 80%[44].

Матеріальне становище студентів було досить важким. Студентство походило переважно з незаможного селянства і різних категорій так званої трудової інтелігенції, насамперед учительства. Засобів до існування катастрофічно не вистачало, тому керівництво закладу намагалося допомогти усіма можливими способами. Починаючи з грудня 1922 р. студентам було надано 20 державних стипендій (по 70 крб. кожна). У наступному році НКО виділив додатково 30, а губернська стипендіальна комісія – ще 14 півстипендій. Практикували також продовольчі стипендії. Більшість пролетарських студентів були звільнені від плати за навчання. На прохання молоді заняття проводилися після обіду, що давало їм змогу працювати у різних установах, насамперед освітніх закладах (у 1923 р. такими роботами були зайняті 41,2% студентів)[45].

З допомогою місцевих органів влади для студентів облаштували інтернат на 50 осіб. Хоча облаштування такого приміщення частково вирішило надзвичайно гостру проблему з житлом для багатьох вихованців закладу, але не зняло її зовсім, адже умови проживання були досить важкими – в інтернаті не було елементарних зручностей, у кімнаті мешкало по 10 чоловік. Питання про незадовільний стан неодноразово піднімався, але керівництво не мало змоги перенести інтернат до іншого приміщення. При інтернаті функціонувала їдальня, яка обслуговувала 60 студентів (переважно найбідніших)[46].

Різні негаразди, в першу чергу матеріальні, призвели до закриття закладу. Аргументи керівництва інституту про те, що студенти через важкий матеріальний стан не зможуть дістатися Кам’янця-Подільського, куди їх планувалося перевести, на жаль, не переконали вищі інстанції у подальшій доцільності існування закладу. Так, 15 січня (за іншими даними в лютому) 1924р. було видано розпорядження Подільського губернського відділу профосвіти, яке базувалося на відповідному рішенні НКО, про закриття Вінницького ІНО. Студентів перевели до вишів Кам’янця-Подільського, Києва, Одеси, Житомира, Харкова[47].

Як бачимо, діяльність Вінницького ІНО базувалася на державній політиці у сфері освіти, яка, у свою чергу, прямо залежала від ідеологічних настанов правлячої партії. Формування контингенту молоді здійснювалося за принципом партійно-класової належності. Навчальні плани були перевантажені та нестабільні – тому студентам важко було ефективно навчатись. Не сприяла навчанню також матеріальна скрута більшості студентів, важкі умови життя, відсутність або мала кількість необхідних підручників та посібників. Важливо відмітити і те, що, незважаючи на складні умови життя, вінницьке студентство було активним і не стояло осторонь громадського життя закладу та міста, створювало та брало участь у різних клубах та гуртках, надавало шефську допомогу.

3 кожним роком потреба в учительських кадрах зростала. Це було зумовлено, зокрема, постановою про здійснення загального обов'язкового початкового навчання і розширення мережі загальноосвітніх шкіл, дошкільних і позашкільних закладів.

Уряд республіки прийняв ухвалу про створення в Україні інститутів соціального виховання, в які перейменували всі колишні ІНО. Згідно з Постановою РНК УРСР від 11 серпня 1930 року такий вищий навчальний заклад почав діяти у Вінниці на базі педтехнікуму (директор А.Я. Гібер, заступник О. Коцюба).

У цьому ж році на навчання було прийнято 150 осіб, в т.ч. на денну форму - 120, на вечірню - 30. До інституту було переведено 240 студентів 2-го і 3-го курсів педтехнікуму. Функціонувало чотири відділення: історико-економічне, агробіологічне, мовно-літературне, техніко-економічне. Навчання спочатку проводилося в будинку по вулиці, яка тепер носить ім'я М. Грушевського, а в 1932 році інститут отримав триповерховий корпус колишньої гімназії в "Мурах".

В інституті працювали колишні викладачі педтехнікуму, були запрошені для викладання на агробіологічному відділенні професори Л. Морейніс і А. Павлинова, доцент П. Сосін, для викладання математики - доцент О. Кожухівський. Українську мову і літературу викладав випускник літературно-лінгвістичного відділу Харківського інституту профосвіти поет М.Ф. Нарушевич. Читала лекції К.Я. Коцюбинська, дружина Х.М. Коцюбинського, директора музею М. Коцюбинського у Вінниці. У1933 році М.Ф.Нарушевича безпідставно репресовано і в 1937 році розстріляно на Соловках[48].

У той час в інституті працювали також уже згадуваний вище критик Ф.Б. Якубовський, професори Д.А. Зінчук, П.Л. Адамович, О.О. Савостіянов.

Тоді було здійснено ряд заходів щодо розширення навчально-матеріальної бази, зокрема, створено агробіологічну станцію, обладнано кабінети і лабораторії з деяких дисциплін.

Проте зростання мережі шкіл, дитячих шкільних і позашкільних закладів вимагало дальшого розширення і вдосконалення підготовки вчительських кадрів. 3 цією метою 10 липня 1933 року комісія Наркомосу ухвалила запровадити нову систему підготовки вчителів: інститути соціального виховання були реорганізовані в педагогічні з чотирирічним терміном навчання. Вінницький педінститут почав готувати спеціалістів на трьох факультетах: фізико-математичному, мовно-літературному та історичному.

Для активнішого залучення молоді до інституту було створено робітфаки і не лише у Вінниці, а й у районних центрах - Хмільнику, Дунаївцях, Тульчині.

I все ж педінститут не встигав за потребою області у вчителях. Тому з вересня 1935 року він став учительським з дворічним терміном навчання, маючи два факультети: фізико-математичний і гуманітарний (спеціальності "мова і література", "історія").

Через два роки він знову стає педагогічним, але дворічний відділ при ньому зберігся: він готував учителів для 5-7 класів.

Постановою ЦВК і Раднаркому УРСР від 4 квітня 1937 року Вінницькому педінституту присвоєно ім'я Миколи Островського.

Однією з найголовніших проблем, яка вимагала постійної уваги, було забезпечення навчально-виховного процесу кваліфікованими викладачами, створення кафедр. В інституті тоді працював відомий професор, член-кореспондент АН УРСР, математик-методист О.М. Астряб. Його численні вихованці зарекомендували себе здібними працівниками в школах, наукових установах і вищих навчальних закладах, в тому числі й у Вінницькому педінституті. Кафедрою історії завідувала Л.Я. Комірова - досвідчений педагог і науковець, кафедрою фізики - професор, член ВУАН В.К. Бернацький, кафедрою політичної економії - доцент Г.І. Вержиківський, кафедрою педагогіки - професор Л.Я. Кобелєва, кафедрою української літератури - І.Г. Рябенький, кафедрою зарубіжної літератури -Г.П.Кочур[49].

Та все ж кадрів не вистачало, особливо з ученими ступенями. Вирішуючи цю проблему, інститут здійснив ряд заходів. Так, 1938 року 15 викладачів почали працювати над кандидатськими дисертаціями. Серед перших, хто здобув учений ступінь кандидата наук, були завідувач кафедри фізики І.Д. Конозенко (згодом доктор фізико-математичних наук, старший науковий працівник Інституту фізики АН УРСР), завідувач кафедри педагогіки з 1939 р. М.М. Волокитіна, завідувач кафедри російської мови і літератури Г.Л. Пустинников, викладач П.Д. Чирікін. Кілька кандидатів наук направив до Вінницького педінституту Наркомос УРСР. Для роботи на кафедрах було залишено й кілька здібних випускників інституту: Н.І. Ременяка, Я.П. Зінчука, Ю.М. Зискінда[50].

Напередодні війни почали працювати в інституті сумлінні й кваліфіковані викладачі: М.П. Охріменко (українська мова), М.Б. Рубін (історія), В.Р. Ляхович (фізика), С.С. Смирнов (психологія).

Усе це сприяло активізації наукової роботи кафедр. Уперше в історії інституту вони почали організовувати наукові конференції, пожвавилася діяльність студентських наукових гуртків, зростав теоретичний рівень викладання. Було ліквідовано так званий лабораторно-бригадний метод навчання, який знижував роль самостійної роботи студентів, запроваджено чіткіше планування навчального процесу, екзаменаційних сесій. Заслуговувала на увагу організація педагогічної практики. Так, уже на першому курсі студенти знайомилися з навчальним процесом у школі, на другому курсі вони ставали помічниками вчителів, на третьому самостійно вели педагогічну роботу. Після закінчення третього курсу та успішного виконання навчального плану студентів направляли на річну практику і лише після цього їм видавали дипломи.

В інституті дбали про розвиток художньої самодіяльності і спортивно-масової роботи, залучали студентів і викладачів до громадсько-корисної праці в місті та області: виступи з доповідями і концертами, проведення бесід. А в селі Хижинцях студенти організували агрошколу, де щороку навчалося 100-150 колгоспників.

За це десятиріччя інститут закінчило чимало талановитих випускників: майбутні письменники М. Стельмах, К. Гриб, Ю. Назаренко, О. Левада, Т. Одудько, педагог, доктор психологічних наук I. Синиця, академік О.Р. Мазуркевич та інші[51].

1937 року директором інституту призначено Я.К. Литвинова, заступником з навчальної роботи - спочатку Д.В. Міщука, а згодом М.Д. Буглова[52].

У 1940-1941 навчальному році за денною формою навчалося в педінституті 440 студентів, а в учительському - 438; на вечірньому відділені - 48, на заочному - 700.

У житті інституту в передвоєнне десятиріччя було чимало складного, тривожного і трагічного.

Голодомор 1933 року, що його переживав народ України, не обійшов і студентів та викладачів. Нерідко студенти змушені були залишати навчання.

Не обминули викладачів та студентів репресії. Розпочалося зі сфабрикованої справи так званої СВУ (Спілки визволення України). Членів цієї організації було "викрито" й у Вінниці. Без будь-яких підстав були заарештовані В.Д. Отамановський – вчений-історик, дослідник нашого краю, викладач літератури М.Ф. Нарушевич, про що вже йшлося вище, викладач історії Симакович. Багатьох викладачів і студентів безперервно викликали в слідчі органи, вимагали брехливих свідчень. Звільнили з роботи директора А. Пбера і заступника О. Коцюбу. Недовго протримався на посаді новий директор І.Д. Малий, призначений у 1933 році. Його було заарештовано 1935 року, а згодом, у 1937 році - і призначеного на його місце Т.О. Купріянова. їх без будь-яких підстав звинувачено у "зв'язках з контрреволюціонерами-націоналістами" і розстріляно.

Того ж року розстріляли завідуючого кадрами інституту П.Н. Заворотного як "контрреволюціонера, троцькіста-націоналіста". Реабілітовано їх посмертно.

Вихованці інституту тих часів пам'ятають Г.П. Кочура, який з 1936 року і до початку війни завідував кафедрою зарубіжної літератури. Він відзначався не лише як здібний педагог, а й як талановитий поет-перекладач. 8 жовтня 1943 року арештований у Полтаві за те, що нібито "під час тимчасової німецько-фашистської окупації належав до організації українських націоналістів". Незважаючи на відсутність будь-яких доказів, він і його дружина Ірина Воронович (теж викладач інституту) були засуджені на десять років виправно-трудових таборів і на подальші п'ять років позбавлення прав. Реабілітовані 1957 року. 3 часом Г.П. Кочур став майстром поетичного перекладу, був удостоєний літературної премії імені Максима Рильського та державної премії імені Т.Г. Шевченка. Це далеко не повний перелік[53].

Та все ж колектив Вінницького педінституту в тих складних умовах прагнув готувати кваліфікованих спеціалістів. За період з 1930 по 1941 рік інститут підготував 2405 вчителів для середніх, неповно середніх і початкових шкіл.

Отже, 20-ті – 30- ті рр. стали часом значних перетворень та змін. В цей час відбувається пролетаризація та надмірна ідеологізація освіти в державі. Безумовно, інститут не залишається осторонь цих процесів. В цей час активно розширюється спектр навчальних дисциплін, до вузу запрошуються провідні науковці краю та держави в цілому. Студентська молодь бере активну участь у житті закладу та міста, створює гуртки, різноманітні осередки та клуби. Рівень матеріального забезпечення студентів залишається досить низьким. Більшість із них були вихідцями із бідних сімей, тому, незважаючи на певну фінансову допомогу, мусили працювати і навчатись паралельно. Це вносило певну дестабілізацію у навчальний та виховний процес. Не оминули наш заклад і трагічні події. Особливо це стосується передвоєнного десятиліття, коли почалися масові процеси «викриття націоналістичних ухилів», розгорнулися репресії проти класово ворожих елементів.

вінницький педагогічний державний університет

Висновки

Історія педагогічної справи на Вінниччині має більш, ніж столітню історію. За цей час отримали атестати самі і передали свої знання учням багато поколінь українських педагогів. Одним із важливих елементів педагогічної освіти є Вінницький учительський, а згодом і інші навчальні заклади, які виникали на його основі. В даному дослідженні автор розглянув процес створення навчального закладу, формування контингенту студентів, його соціальний та національний склад, проаналізував екзаменаційний процес, повсякдення студентів, їх побутові та матеріальні умови життя, проаналізував вплив на заклад Першої світової війни та Визвольних змагань, прослідкував процес українізації навчального закладу в період 1917-1918 рр., розглянув зміни, що прийшли в інститут із встановленням радянської влади, зокрема зміну правил прийому до закладу та зміну навчального процесу, збільшення кількості дисциплін та розширення контингенту викладачів, створення студентських гуртків, висвітлив період 30-х рр. на прикладах трагічної долі репресованих викладачів та студентів. В ході дослідження було виявлено ряд маловідомих фактів із життя дореволюційного студентства: існування благодійних товариств допомоги тим, хто її потребував, описано механізм повернення кредитів. Вражає практична спрямованість освітнього процесу, тісний зв’язок з базовими навчальними закладами під час проходження педпрактики. Є показовим високий рівень відповідальності педагогів за організацію житлово-побутових умов учнів-студентів. Наявні документи свідчать про рівень навчально-виховного процесу, варто лише ознайомитися з протоколами педагогічних рад інституту. Складається також враження, що у дореволюційній Російській імперії значно серйозніше ставилися до матеріального забезпечення педагогів, ніж у наступні періоди. Переписка керівництва інституту з вищестоячими освітянськими органами має діловий, конструктивний характер, переважно стосується фінансових відносин. Відсутній дріб’язковий контроль, і лише в окремих випадках інститут просив т. зв. «дозволу» на певні дії. Звичайно, виховний процес мав відповідну ідеологічну спрямованість.

Розглянута тема не належить до числа типових «ювілейних тем», викликає постійну зацікавленість. Автор вважає, що історія закладу може вивчатись як складова навчального процесу не тільки на історичному, але і на інших факультетах, як це робиться у деяких вузах України та Європи. Це має показати наслідуваність традицій педагогічної освіти Вінниччини, сформувати поважливе ставлення до свого ВНЗ та його історії.

Список використаної літератури і джерел

I. Архівні матеріали

Державний архів Вінницької області

Опис 1

Фонд Д54.

Справа 18. Арк. 12, 20-22, 48.

Справа 23. Арк. 72.

Справа 28. Арк. 20.

Справа 32. Арк. 48, 49,50, 58, 59, 63, 66, 68, 90, 91,98, 101-109.

Справа 36. Арк. 22, 29-31.

Справа 42. Арк. 16.

Справа 43. Арк. 2, 14, 31, 39, 42, 46, 71.

Справа 200. Арк. 1-25.

Фонд Ф. Р. 1941.

Справа 1. Арк. 102, 112.

Справа 5. Арк. 109.

Справа 9. Арк. 110, 122.

Фонд Ф. Д. 262.

Справа 43. Арк. 46.

ІІ. Монографічна література

1.  Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія. – К.:Либідь, 1998. – 558с.

2.  Подолинний А.М., Хоменко Б.В., Лисий А.К. 90 років Вінницькому державному педагогічному університету/ Подолинний А.М., Хоменко Б.В., Лисий А.К. ; за ред. Н. М. Шунди; ВДПУ. :В.,2002. – 185с

ІІІ. Періодичні видання

1.  Вороліс, М. Освітній та культурний розвиток на Поділлі в другій половині XIX - початку XX ст./ М. Вороліс // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця, 2008. - Вип.13. - С. 223-226

2.  Гандзюк Віталій Олександрович. Концептуальні підвалини розвитку освіти та культури на Поділлі в добу гетьманату / В. О. Гандзюк // Освіта, наука і культура на Поділлі. - Кам'янець-Подільський, 2008. - С. 241-247

3.  Єсюнін, Сергій Миколайович. Культурно-освітнє середовище міст Подільської губернії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / С. М. Єсюнін // Освіта, наука і культура на Поділлі. - Кам'янець- Подільський, 2008. - т.11: . - С. 198-218

4.  Комарніцький О.Б. Студентство Вінницького інституту народної освіти у першій половині 20-х рр. ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2009. – Т.14. – 528 с.

5.  Стадник, О. Формування освітнього і культурного середовища на Поділлі / О. Стадник // Вінниц. держ. педагог. у-т ім. М. Коцюбинського. Наук. записки: Зб. наук. пр.: Сер. Історія. - Вінниця : ВДПУ, 2005. - С. 253- 266

6.  Шунда, Н. М. Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського: Історія і сучасність / Н.М.Шунда, А.К.Лисий // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця, 2002. - Вип. 4. - С. 8-12

7.  Публіка Т. В. Культурне життя на Поділлі в 20-30-і роки ХХ ст. / Т.В. Публіка // Наукові записки ВДПУ імені М.Коцюбинського. Серія: Історія. . - 2006. - Вип. Х. - С. 248 – 252

[1] Подолинний А.М., Хоменко Б.В., Лисий А.К. 90 років Вінницькому державному педагогічному університету/ Подолинний А.М., Хоменко Б.В., Лисий А.К. ; за ред. Н. М. Шунди; ВДПУ. :В.,2002. – 185с

[2] Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). –Д54. – Оп.1. – Спр.32. – Арк.48

[3]Там само. – Арк.49

[4] Там само. – Арк.50

[5] Там само . – Арк.58

[6] Там само. – Арк.59

[7] Там само . – Арк.90

[8] Там само. – Арк.91

[9] Там само . – Спр.43. – Арк.2

[10]Там само . – Спр.32. – Арк.101-109

[11] Там само. – Спр.36. – Арк.29-31

[12] Там само. – Арк.22

[13] Шунда Н.М. 90 років Вінницькому державному педагогічному університету/Н. М. Шунда; ВДПУ. : В.,2002. – 185с. : іл. – Бібліогр.: с. 5

[14] Там само. – Спр.200. – Арк.1-25

[15] Там само. – Спр.28. – Арк.20

[16] Там само. – Спр.32. – Арк.63

[17] Там само. – Арк.98

[18]Там само. – Арк.66

[19] Там само. – Спр.23. – Арк.72

[20] Там само. – Спр.32. – Арк.68

[21] Там само. – Спр.26. – Арк. 98

[22] Там само. – Спр.43. – Арк.39

[23] Там само. – Арк.14

[24] Там само. – Арк.46

[25] Там само. – Арк.42

[26] Там само. – Арк.46

[27] Там само. – Арк.71

[28] Там само. – Спр.42. – Арк.16

[29] Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія. – К.:Либідь, 1998. – 558с.

[30] Там само. – Спр.18. – Арк.12

[31] Там само. – Арк.20-22

[32] Там само. – Арк.48

[33] Там само. – Спр.43. – Арк.31

[34] Подолинний А.М., Хоменко Б.В., Лисий А.К. 90 років Вінницькому державному педагогічному університету/ Подолинний А.М., Хоменко Б.В., Лисий А.К. ; за ред. Н. М. Шунди; ВДПУ. :В.,2002. с.8

[35] Комарніцький О.Б. Студентство Вінницького інституту народної освіти у першій половині 20-х рр. ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2009. – Т.14. – C.185-186

[36] Там само. – Ф. Р.1941. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.112

[37] Там само. – Арк.102

[38] Комарніцький О.Б. – Вказана праця. – С. 187-188

[39] Комарніцький О.Б. – Вказана праця. – С. 187-188

[40] Там само. – С. 188 

[41] Там само. – Спр.5. – Арк.109

[42] Комарніцький О.Б. – Вказана праця. – С. 189

[43] Там само. – Спр.9. – Арк.110

[44] Там само. – Арк.111

[45] Комарніцький О.Б. – Вказана праця. – С. 191

[46] Там само – Арк. - 122

[47] Комарніцький О.Б. – Вказана праця. – С. 193

[48]Подолинний А.М., Хоменко Б.В., Лисий А.К. 90 років Вінницькому державному педагогічному університету/ Подолинний А.М., Хоменко Б.В., Лисий А.К. ; за ред. Н. М. Шунди; ВДПУ. :В.,2002. с. 14-15 

[49] Там само. – с.14

[50] Там само. – с. 14-15

[51] Там само. – с.15

[52] Там само. – с.15-16

[53] Там само. – с.16