Реферат: Тематика і проблематика циклу "бориславські оповідання" І. Франка

Тематика і проблематика циклу «бориславські оповідання» І. Франка

Багатогранна творчість І. Франка за своїм тематичним спрямуванням. Темі трагічної долі підгірського селянина Іван Якович присвятив в основному прозові твори, які літературні критики називають енциклопедією життя українського народу.

Велич цієї енциклопедії народного життя стане ще помітнішою, коли прочитаємо найчисленніші томи-книги про робітничий клас Галичини, які за місцем дії прийнято називати «бориславським циклом». Автор пересунув у них галерею постатей, що внаслідок своєї темноти, безвідрадних економічних умов, безрадісності стають предметом наживи та визискування різними Гольдкремерами.

В оповіданнях циклу постає кривава історія первісного капіталістичного нагромадження, яке вело за собою, з одного боку, перетворення вчорашнього селянина-господаря в пролетаря, «ріпника», з другого – викликало появу нового хазяїна землі – капіталіста-промисловця. В оповіданнях «Ріпник», «На роботі» мова йде про селянина, який прагне заробити грошей і повернутися на своє господарство; в оповіданнях «Навернений грішник» і «Яць Зелепуга» в центрі – той самий селянин, який безуспішно змагається з капіталістом у видобуванні нафти, розкладається морально і фізично, гине в пазурах сильного. В оповіданнях «Задля празника» і «Полуйка» – мова про кадрових робітників, цілком відірваних від землі.

Доля людини за умов первісного нагромадження капіталу – наскрізна тема бориславських оповідань І. Франка. Зображення процесів зародження та формування протесту проти усякого визиску та експлуатації промисловцями-чужинцями учорашніх хліборобів – тема оповідання «На роботі» (1877). Головний герой – зубожілий селянин Гринь, що прийшов до Борислава на заробітки. Саме це й визначає його погляд на події, явища, навколишній світ загалом, спонукає думати, зіставляти, аналізувати, робити висновки. Внутрішній монолог, який становить першу частину твору, постійне зіставлення бажаного і реального, конфліктний характер відносин між промисловцями і робітниками – художній прийоми, завдяки яким І. Франкові вдалося створити цілісний характер сильної, вольової, критично мислячої натури, такої, що «хоть до чорта в зуби» [10, 292] піде, аби досягти свого.

Його не лякають нелюдські умови праці у штольні, та саме вони викликають природне почуття протесту, непокори, ще не усвідомлене бажання помсти. «А во! – роздумує Гринь. – Жидова собі тепер проходжується. Біс би вам голови поскручував! Руки, песі, сини, позакладали на черева, повбиралися та й си походжують помежи ямами, дивляться, як ся мир християнських мучить та мордує, на них роблячи! Ех, правдо, правдо, де ти на світочку діваєшся? Ци ти припадком таки в тих нехристів у кишені сидиш?.» [10, 292]. Він різкий у судженнях, коли йдеться про платню за роботу («по згоді»), не сприймає напівдикого звичаю посвячення в ріпники тощо.

Вдаючись до художніх засобів фантастичної казки, І. Франко крізь призму Гриневого світосприйняття створює образ Задухи та її царства. Один із них – дивний сон, у якому герой переноситься у досі незнаний йому світ, де дихати легко і вільно, де казкові зелені луки, спів птахів, дзижчання працюючих бджіл, пахощі квітів та веселе сонечко серед погідного неба. Та те всього лише на мить. Ріпник почуває на собі якусь скованість. Подивився – аж то замазана воском і кип’ячкою опутала його линва, і як би він не силкувався – не може скинути її з себе. Раптом з’являється якась здорова, розкішна та невесела жінка, яка пояснює ріпникові, що то не линва, а руки і хитрість підприємців оповили і душать його. З глибоченної темної ями густим чорним стовпом бовдуриться сопух і «чутно було такий крик, плач та завід, немов там у муках конають тисячі людей» [10, 301].

Темна глибінь, задушливі випари сопуху, невідома дорога, якою веде ріпника жінка, проймають тіло морозом, позбавляють відчуття реальності. Загадкова супутниця уже сприймається не як жінка, а як містична людиноподібна істота – символ темних сил визиску нового часу.

Ось вона крикнула і з усієї сили пхнула у яму ріпника. Руки її холодні, як сама смерть. Смертельний їх дотик герой відчуває у себе на шиї і дерев’яніє, голос його завмирає в горлі, а в грудях щось давить, ніби тяжкий камінь. «Ти мій!», – владно говорить Задуха і веде його у своє царство. «Я, – розповідає герой, – очутився, треба вам знати, у такій якійсь страшенній западні, що не то, аби-м зроду коли бачив, але й у сні подібної не видав. Зразу нічо, лиш тьма-тьменна довкола. Лиш крики якісь, і писк, і виск, аж мороз по тілі пробирає. Далі провиджую троха. Призираюся… Що такого? Нібито штольня така, темна, тісна, а далека, – ніби щось такого. А людей повно, – а всьо ріпники. І всі они такі чорні на лицях, і такі нужденні, і такі аж страшні з виду. Той з рискалем блудить, той з мотиков, там той з оскарбом. Усі снуються, повзають – ніби чогось шукають» [10, 301].

Скалічений ріпник волає повернути йому здоров’я; малесеньке дитя, повзаючи по землі, кличе маму і просить хліба. І таких тут тисячі. А ось, скільки оком сягнеш, лежать «парубки, молоді, статні, мов яворі розкішні, лежать за покотом, густо, – коло них оскарби та рискалі. Лиця сині, кулаки зціплені, очі широко отворені» [10, 302].

Розв’язка оповідання відкрита у перспективу. Гриневі дивом вдалося вирватися із царства Задухи, яка до того ж нагадала йому про три способи «стрясти з себе тоту недолю тяжку, – тоті жидівські пута!» [10, 307]. Які саме три способи – в оповіданні не сказано, і це сприймається не лише як осуд жорсткої дійсності, не лише як висновок з усього побаченого ним на землі та у підземеллі, а й як спонука до самостійного пошуку тих трьох способів, до формування не рабської, а активної життєвої позиції.

В оповіданні «Ріпник» змальовано тяжке життя робітників на нафтових промислах і жорстоку експлуатацію їх підприємцями.

Так, Іван, головний герой оповідання «Ріпник», втратив будь-які ознаки своєї людності. Важка робота і викликані нею пиятика та хвороби перетворили його на оглушену звірину, зомбі, робочого вола без пам'яті, почуттів, думки. Іван зрікається Фрузі, яка втекла з дому, щоб врятувати коханого від смерті. Його не турбує майбутнє батьківство, відсутність Фрузі. Душа цього ріпника, отруєна в шинку чи в шахті, вже давно сконала і похована у бориславській багнюці, на згадку про неї лишилася лише подоба людини, що рухається, їсть, спить і працює. Але спогади про колишні радощі, вервечка сцен з сільського життя оживили людину, стали тією ниткою Аріадни, яка вивела Івана з лабіринту забуття. Молодий парубок постановив собі почати нове життя, не марнувати грошей і відкупити у жида запродану батьківщину. Проте, одурений підступним жидом-касиром, Іван знаходить свою смерть в шахті.

Трагічний кінець головного героя оповідання письменник подає на фоні жахливої картини побуту робітників, які живуть в «цюпці» – конурі:

«Тісна, брудна й душна цюпка наповнена робітницями. Стіни голі… Ані печі, ані кухонної посуди, ані постелі, ані скрині. На топчані не було нікого, та зате на помості набито, мов оселедців у бочці, якихось людських істот, що голосно, важко дихають…» [10, 307].

Реалістично змалював Франко портрети робітників: «Їх лиця пожовкли з нужди, їх руки немов обросли глиною і земним воском, їх одіж – то розшиване лахміття, що ледве-ледве держиться на тілі. Старі, недугами та гризотою поорані лиця лежать обік молодих, що ще не стратили слідів красоти, хоча й їх уже зв'ялила передчасна тяжка праця і нужда…» [10, 307].

Автор не випадково так трагічно і жорстоко вбиває мрію про щасливе повернення з бориславського пекла. Образ Івана уособлює трагедію цілого покоління простих галичан, одурених і замордованих багатіями та урядовцями. Ця несправедливість найбільше хвилювала Франка, і в більшій чи в меншій мірі вона присутня у багатьох його творах.

Однією з характерних ознак бориславського циклу є те, що Франко або не раз переробляв уже написане, або на подібний сюжет писав новий твір, досягаючи таким шляхом втілення необхідної ідеї. Так було, зокрема, з оповіданням «Яць Зелепуга», близьким до «Наверненого грішника».

У «Наверненому грішникові» розповідь ведеться від першої особи. Письменник не стільки дбає про розкриття характерів людей (образ старого Півторака, як і інших персонажів оповідання – Мордка, Шміла, попа, тут накреслено в загальних рисах), скільки про те, щоб розчулити читача описами разючих умов «навернення грішника», тобто повернення до землі селян, які беруться не за свою справу – добування нафти.

Для того, щоб пробити стіну відчуження, відстороненості у взаєминах з читачем, Франко застосовує «вибухову суміш» – поєднання елементів натуралізму й експресіонізму. У «Наверненому грішнику» подібним чином він зображає всі жахи пекла, які постали перед головним героєм – Василем Півтораком: «І от йому бачиться, що він уже впав на сам спід пекла, що тут прискакують до нього страшні, гидкі маровища, шарпають його, рвуть і торочать із нього внутреності, валять залізними довбнями в голову, видовбують розпеченими долотами очі. Йому бачиться, що його руки й ноги колесують зубчастими колесами, що його поять розтопленов смолов. Йому тепер в страшенних образах привиджувалися всі тоті кари, котрі не раз чув з казальниць приобіцювані пиякам» [10, 359].

У Василя Півторака «шум в голові заглушував усі гадки, переливався у всілякі найвідразливіші, найстрашніші голоси, які коли-небудь чув на своїм віці. Тут був і скрип корби, котров витягав послідній раз сина з ями, і глухий звук падучого тіла, і тяжке бовтнення у глибоку пропасть, і роздираючий душу вереск мліючої матері, і все, все, що мов тараном, розвалило його щастя, мов громом, роздрухотало його життя» [10, 359].

Очищення через крик приходить до Василя у момент найвищого емоційного напруження, коли з усіх боків насуваються на нього жертви бориславської нафтової лихоманки: «Із усіх кутів вони тиснуться до нього, стогнуть, плачуть, пищать, регочуться і тісніше його обступають, наступають на його ноги, на груди, давлять, тлумлять, їх дотик холодний, мов крига, проймає його до костей, ваготить на нім, мов навалені гори. Дух йому запирає, смертельний піт заливає очі, і нараз з глибини зболілої душі виривається страшний крик: «Змилуйтеся надо мнов. Що я вам винен? Хіба я хотів лиха для вас? Хіба я щасливіший від вас?» [10, 359–360].

Детальні описи пекельних мук, жорстокі фантазії на тему покарання за гріхи, які у середньовіччі використовувалися з метою повчання, навернення грішників на праведний шлях, проявлялися і в барочному гротеску, і в містичному романтизмі, і в сучасному Франкові натуралізмі, і, зрештою, в експресіонізмі.

Натомість в оповіданні «Яць Зелепуга» увага письменника зосереджена саме на героях. Тут помітне і найближче оточення селянина (швагри), виступають активніше односельці, краще окреслений і гешефтмахер Мендель, який обдурює Зелепугу, даючи йому замість мільйона гульденів мільйон крейцерів. Події цікавлять письменника не самі по собі, а тільки в зв’язку з тим, наскільки вони допомагають розкривати образи людей. Через показ дещо наївного селянського опору ще яскравіше виступає мерзенність, ницість спритного і підступного Менделя, який для досягнення своєї мети спалює Зелепугу разом з його хатою.

Посиленням уваги до художньої вірогідності позначене і оповідання «Задля празника», в основі якого лежить лише один епізод із життя галицької Каліфорнії. Особливо виразно виступає в оповіданні роль реалістичної деталі: фабрикант Гаммершляг наказує вирахувати з робітників за святковий одяг для зустрічі цісаря вже після того, як зустріч відбулася і він одержав титул барона «за заслуги для добра краю».

Заключним оповіданням циклу є «Вівчар». У ньому письменник доходить до висновку про неминучість розвитку капіталізму як більш прогресивної порівняно з феодалізмом суспільної формації. Чергуючи описи тяжкої підземної праці із спогадами вівчаря про зелені полонини і вільне життя в горах, автора зауважує: «Кинений долею в глибоку підземну штольню, він чує сам по собі, що ті давні дня минули без повороту, що його шлях звернув у інший бік, що він із давнього, патріархального життя перейшов у нове, незвісне його дідам і прадідам, зразу страшне і дивоглядне, та не в одному ліпше. Вільніше. Ширше від старого» [10, 28].

Проблема відчуження праці відтворена письменником у нерозв’язному конфлікті героїв і середовища, зумовленого народженням нових форм капіталістичного суспільного устрою і від нього (героя) незалежного. Трагедію роздвоєння та самовідчуження особистості, яка знайшла найсильніше художнє втілення в образах Івана («Ріпник») та Василя Півторака («Навернений грішник»), І. Франко вбачає у виникненні нового суспільно-перехідного типу – «селянин-робітник». На образі Ганки з оповідання «Ріпник» доведено художнє втілення І. Франком процесів самовідчуження, морального спотворення та спустошення особистості, насамперед у її ставленні до іншого, зокрема жінки. Водночас зосереджується увага на змалюванні І. Франком процесів зародження у робітничому середовищі сліпого протесту, прагнення до самореалізації, утвердження себе як людини, здатної до праці. Через розкриття образів Василя Півторака («Навернений грішник») та Вівчара («Вівчар») виділено одну з найяскравіших прикмет відчуження праці – втрату зацікавленості до її предмета.

Проблему відчуження праці І. Франко розглядає на двох рівнях: родинному і соціальному. На рівні родинному спостерігається повний розпад сім’ї та патріархальних сільських устоїв. Натомість превалює активізація чинників біологічного задоволення, фундаментальної озлобленості, прагнення перекинути на іншого неіснуючу провину.

На рівні соціальному констатується посилення процесів відчуження праці, що приводить героїв до фізичної загибелі. У цьому ж контексті відбувається переосмислення героями-селянами святості землі, що повертається до них з матері-годувальниці на смертельну могильну пастку.

Переживання героїв бориславського циклу простежуємо і в художньому відображенні почуттів провини, совісті та вибору. З’ясовано, що, власне, кожен із них приходить до усвідомлення своєї вини, і таке почуття пов’язане з їх глибинною совістю і глибинною відповідальністю перед родом, землею і Богом. Моральні перетворення, спричинені внутрішньою деформованою совістю, простежуємо в кінцевій поведінці персонажів, що вияскравлює їх справжню людську глибинну суть. Так змінюється Іван («Ріпник»), який у першій редакції оповідання спокутує свою вину перед Фрузею – разом з маленьким сином він повертається до роботи на землі, а у другій редакції прагне повернути собі людське обличчя. Свій гріх перед смертю спокутує і Ганка («Ріпник», друга редакція).

Цікаву художню реалізацію у творах бориславського циклу знаходять танатологічні мотиви. Письменник окреслює кілька концепцій смерті – від негативних до оптимістичних, життєствердних. У творах І. Франка смерть виступає метафорою остаточного розриву з минулим, символом оновлення життя, початком нового духовного існування (смерть Івана та Фрузі «Ріпник»). Позитивної конотації цей концепт набуває в новелі «Полуйка», де її можна розглядати як реалізацію символічної віри героїв у своє майбутнє.

У бориславському циклі творів визначено таку типологію кінечності буття: смерть-вмирання в ім’я народження нового (духовного) життя та вічного з’єднання (безсмертя) («Ріпник»); смерть-переродження, трансформація людини («На роботі», частково «Boa constrictor»), смерть – відсутність можливості терпіти земні страждання («Навернений грішник»); смерть – символ надії на майбутнє («Полуйка»).

Таким чином, в оповіданнях бориславського циклу передано процес включення вчорашнього селянина в коловорот нового капіталістичного виробництва, яке не тільки створює для нього нові засоби прожитку, але й докорінно змінює його психологію, уявлення про світ, погляди на взаємини між капіталістом і ріпником.

Проза І. Франка, як і загалом уся його творчість, позначена важливими мистецько-естетичними шуканнями, появою нової проблематики і нового героя, багатством виражальних засобів, що відобразило цілий етап у художньому трактуванні та відтворенні дійсності.

Намічаючи впродовж свого життя різні типи й характери, автор дав у своїх оповіданнях і повістях цікаві, вірні образи, в першу чергу з життя тих, хто «в поті чола» працює на життя. Побут сільського й міського пролетаріату і визиск його праці різними галапасами, експлуататорами знайшли відгомін у циклі оповідань великої стійкості, писаних у реалістичному тоні.

Висновок

франко селянин пролетаризація експлуатація

Прозовий доробок І. Франка за проблематикою, життєвою переконливістю створених образів, за різноманітністю жанрів, оригінальністю створених образів, за різноманітністю жанрів, оригінальністю стилю, художньою довершеністю загалом є одним з найбільших досягнень української прози ХІХ – ХХ ст.

Письменник перший в українській літературі реалістично зобразив життя робітничого класу і його боротьбу проти гнобителів, показав нового героя – людину праці, яка стала головним персонажем його поетичних, прозових і драматичних творів.

Франко художньо відтворив процес первісного капіталістичного нагромадження, зародження революційної свідомості робітничого класу і перші організовані виступи робітників нафтових промислів у Галичині, показав сильні і слабкі сторони робітничого руху в Галичині.

Темою творів бориславського циклу послужили соціальні конфлікти на нафтових промислах у Бориславі. Показати їх у всій динаміці і різносторонності було завданням художника.

В його зображенні життя є безперервною, жорстокою боротьбою між двома непримиренними таборами, з одного боку, нещадно експлуатованою масою трудящих і, з другого, – згуртованою і єдиною в координуванні засобів експлуатації, хоч взаємно конкуруючою, групою хижаків – промисловців. Суспільні відносини і державний устрій сприяють останнім, що й викликає спочатку на задоволення, обурення, далі самооборону і вкінці – активний наступ людей праці на капітал.

У відповідності до етапів робітничого руху Франко відтворює ступені розвитку класової свідомості. Перший етап – це пролетаризація селянської бідноти і безповоротний перехід її з стану селянства в лави робітників. Цій стадії відповідає ще селянська індивідуалістична свідомість. Другим етапом є організація робітничої маси до активних виступів. На цій стадії свідомість робітників з індивідуалістичної переростає уже в робітничу солідарність. Коли оповідання «Навернений грішник», «На роботі», «Ріпник», повість «Boa constrictor» зображують перший етап робітничого руху, то повість «Борислав сміється» зображує другий.

Показуючи в цих творах процес розвитку капіталізму, становлення і ріст робітничого руху в Галичині, письменник барвисто змальовує соціальні характери, психологію героїв. Багатством і яскравістю відзначається у нього колекція бездушних експлуататорів: крок за кроком він простежує їх економічний ріст, аналізує причини, що сприяють цьому.

Симпатії автора цілком на стороні знедолених, трудящих. Перед нами використовується галерея людей, переважно з високими моральними якостями: ініціаторів і організм величезної спадщини Івана Франка найбільшою цінністю є його художня творчість, яка в яскравих, барвистих картинах відбила ідеї, прагнення і почуття цілого покоління українського народу.

Цикл «Борислав. Картини з життя підгірського народу» є своєрідним триптихом. У «Ріпнику» герої стають жертвами обставин на бориславських промислах, в оповіданні «На роботі» уже порушується проблема необхідності протидіяти тим обставинам, боротися з ними, у «Наверненому грішнику» дія відбувається не на нафтових промислах у Бориславі, а в селі. Таким чином, І. Франко показав навальний наступ нових економічних відносин та їх згубні наслідки ще в одній сфері галицького суспільства, створивши три яскраві картини з підгірського життя і побуту середини ХІХ ст.

Ідейно-естетичною основою цілісності та національної своєрідності циклу є діалектика нового світосприйняття і світорозуміння, у становленні яких важливу роль відіграють традиції народної моралі, етики, психології та філософії, на основі яких відбувається оновлення традиційних і формування нових форм мислення і національного буття загалом, народжується новий тип людини – соціально і національно свідомого робітника.

Список літератури

1. Гундорова Т. Іван Франко // Історія української літератури ХІХ ст.: У 3 кн. – К., 1997. – Кн. 3.

2. Історія української літератури ХІХ ст. (70 – 90-ті роки): У 2 кн.: Підручник /О.Д. Гнідан, Л.С. Дем’янівська, С.С. Кіраль та ін.; За ред. О.Д. Гнідан. – К.: Вища шк., 2003. – Кн. 2. – 439 с.

3. Історія української літератури. / І.І. Басс, М.Д. Бернштейн, Г.Д. Вервес та ін.: У 8 т. – К.: «Наукова думка», 1969. – Т. 4. – 436 с.

4. Коцюбинський М. Твори в трьох томах. – К.: Дніпро, 1979. – Т. 3. – С. 252 – 268.

5. Міфологема надії в оповіданнях бориславського циклу І. Франка // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Ч. 2 / Редкол.: А.В. Козлов (відп. ред.) та ін. – К.: Акцент, 2006. – Вип. 24. – С. 462–469.

6. Проблема ремесла у творчості І. Франка // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бурого, 2004. – Вип. 7. – Т. VII. – Ч. 2. Художня література в контексті культури. – С. 24–28.

7. Символ «безодні» в оповіданні І. Франка «Навернений грішник» // Наука і сучасність: Зб. наук. праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. – К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. – Т. 55. – С. 170–176.

8. Символічний образ ями у бориславському циклі оповідань І. Франка // Історико-літературний журнал. – ОНУ ім. І.І. Мечникова. – 2007. – №13. – С. 21–29.

9. Ткачук М.П. Жанрова структура прози Івана Франка (Бориславський цикл та роман з життя інтелігенції) / Наук. ред. Р. Гром’як. – Тернопіль, 2003. – 382 с.