Учебное пособие: Милозвучність української мови

Учебное пособие: Милозвучність української мови

План заняття №2

Хід заняття

1. Організаційний момент

1.1 Привітання студентів. Перекличка.

1.2 Підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.

2. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями заняття

Подати загальну характеристика звукового складу мови. Особливу увагу звернути на норми вимови. Повторити правила щодо складу і наголосу; правила переносу слів. Милозвучність української мови – характерна ознака всіх її стилів. Норми вимови.

3. Мотивація навчання

Навчити студентів дотримуватися норм української літературної вимови; визначати і виправляти допущені в усному мовленні орфоепічні помилки

4. Актуалізація опорних знань – виконання вправ

1. Прочитайте текст. Визначте його тему та мікротеми. Обґрунтуйте поділ тексту на абзаци. До якого стилю мовлення він належить?

КУДИ ПЛИВЕ МІСТО

У ХІХ столітті про катастрофічні наслідки глобального потепління ще й не чули, вважаючи його початком райського життя для землян. Тоді мріяли про різні способи покращення клімату.

Один учений, наприклад, запропонував розтопити льоди, посипавши чорним пилом арктичну кригу, адже темний колір добре притягує сонячну енергію. Понад 100 років тому не зважали на те, що рівень води підвищиться. Навпаки, сподівалися, що на узбережжі Північного Льодовитого океану стане значно тепліше. Отоді, мовляв, людство не знатиме горя-біди, сіятиме на Півночі пшеничку та садитиме картопельку.

А рясні дощі, може, випадуть аж в азійських та африканських пустелях.

Зараз учені далекі від думки влаштувати з доброго дива новий всесвітній потоп. Їх тривожить загроза танення крижаної шапки Землі. Тож найвидатніші уми планети пропонують свої проекти, як цього уникнути. По-перше, радять вивести на космічну орбіту величезні дзеркала, що відбиватимуть надлишки сонячної енергії, по-друге, розпилювати в атмосфері хімічні речовини, які б не пропускали частину сонячних променів до земної поверхні, по-третє, вивести рослини з листям, що відбивало б сонячне проміння.

Поки вчені роблять свою справу, архітектори обмірковують, як ми житимемо, коли вся поверхня Землі опиниться під водою. За прогнозами, протягом ХХІ століття рівень Світового океану підніметься на 20–90 см!

Нещодавно зодчі запропонували проект плавучих міст-островів, що нагадують велетенські лілії. Такі міста триматимуться на воді, як поплавки, і вміщатимуть до 50 тисяч мешканців. Життя городян забезпечать екологічно чисті види енергії – вітру, сонця, припливів і відливів; а рослини, якими ці міста будуть озеленені, постачатимуть смачні овочі та фрукти (Із журналу).

5. Коментар відповідей та робіт студентів

6. Викладення та вивчення нового матеріалу (зміст позначених питань подається у вправах, які студенти мають виконувати)

6.1. Стилістичні засоби фонетики. Загальна характеристика звукового складу мови.

6.2 Норми вимови. Милозвучність української мови – характерна ознака всіх її стилів.

6.3 Склад і наголос. Правила переносу слів.

7. Закріплення вивченого матеріалу:

ФОНЕТИКА

Розрізняють три аспекти вивчення звуків мови – акустичний (фізичний), фізіологічний (артикуляційний) і соціальний, або функціональний. Саме останній і є найважливішим аспектом вивчення звукових засобів у фонетиці.

Звук як функціональна одиниця мови, або фонема, становить об'єкт вивчення окремого розділу мовознавчої науки – фонології. Найповніше дослідження фонологічної характеристики української мови від початків як діалектної групи у складі праслов'янської мови й аж до нашого часу здійснив Ю. Шевельов – «Історична фонологія української мови».

ЗВУКИ МОВИ

Звук у мові – найдрібніша акустично-артикуляційна неподільна одиниця мовлення. Окремо взятий звук не має будь-якого значення, він його набуває лише у складі слів і морфем, виконуючи функцію розпізнання та розрізнення їхніх значень, наприклад: бік – вік – лік; зір – кір; дар – дер – дур; іди – іде – іду – ідеш – ідуть – ішов і под.

Цікавим видається вислів Б. Грінченка: «Погляньмо насамперед на слово – що воно собою являє, з яких елементів складається. На першому плані стоять у ньому два елементи: звукова форма і значення – без них слово немислиме, а заберіть у будь-якого слова, наприклад, «стіл», поєднання звуків, які його складають, і слова вже не буде, воно перетвориться в чисте поняття або уявлення; і навпаки: позбавлене свого значення, слово перестає бути словом і перетворюється, за висловом О. Потебні, у «штучний фонетичний препарат…»

Звуки створюють зовнішню (звукову) оболонку слова. Для того щоб відрізнити звук від літери на письмі, звук беруть у квадратні дужки, наприклад: літера с (ее) позначає звук [с], літера б (бе) позначає звук [б] і т.д.

Цікаво, що гавайська мова налічує лише 11 звуків (6 голосних і 5 приголосних), але від цього не видається бідною чи немилозвучною.

Фонетичні закони мови і правила правопису

Можна по-різному підходити до визначення правил правопису. Наприклад, у сербській, білоруській мовах, слова пишуться так, як вони вимовляються, і через це іноді одне й те саме слово в різних формах набуває дуже відмінного вигляду. Наприклад, сербське слово отац «батько» в родовому відмінку має форму оца, у кличному – оче; білоруське сястра «сестра» в називному множини має форму сёстры, а в родовому множини – сясцёр.

В українському правописі після багатьох пошуків встановився фонетично-морфологічний принцип написання слів. За цим принципом, з одного боку, враховується сьогоднішнє звучання слова, а з другого – його зовнішній вигляд залишається майже незмінним незалежно від фонетичних відмінностей в різних формах. І все-таки тут переважає фонетичний принцип. Це зобов'язує при укладанні правописних правил максимально враховувати фонетичні закони мови.

Тривалий час український алфавіт був позбавлений букви ґ, незважаючи на те, що звук, позначуваний нею, в українській усній мові існував колись і є сьогодні (ґанок, ґелґотати, ґедзь, ґава, ремиґати, дриґати та ін.). Ігнорування його загрожувало порушити систему приголосних звуків української мови, у якій усі приголосні об'єднуються в групи по чотири: є чотири шиплячі ж, дж, ш, ч, чотири свистячі з, дз с, ц, чотири зубні несвистячі л, н, д, т, було б також чотири губні м, в, б, п, якби не п'ятий запозичений звук ф; так само є чотири задньоротові приголосні ґ, г, к, х. Отже, група задньоротових приголосних без звука ґ стала б винятком у загальній фонетичній структурі мови.

Букву ґ після гострих дискусій було повернуто в український алфавіт 1990 року, але тільки для позначення відповідного звука в небагатьох питомих українських, давно запозичених і зукраїнізованих словах. Тим часом питання про використання букви ґ в іншомовних словах недавнього походження, надто у власних назвах людей, залишилося неврегульованим. Без жодних змін це правило було перенесене і в нині чинний правопис 1993 року видання. Отже, повернення букви ґ в наш алфавіт поки що не можна вважати послідовним і завершеним: деякі видання й далі ігнорують її, а деякі вживають її зовсім недоречно. Така невизначеність розхитує як правописні, так і орфоепічні норми української мови.

Виникають проблеми також із використанням букви (і звука) ф. Звук, позначуваний нею, чужий для української мови: він прийшов до нас з іншомовними словами і виявився п'ятим (отже, зайвим) у групі губних приголосних. Тому українська мова закономірно тривалий час не приймала його, передаючи іншими звуками (Хома, Пилип, Марта, квасоля тощо). І хоч він уже прижився в нашій мові, але й тепер є цілком виправдане, зумовлене фонетичним ладом української мови прагнення по можливості звузити обсяг його вживання. Природі української мови більше відповідає звучання (й написання) слів зі звуком т (логаритм, ортографія, ортопедія, пітон, Тадей, Голгота, Гетсиманський), ніж із звуком ф (логарифм, орфографія, орфопедія, піфон, Фадей, Голгофа, Гефсиманський тощо). Тим часом чинний правопис, посилаючись на традицію (насправді запроваджену верховенством російської мови, у якій звук ф цілком природний: він вписується в систему як парний дзвінкому в), нерідко закріплює звук ф і в тих словах, які свого часу були засвоєні українською мовою із звуком т (міт, ортографія, патос, катедра, Бористен тощо).

Закон милозвучності української мови вимагає усунення насамперед збігу голосних, а потім – збігу приголосних. Пишемо й вимовляємо з року в рік, балка в степу, поле й ліс, дощі йдуть, хоч рік у рік, яр у степу, ліс і поле, дощ іде. Зіяння, тобто збіг голосних, у питомих українських словах допустиме лише на межі префікса й кореня: виорати, приозерний, наодинці. В інших позиціях у незапозичених словах зіяння не буває. Цю закономірність мова прагне перенести й на запозичення. Наприклад, латинські слова materia, patiens, ruina в нашу мову запозичено із вставним приголосним звуком й: матерія, пацієнт, руїна; усунено зіяння в запозичених іменах Маркіян, Купріян; нема його в таких словах, як маніяк, парафіяльний; більшість латинських слів із збігом голосних au передано через ав: autor – автор, inauguro – інавгурація. Проте в чинному правописі цього принципу дотримано далеко не завжди, через що маємо чимало слів із невластивими українській мові зіяннями, які можна було б усунути за вже наявними зразками: матеріальний – матеріяльний, геніальний – геніяльний, тріумф – тріюмф, аудиторія – авдиторія, аудієнція – авдієнція тощо.

Зіткнення двох голосних можливе лише тоді, коли між ними, цими голосними, є пауза, бо пауза в цьому випадку сприймається як приголосний. У чинному правописі це враховано тільки для випадків, якщо паузу позначено розділовим знаком. А як же бути, коли паузу на письмі не позначено і немає підстав позначати її, як, наприклад, у реченнях: Восени і горобець багатий; Ви утрьох та злякались вовка, а ми усеми та тікали від сови (нар. творчість)? У цих прикладах збіги голосних цілком відповідають законам мови, але не узгоджуються з правилами правопису. У такому разі, очевидно, треба вдосконалювати правила.

В українській мові м'якими не можуть бути губні м, в, б, п, ф, шиплячі ж, дж, ш, ч (пом'якшуються лише подовжені шиплячі: затишшя, роздоріжжя, річчю), задньоротові ґ, г, к, х, як це властиво російській чи польській мовам. Якщо ж в українській мові колись таке траплялося, то або виділявся звук й (п'ять), або приголосний подовжувався (ніччю), або відбувалося чергування приголосних (могти – можу), або в запозичених словах іноді така незакономірна м'якість ігнорувалася (парашут, журі, парфумерія). Тому з погляду української мови неприродно звучать слова в такому написанні, як бюро, купюра, фюзеляж, гяур, Кяхта, Пясецький тощо. Українець (якщо не пристосовується до французької чи російської орфоепії) їх звичайно вимовляє із звуком й: б'юро, куп'юра, ф'юзеляж, г'яур, К'яхта, П'ясецький і под. Навіть більше того, звук й чується (може, й не так виразно) між губним та голосним а і в таких словах, як свято, різдвяний, морквяний (через що нерідко трапляються помилки в написанні подібних слів), не кажучи вже про позицію, коли губний стоїть після сонорного: мавпячий, черв'як, комп'ютер, парфянський (у цих словах після губного приголосного чітко чується звук й). Тим часом чинний правопис, як це й видно з вище наведених прикладів, не завжди в таких випадках дозволяє ставити апостроф.

Подовження приголосних в українській мові відбувається або на межі морфем (беззвучний, туманний, розрісся), або перед закінченням між двома голосними внаслідок повної прогресивної асиміляції звука й (життя, колосся, осінню, ніччю), або як результат інших фонетичних процесів (козаччина, бовваніти, останній). Ще може подовжуватися приголосний н зокрема в суфіксах прикметників із значенням великої міри якості та в старослов'янізмах (здоровенний, нескінченний, огненний).

Тому перенесення з інших мов в українську подвоєння букв на позначення приголосних не завжди закономірне й доцільне (це лише створює додаткові правописні труднощі). Зокрема, видається штучним подвоєння букв у власних географічних назвах, бо хіба не все одно, як написати: Гаванна (так писали колись) чи Гавана; Ліссабон (росіяни тут подвоюють букву с) чи Лісабон (ми не подвоюємо букви с); Аппеніни, Апенніни, Апенінни чи Апеніни. До речі, американці назву своєї річки пишуть з трьома подвоєннями: Mississippi, ми ж тим часом робимо лише одне: Міссісіпі, а можна було б обійтися й без нього: Місісіпі. Без подвоєння букв ми пишемо неукраїнські за своїм походженням назви Одеса, Тиса, і це аж ніяк не перешкоджає ідентифікації цих топонімів. Подвоєння приголосних доцільне тільки в іншомовних власних назвах людей – таким чином ми уникаємо плутання з деякими близькими за звучанням, але не тотожними прізвищами та іменами різних народів.

Зайвою з фонетичного погляду є буква й, яка дублює звук й, позначуваний буквами є, ї, я, у словах типу фойє, Гавайї, Гойя, Фейєрбах, як і, наприклад, у словах буєр, рояль, фаянс, у яких за чинним правописом її вже не треба писати.

Фонетика мови перебуває в постійному, хоч і малопомітному русі. У давнину, на певному етапі розвитку української мови, сталося ототожнення звуків і та и (на письмі вони тоді позначалися відповідно буквами и та ы). Отже, прадавня форма родового відмінка однини іменника ІІІ відміни [радості] закономірно була перетворилася на [радости]. Ще Т. Шевченко писав (користуючись російською графікою): благодаты, сповиды, висты. Але з якихось причин (скоріш усього під впливом кінцевого м'якого приголосного) закінчення – и прижилося не в усіх іменниках цієї відміни, у частини з них залишилося закінчення -і, а далі сталося вирівнювання закінчень іменників ІІІ відміни, які всі були переорієнтовані на -і. У проекті найновішої редакції українського правопису (1999 рік) пропонується повернутися до попереднього стану: «У родовому відмінку однини іменники ІІІ відміни на – ть за другим приголосним кореня (основи), а також слова кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білорусь мають закінчення – и: вісти, незалежности, радости, смерти, чести; крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси. Всі інші іменники мають закінчення -і: боязні, галузі, ночі, осі, печі, подорожі, тіні, сталі та ін.» Внаслідок такого повернення до давніх форм, по-перше, втрачається уніфікація закінчень іменників ІІІ відміни і, по-друге, виникають омонімічні форми, як-от: дерть – дерти, борть – борти, старість – старости, напасть – напасти, повість – повісти, масть – масти, хворість – хворости, злість – злости, зарість – зарости, парость – парости, круговерть – круговерти, повсть – повсти, брость – брости, кисть – кисти, користь – користи і под. Очевидно, зважаючи на це, та ще на те, що всякі правописні новації сприймаються суспільством неохоче, тим більше якщо вони, ці новації, не підкріплюються розмовною мовою і не випливають із сучасних мовних законів, варто було б не наполягати на прийнятті цієї зміни до чинного правопису.

Удосконалюючи правила правопису, слід передусім виходити з мовних закономірностей. Тільки правопис, побудований на чіткому врахуванні фонетичних законів мови, якнайкраще сприяє піднесенню загальної мовної культури мовців і усуває причини багатьох орфографічних помилок на письмі.

Основні правила української вимови (орфоепічні норми мови)

Краса і неповторна мелодика кожної мови – у її звуковому ладі. Літературна мова має свої норми вимови звуків – орфоепічні норми. Основний принцип українського правопису – фонетичний, тому переважно читаємо, як написано. Важче записувати з почутого. Треба добре знати правила вимови.

Українська мова повнозвучна – у ній немає коротких звуків.

Ця мова дзвінкозвучна – глухі у кінці слова чи складу не оглушуються, хіба що всередині слова можуть уподібнюватися до глухого: [казка], а не [каска], ['лід], а не [літ], але [к'іхт'і] – кігті, [йаґбй] – якби.

Українські голосні звуки вимовляються чітко, і лише ненаголошені е або и можуть вимовлятися як [ие] або [еи]: [киешен'а], [сеило] та ненаголошений о перед складом з наголошеним у та наголошеним і вимовляється як [оу]: [коужух], [гоулубка], [тоуб'і], [соуб'і].

Транскрипція – це точна передача на письмі вимови звуків з тими змінами, яких звук зазнає у процесі мовлення, за допомогою спеціальних графічних знаків. Від латинського – переписую.

Основні правила фонетичного запису слова такі:

1. Не вживаються великі букви, букви я, ю, є, ї, щ, ь.

2. Текст чи слово, що траскрибується береться у квадратні дужки.

3. Значки еи, ие, оу використовуються для передачі слабкої позиції: [сеило].

4. Скісна рисочка над голосним позначає наголос.

5. Менша скісна рисочка вгорі після приголосного означає м’якість (зубні).

6. Кома вгорі після приголосних передає напівпом’якшення.

7. Для позначення довготи звука вживається двокрапка.

8. Для позначення злиої вимови африкат використовується дужка вгорі (над буквами).

9. Маленька дужка над і або у вказує, що це напівголосний-напівприголосний.

10. Одна вертикальна риска – звичайна пауза, дві – тривала на межі речення, т.як не використовуються розділові знаки.

Вправа. Знайдіть і випишіть слова, у яких кількість букв і кількість звуків однакова. Поясніть свій вибір.

1.  Переддень, мільйонний, небеса, явний, прокидаються, твоя.

2.  Життя, твоєї, щастя, з'єднання, теща, єдиний, химера.

3.  Щемливий, щедрість, осінній, завія, світитися, сім'я, бистрінь.

4.  Товща, висміяний, сирітський, осяють, стрімкий, суцвіття, моє.

Вправа. Прочитайте і випишіть слова, у яких всі приголосні звуки – м'які. Чому ви так вважаєте?

1. Тінь, білий, бій, зілля, підійдіть, зіллють, північ, дія.

2. Дрімав, вітер, чуєш, сміх, сойки, між, забуття, знаю.

3. Плечі, тітка, жура, дружина, спочатку, плавні, дім.

4. Ніч, липа, липень, звечора, мої, сім, верховіття.

Затранскрибувати.

Однією з головних умов надійної звукоізоляції перегородок виступає усунення в них щілин та нещільностей. Через це установлення перегородок на перекриття здійснюють на розчинному шві або пружній прокладці, а у місцях сполучення перегородок із стінами та стелею передбачають зазори товщиною 10–15 мм з старанним їх проконопаченням та зашпаруванням з обох боків гіпсовим розчином.

Ненаголошені голосні у коренях слів

Особливістю української мови є те, що більшість слів ми читаємо так, як записано, і пишемо так, як чуємо (вимовляємо). Проте сила звучання все ж пов'язана з наголошеністю чи ненаголошеністю складу.

У наголошеній позиції всі голосні (а, о, у, е, и, і) української мови вимовляються виразно (як чуємо, так і пишемо) – українська мова повнозвучна. А в ненаголоше-ній позиції деякі голосні (е, и, о) звучать невиразно. Щоб їх правильно записати, треба:

1)  так змінити слово або дібрати до нього споріднене, щоб ненаголошений склад став наголошеним: [веиселий] – весело, [веиде] – ведений, [сеило] – села, [меите] – метений, [сиед'іло] – сйдячи: [сеилйс'а] – поселений, [неису] – принесений, [жиеве] – жйти, [лиепневий] – лйпа;

2)  змінити слово – якщо сумнівний звук випаде, то пишемо е, а якщо не випаде – пишемо и: липень, бо липня; майстер, бо майстра; палець, бо пальця, але: палиць – бо палиця; пастир – бо пастиря;

3)  запам'ятати слова, в яких ненаголошений звук неможливо перевірити наголосом: голубка [гоулубка], кожух [коужух], зозуля [зоузул'а], союз [соуйуз], левада [лиевада], медаль [меидал'], лимон [лиемон], директор [диеректор], собі [соубі].

Орфоепія вивчає вимову слів. Щоб оволодіти усним українським літературним мовленням, слід дотримуватися правил літературної вимови:

* в українській мові відсутнє акання: сторона, сосна.

* голосні Е, И в ненаголошених позиціях звучать з наближенням: неису;

* тверда вимова губних приголосних: дуб;

* губні напівпом’якшуються перед і: в’іс/т/і;

* у запозичених словах Ф – в українських – ХВ: фокус, хвіст;

* африкати вимовляються злито: джміль;

* роздільно вимовляються звукосполучення, які виникли в результаті збігу приголосних префікса та кореня: під-живлення;

* твердо вимовляються всі шиплячі звуки: житло;

* м’яко вимовляються приголосні З, Ц, С у суфіксах – зьк-, – цьк-, – ськ –;

* у закінченнях дієслів у результаті асиміляції звукосполучення – ться, – шся вимовляються як – ц’:а, – с’:а – купайуц’:а.

Вимова приголосних звуків та їх позначення на письмі

Приголосні звуки вимовляються з участю голосу і шуму (дзвінкі приголосні) або тільки шуму (глухі приголосні). Ті звуки, в яких голос переважає над шумом, називаються сонорними.

Дзвінкі приголосні: [б], [д], [д'], [з], [з'], [дз], [дз'], [ж], [дж], [г], [ґ].

Глухі приголосні: [п], [т], [т'], [с], [с'], [ц], [ц'], [ш], [ч], [к], [х], [ф].

Сонорні приголосні: [л], [м], [н], [р], [в], [й], [л'], [н'], [р'].

Отже, для позначення приголосних звуків використовуються букви б, п, д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, г, ґ, к, х, ф, м, л, н, р, в, й.

Буквосполучення дж і дз теж можутапередаватиодин звук, тоді вони вимовляються злито ([дж], [дз]): [джеиреи-лб] – [п'ідживйти]; [дзеркало] – [п'ідземний].

Буква щ передає два звуки: [ш] + [ч]: [шчаст'а], [тешча], [шчітка].

Шиплячі звуки в українській мові вимовляються твердо: [час], [шчо], [часто], [чйстий], [шчйро]. І лише при подовженні шиплячі трохи пом'якшуються: [узб'іч':а], [п'іч':у], [п'іддаш':а], [зб'іж':а].

Губні звуки теж завжди тверді (тому з постійно м'яким [j] вони вимовляються роздільно, що позначається на письмі апострофом), і лише перед [і] губні частково пом'якшуються [б'іг], [п'їна], [м'їсто], [в'їтеир].

Як правило, приголосні вимовляються чітко, виразно. Дзвінкі звуки в кінці складу чи кінці слова не оглушуються (українська мова – дзвінкозвучна): [дуб], [гриб], [казка], [казау], [д'ід], [п'ід], [наказ], [вуж], [нижчий].

Уподібнення приголосних звуків

Як правило, приголосні звуки вимовляються в українській мові виразно. Але є винятки – це явища уподібнення звуків з метою їх звукової гармонії. Найпоширеніші такі уподібнення: [д] – [ц], [т'с'] – [ц'ц'], [шс] – [с'с']; [г] – [х], [к] – [ґ], [з] – [с]. Порівн.:

Перенос слів. Склад і наголос

Частини слів з одного рядка в другий слід переносити за складами: гай-ка, зо-шит, книж-ка, ко-ло-дязь, паль-ці, са-дів-ник.

При цьому:

1.  Не можна розривати сполучення літер дж, дз, які позначають один звук. Отде, переносити можна лише так: ґу-дзик, хо-джу. Якщо дж, дз не становлять одного звука (це буває, коли д належить до префікса, а ж або з – до корення), то їх слід розривати: над-звичай-ний (а не на-дзвичайний), під-жив-ляти (а не пі-дживляти).

2.  Апостроф і м’який знак при переносі не відокремлюються від попереднбої літери: бур’ – ян (а не бур-’ян), кіль-це (а не кіл-ьце), Лук’ – ян (а не Лук-’ян), низь-ко (а не низ-ько).

3.  Одна літера не задишається в попередньому рядку й не переноситься в наступний: ака-де-мія (а не а-кадемія), Ма-рія (а не Марі-я), олі-вець (а не о-лівець). Так само не можна поділяти на частини для переносу такі двоскладові слова, як або, моя, око, шия тощо.

4.  При переносі складних слів не можна залишати в кінці рядка початкову частину другої основи, якщо вона не становить складу: багато-ступінчатий (а не багатос-тупінчатий), восьми-гранний (а не восьмиг-ранний), далеко-східний (а не далекос-хідний).

5.  Не можна розривати ініціальні абревіатури, а також комбіновані абревіатури, які складаються з ініціальних скорочень цифр: АЕС, ЛАЗ-695, МАГАТЕ, МАУ, НТШ, УАПЦ.

6.  У решті випадків, які не підходять під викладені вище правила, можна довільно переносити слова за складами: Дні-про й Дніп-ро, Оле-ксандра й Олек-сандра, се-стра й сест-ра. Це правило поширюється й на суфікси: бли-зький і близь-кий, видавни-цтво, видавниц-тво й видавницт-во, гали-цький і галиць-кий, росій-ський і російсь-кий, убо-зтво, убоз-тво й убозт-во, суспільс-тво й суспільст-во.

Не можна переносити прізвища, залишаючи в кінці попереднього рядка ініціали або інші умовні скорочення, що до них відносяться: Т.Г. Шевченко (а не Т.Г. // Шевченко), гр.Іваненко (а не гр. // Іваненко), акад. (проф., доц.) Гончаренко (а не акад. (проф., доц.) // Гончаренко), тов. Гнатюк (а не тов. // Гнатюк). Якщо імена, звання тощо подаються повністю, то прізвища (а також по батькові) можна переносити: Тарас Григорович // Шевченко й Тарас // Григорович Шевченко, академік // Агатангел Кримський і т.ін.

Не можна відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони належать: 1917 р. (а не 1917 // р.), 150 га (а не 150 // га), 20 см3 (а не 20 // см3), 5 г (а не 5 // г). якщо назви мір подаються повністю, то їх можна переносити: 1917 // рік, 150 // гектарів і т.ін.

Граматичні закінчення, з’єднані з цифрами через дефіс, не можна відривати й переносити: 2-й (а не 2- // й), 4-го (а не 4- // го), 10-му (а не 10- // му) й т.ін.

Не можна розривати умовні (графічні) скорочення типу вид-во, і т.д., і т. ін., т-во тощо.

Не можна переносити в наступний рядок розділові знаки (крім тире), дужку або лапки, що закривають попередній рядок, а також залишати в попередньому рядку відкриту дужку або відкриті лапки.

♦ З-поміж перелічених ознак виберіть лише ті, які властиві словесному наголосу в українській мові. Прокоментуйте свій вибір.

Наголос в українській мові: силовий (або динамічний); тонічний (або музичний); постійний; вільний (або різномісний); рухомий.

На замітку

Цікаво знати: у китайській, корейській, литовській, японській мовах наголошений склад виділяється не посиленням голосу, а підвищенням тону. Такий наголос називається тонічним (або музичним). Є мови, в яких наголос постійний, тобто закріплений за певним складом. Так, у чеській, естонській, угорській, шведській, норвезькій, данській, голландській, фінській мовах наголошується перший склад, у польській – передостанній, у турецькій, вірменській, французькій – останній.

♦  Як називається наголос, що використовується в мові не для смислового, а для емоційного виділення слова: словесний, логічний, емфатичний?

♦  Наведіть десять прикладів подвійного наголошування слів в українській мові.

♦  Випишіть слова, які мають варіантне наголошування.

Зерно, лицарство, завдання, приятель, прощення, первоцвіт, напій, повітряний, вугільний, смерековий, текстовий, також, мабуть, смага, принести, доповісти, старіти.

На замітку

У словнику Бориса Грінченка зафіксовано «слова-рекордсмени», що вживалися колись із потрійним наголосом, наприклад: байдуже, знамено та ін. Тепер один із варіантів наголошування слів уважається ненормативним, а саме: байдуже, знамено.

· В українській мові наголос може бути семантизованим. Як ви це розумієте? Відповідь проілюструйте двома-трьома прикладами.

♦  З'ясуйте значення поданих слів. Уведіть їх у речення.

Батьківщина – батьківщина, прошу – прошу, шкода – шкода, лібдський – людський, характерний – характерний, типовий – типовий, лікарський – лікарський, надворі – на дворі.

♦       Чи однакові за значенням подані пари слів? Складіть із ними словосполучення.

Адресний, адресний; варений, варений; господарський, господарський; бажаний, бажаний; деревина, деревина; твердити, твердити; назавжди, назавжди; ніколи, ніколи.

♦       Поставте наголоси у словосполученнях.

За двома зайцями, два зайці, лютували шаблі, чотири шаблі, два дзеркала, стінка з дзеркалами, підписали договори, два договори, працьовиті сини, три сини, учені записки, дві записки, обмінювалися записками, пам'ятки архітектури, дві пам'ятки.

Цікаво знати

Слова, які не мають самостійного наголосу, називаються клітиками. Вони поділяються на дві групи: енклітики і проклітики. Слова, що передають наголос попередньому слову, називаються енклітиками, а ті,
що передають наголос наступному слову, – проклітиками. Наприклад: прочитав би, привітай же, на столі Інколи наголос може переходити з самостійного слова на службове. Тоді енклітикою стає повнозначне
слово. Наприклад: зо сміху, ні в кого.

Тести

♦       У котрому рядку всі слова мають наголошений другий склад?

1.Черпати, прошарок, забавка.

2.По-твоєму, перепустка, добуток.

3.Зібрання, воднораз, новина.

♦       У котрому рядку в усіх словах наголос падає на третій склад?

1.Дійовий, завчасу, чепурний.

2.Переділ, урочистий, обидва.

3.Навзнаки, рамено, сум'яття.

♦       У котрому рядку всі слова вживаються з паралельним наголошуванням?

1.Заголовок, посередині, перегук.

2.Користь, допризовник, відповісти.

3.Усмішка, гнівити, доповідач.

♦       У котрому рядку всі слова вживаються з паралельним наголошуванням?

1.Плугатар, зручний, постіль.

2.Вигода, первісний, різновид.

3.Договір, гумовий, зокрема.

♦       У котрому рядку всі слова вживаються з паралельним наголошуванням?

1.Виразний, байдуже, перенести.

2.Натроє, докір, затишок.

3.Досхочу, відомість, первоцвіт.

Гра «Мовна естафета».

Група поділяється на три команди. Представники кожної команди по черзі виходять до дошки і під диктовку вчителя записують по три слова, позначаючи наголос. Учень, який правильно виконав завдання, дістає 3 бали. За кожну допущену помилку знімається 1 бал. Перемагає та команда, яка набере найбільшу кількість балів.

Закладка, абияк, бешкет. Дочка, завжди, спокій. Полумисок, зайнятий, угруповання. Спина, заслання, дізнання. Затемна, чепурність, попихач. Хто-небудь, вибранець, горицвіт. Косинець, злидар, втришия. Чорнозем, житловий, платівка. їстівний, загадка, алфавіт. Поняття, піщаний, петля. Забавка, полиновий, удержати. Заморський, звукопис, ніякий. Мережа, приросток, очеретяний. Обруч, вітчим, грушевий. Літопис, бляшаний, напрочуд. Одинадцять, лещата, тетеря. Черговий, сум'яття, ознака Вимога, збірний, рукопис. Надлишок, щелепа, умовчати. Тезко, єретик, гнівний. Глиняний, солодощі, яловичина. Громадський, обіцянка, зовсім. Курятина, снідання, вигнанець. Дробовий, передпокій, залоза.

8. Закріплення знань студентів: усне опитування за матеріалом попереднього заняття

вимова мовлення український транскрипція

Грамотність і багатство мовлення

Основою мовленнєвої культури є грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними, синтаксичними і стилістичними засобами мови. Але мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним. Щоб цього досягти, потрібно вслухатися в живе мовлення, вдумливо читати різну літературу, звертаючи увагу на вживання окремих слів, на особливо вдалі висловлювання, на побудову речень. Треба активно розвивати своє мовлення: усно й письмово викладати думки, виправляти себе, перебудовувати сказане, шукати найкращі варіанти висловлювання. Багатство мовлення визначається смисловим насиченням слова, що створюється правильним і доречним застосуванням у мовленні синонімів, омонімів, паронімів, багатозначних слів.

Емоційне забарвлення текст отримує завдяки використанню різних суфіксів, фразеологізмів, прислів'їв, приказок. Значно збіднюють мову, роблять її невиразною штампи та канцеляризми. Наприклад: з якого питання? замість чому?; спрямувати увагу на виконання завдань замість старанно виконувати завдання. Такі вислови доречні лише в офіційно-діловому спілкуванні. Засмічують мову слова-паразити (так би мовити, значить, власне кажучи), паузи вагання (е-е…, гм…, той…, ну…), лайливі слова та нецензурні вислови, просторіччя тощо. Потрібно також доречно вживати терміни та іншомовні слова.

Зверніть увагу! Культура мовлення тісно пов'язана з культурою мислення. Якщо людина ясно, логічно мислить, то й мовлення в неї ясне, логічне. І навпаки, якщо в людини немає думок, якщо вона говорить про те, чого не розуміє, то й мовлення в неї плутане, беззмістовне.

І. Прочитайте текст. Визначте його тему та основну думку. Поясніть, чому пісню вважають душею народу.

ПІСНЯ-ПЕРЕМОГА

Коли Творець подарував Україні Пісню – пісенною стала Душа українців. З Піснею вони працювали, святкували, проводжали родаків до вогнищ предків, ставали удатнішими, славнішими.

Уже мала Пісня новонароджених донечок: Веснянку, Купайличку, Весільничку. Слава про те диво по всіх усюдах гордо котилася!

Не міг змиритися з такою красою, з таким успіхом Рода – Творця Чорнобог. Тож якось, коли вдосвіта Пісня з доньками молилася у своєму Храмі, незчисленне військо Темряви оточило їх, густим непроглядним мороком закрило від Ока Сонця.

– Побачимо, – мовив до Пісні Чорнобог, – як люди тебе люблять, як визволяти кинуться! А без живильної енергії світла ти хутко зачахнеш!

Спершу, і справді, усі лише слізно журилися, але скоро сміливіші рушили до Храму Пісні, який височів на найвищій горі. Та дорога була надзвичайно важкою. Люди терпіли холод, голод, ранилися об гостре каміння, зривалися в прірву… Слабодухі повернулися, мовляв: жили ж собі якось без пісень, то й далі проживемо. Але найвитриваліші і найхоробріші, ті, що усвідомили глибину, ширину, висоту сутності Людини, із запаленими факелами, свічками, з гілочками дерева верби (з неї вони майстрували бандури, вважали символом Матері Всесвіту і провісницею Весни) все ж дійшли до оточеного злими силами Храму, де на них оскаженіло накотився чорний Смерч. Погасив факели і свічки, крутив людей по землі, шматував одяг і тіло. Здавалося – це вже кінець… Та раптом вербові гілочки задзвеніли бандурно і… розквітли!

Це Сонце, почувши тривожну, сигнальну музику верби, послало на ті звуки свої промінці. Темрява ро зірвалася на шматки – і золотими потоками поллялося світло! Нажахані вояки Пітьми з криками рвонули навтікача.

А знесилена Пісня стріпнула веселковими крильми, злотострунним волоссям і заспівала, а разом з нею співали ледь живі люди. І від тої незнищенної енергії народилася ще одна донька Пісні – Пісня-Перемога

(Н. Петрук).

ІІ. Проаналізуйте текст стосовно дотримання в ньому вимог культури мовлення. Скористайтеся відповідною таблицею параграфа.

ІІІ. Складіть і запишіть план тексту. За планом стисло перекажіть прочитане (усно). Дотримуйтеся логічності та точності мовлення.

Мовленнєва ситуація

Прийшовши з магазину, хлопчик на обгортці одного з молочних продуктів прочитав уголос: «Продукція нашого заводу надзвичайно корислива».

-  Ой, краще не їсти цієї продукції, – сказала бабуся.

-  Чому? – здивувався онук.

-  Бо вона в них «схильна до наживи».

Як ви думаєте, чому такий висновок зробила бабуся? Обґрунтуйте свою відповідь.

9. Коментар роботи студентів

10. Підсумок заняття:

Запитання

1. Чому українську мову називають повнозвучною і дзвінкозвучною? Чому про неї кажуть «співуча»?

2. Чим уподібнення звуків відрізняється від чергування?

3. Для чого мова потребує уподібнення і чергування звуків?

4. Чому відбувається спрощення у групах приголосних?

5. Що таке милозвучність? Що таке графіка і що таке орфографія?

6. Що таке пестливі форми слів? Наведіть приклади.

7. А що таке форми здрібнілості? Наведіть приклади.

11. Домашнє завдання:

Пояснити вислів: «Дотримання літературних норм наголосу надає мовленню органічної краси, високої естетичної довершеності.»

Іван Вихованець