Реферат: Історія України

Реферат: Історія України

План:

1.         Політична роздрібненість Київської Русі кін. XI-сер.XII ст.

1.1.     Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

1.2.     Зростання великого феодального землеволодіння.

1.3.     Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

1.4.     Зміна торговельної кон`юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.

1.5.      Посилиння експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).

2. Причини, характер, періодизація та розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648-серпень 1657рр.).

          2.1. Українська національна революція.

          2.2.Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648-

серпень 1657 рр.).

          2.3. Утворення Української гетьманської держави.

3. Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994-1998 рр.).

          3.1. Позитивні тенденції та процеси.

Висновки

Список літератури

Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.) .

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньо­руській державі: одноосібна монархія поступово переростає у мо­нархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечу­вали єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток фео­далізму, ріст та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. До того ж кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу Ярославичів було завдано пораз­кою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяслав­щини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення су­перечностей між тріумвірати.

Для стабілізації ситуації у державі брати зібрались у Вишгороді (1072 р.). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загально руський кодекс юридичних норм "Правду Ярославичів" — це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його стар­ший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поста­вило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 рр. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073— 1076 рр. - Святослав, 1076-1078 рр. - Ізяслав, 1078-1093 рр. — Всеволод.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції у держа­ві, була втрачена політична єдність, спалахнули численні міжу­собні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намаган­ня відновити колишню велич та могутність Київської Русі при­падає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяль­ність (розробка знаменитого "Уставу" — своєрідного доповнен­ня до "Руської правди"), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували станови­ще держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті В.Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132 рр.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських зе­мель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське     та     інші.                                                                                                            

   1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населен­ня. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обста­вин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж дже­релом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міц­ним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав роз­винутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприя­ла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут прожи­вало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київсь­кій Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне "переварювання" і органічне включення у структуру Давньоруської держави, що ство­рювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

 2.Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток
продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на на­туральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, ве­лике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, ство­рило передумови для розгортання процесів формування еконо­мічної самостійності та політичної відокремленості давньорусь­ких земель. 

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шля­хами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поши­рення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спад­кове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Ки­ївській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцнен­ню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласни­ків, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева фео­дальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності кня­зівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст..) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною розд­рібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спо­чатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоєм­ності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а піс­ля смерті представників старшого покоління — від сина старшо­го брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисель­ності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, вихо­дячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за "отчинний", або "вертикальний", принцип (від батька до сина). Пара­лельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, очевидно, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Дав­ньоруської держави.

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Ки'ів, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був сво­єрідним важелем для нарощення і розширення власного впли­ву, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівсь­ким престолом перетворювався на активного поборника загально руської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю мі­жусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Киє­ва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговель­ні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, сер­йозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесе­но двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Ві­зантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійсь­кої Імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійсь­ких, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торго­вими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Ки­єва, а й спричинило поліцентрію у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир- на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміц­нення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опо­рою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, полов­ців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь, майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські кня­зі . До того ж за цей час половці понад ЗО разів брали участь у міжусобних князівських війнах.                             

Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме у цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чіт­ко визначилися права феодалів та повинності селян, завер­шився процес становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення струк­тури політичної влади було цілком логічним і природним нас­лідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.

Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині ХІІ ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаб­лення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землево­лодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, знач­не зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янсь­кої культури, і ,-ї

Причини,характер, періодізація та розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648-серпень 1657рр.).

Українська національна революція.

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибух­нув з такою силою, що кардинально змінив не тільки хід націо­нальної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток всієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним, а не випадко­вим явищем: спрацював цілий комплекс факторів, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Пер­ша група факторів спонукала, підштовхувала до прояву активнос­ті, друга — робила що активність можливою, створювала грунт для її розгортання.

Які ж причини робили необхідним початок національно-виз­вольної боротьби у 1648 р.?

У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Пос­политої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи війни саме Польща стає одним з головних експорте­рів хліба. Основний польський порт Гданськ від І583 до 1648 р. у 2,5 раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внут­рішній та зовнішній ривок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки (виробництво та пере­робка сільськогосподарської продукції, засноване на щотижне­вій панщині та чітко орієнтоване на ринок). В основі цієї тран­сформації лежали два взаємопов'язані процеси — зміцнення фе­одальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилен­ня експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особ­ливо у районах, сполучених із зовнішнім ринком, наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на тиж­день. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Укра­їні у цей час жилося "гірше, ніж галерним невільникам". Справді, влада пана була безмежною — він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм ману­фактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох га­лузях промисловості, заважала вона й формуванню єдиного рин­ку України. . .      Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх ма­єтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських зе­мель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підпри­ємцями, які, маючи на меті у короткий строк повернути з при­бутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і висна­жували землі.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщанст­во виконувало повинності та сплачувало податки  по20—30 грошів з "диму", церковну десятину та ін. Хоча на початку ХІІ ст. більшість міст України користувалися Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно  обмежувалося. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і мо­нополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало заг­розу "випадання" українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу "селянську націю".      

Не задоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селян­ством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водно­час вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під кон­троль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких пов­стань у січні 1638 р. прийняв "ординацію Війська Запорозького реєстрового", яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комі­сара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладню­валась і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове опо­лячення української еліти були чіткими симптомами катастро­фи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського наро­ду поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись приско­рити хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські маг­нати здійснювали політику національного та культурного поне­волення українського народу. Одним з основних інструментів ока­толичення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно під­тримувала Римська курія. Папа Урбан (1623—1644 рр.) у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та по­ширення українських книг.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата наці­ональної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення се­лянства не тільки помітно гальмували у середині XVII ст. сус­пільний розвиток українського народу, а й робили цілком реаль­ною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені чинники були, так би мовити спонукальними, вони зумовлювали необхідність ма­сового народного виступу саме у цей час. Проте у природі та суспільстві крім факторів, які підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, що роблять цю дію можливою.

Одними з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій.  Достатньо сказати, що 250 магнатських родів (Ос­трозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі та ін.), які прожи­вали на Волині, тримали у своїх руках найбільші латифундії в усій Речі Посполитій. Концентрація матеріальних цінностей була величезною: 1629 р. 37 найбагатших волинських магнатів воло­діли 3/4 усіх селянських господарств. Оцінюючи цей процес, Н. Полонська-Василенко зазначає: "Це були "королев'ята", "ві­це-королі", "королики", удільні князі нової генерації, справжні правителі України, супроти яких король і сейм не мали ні авто­ритету, ні влади".

Проявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося для оборони коронних земель, але оскільки польська казна була, як правило, порожньою, то основною формою оплати козацькому військові стало розширення його вільностей і прав. Внаслідок чого реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостійну силу, яку вже наказами та "ординаціями" обмежувати було не тільки важко, а й небезпечно, бо виписані з реєстру козаки, на думку офіційних польських властей, ставали "постійними резер­вами бунту".

Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національ­ної самосвідомості українського народу, посиленню єдності ко­заків та селян у боротьбі за національне визволення, формува­нню психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Важливими причинами, що робили можливим початок козаць­кого повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запо­розької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створен­ня повноцінної держави.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічних рамок та періодизації бороть­би, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи цей народний виступ, найчастіше вживають три тер­міни: "повстання" (козацьке, народне, українське, селянське), "війна" (козацька, селянська, громадянська, польсько-козаць­ка, визвольна, національно-визвольна) та "революція" (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). Та­кий широкий оціночний спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднако­вих за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань, певною мірою, і зумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що розбіжність відносну, оскільки між поняттями "повстання", "війна", "революція" у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний генетичний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопив­ши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, гли­бокі якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

  З огляду на це "національна революція" є саме тим узагаль­нюючим терміном, який адекватно відбиває суть, масштаби, зміст  та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна "національна революція" є ті докорінні (революційні) зрушення, які відбулися у житті суспільства у другій половині XVII ст.:

— утворення та розбудова Української національної дер­жави;

— встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

— радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин вла­ди національної за складом козацької старшини;

— скасування кріпосного права, завоювання селянами осо­бистої свободи;

— ліквідація великої земельної власності польських та опо­лячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермер­ського типу) козацької власності на землю;

— визволення українських міст з під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

— втягнений в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в укра­їнських землях.

Революція характеризується переплетінням національно-виз­вольних та соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відіг­равало і релігійне протистояння (католицизм — православ'я), оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство. Нині залишається відкритим питання про хронологічні рамки революції. Як відомо, вона почалась у лютому 1648 р. й захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) — геть­ман України, творець Української держави. Походженням з дрібної української шляхти (по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегі добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського хан­ства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Українській національній революції. Під час національно-визвольних змагань проявив себе як видатний дер­жавний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню полі­тику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чиги­рині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

Закінчення революції радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком "возз'єднання", у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає твердження про те, що закін­чення Визвольної війни слід пов'язувати зі смертю Б. Хмель­ницького 1657 р. Проте, на нашу думку, це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер, стали менш масштабними і локальнішими. Тому обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Доро­шенка 1676 р.

Українська національна революція у своєму розвитку прой­шла кілька етапів:

І етап (лютий 1648 — серпень 1657 рр.) — припадає на час найбільшого піднесення національно-визвольних змагань та со­ціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 — червень 1663 рр.) — включає добу громадянської війни, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 — вересень 1676 рр.) — охоплює період боротьби за возз'єднання Української держави.

Отже, у середині XVII ст. відсутність власної держави, прог­ресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, полоні­зація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спо­нукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втра­та контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можли­вим. Народне повстання, що розпочалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася у на­ціональну революцію. Боротьба, що точилася протягом 1648—1676 рр. носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

 Розгортання національно-визвольної війни . (лютий 1648 — серпень 1657 рр.)

 На першому етапі Української національної революції народ­ну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмель­ницький (1595— г657 рр.).Безпосереднім приводом до повстан­ня стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смер­ті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було пока­рано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки у січні 1648 р. вигнали урядо­вий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, і базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була віддзеркаленим трагедії поневолено­го українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великого повстання.

  Намагаючись як найшвидше придушити козацьку іскру у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом корот­кого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). І Вже у ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався зав­дяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога по частинах у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття про­тивнику, що ухилявся  від бою, шляху до відступу (Корсунь); ство­рення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).

 Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладен­ням союзу з кримськими татарами! Розпочинаючи боротьбу про­ти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно но­ву її модель, у якій зовнішньо політичний фактор був одним із центральних.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важ­ливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечи­ти власний тил . Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У се­редині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повс­танцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсу­нем, Пилявцями над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі зви­чайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю те­риторію України, під знамена повсталих  стали коза­ки, селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Така масш­табність національно-визвольної та антифеодальної боротьби, активність повстанських формувань у західних районах Волин­ського та Руського воєводств зумовили посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те, що Б. Хмельницький наб­лижається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до того, що "майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило у путь". Не кращою була у цей час і ситуація у Варшаві: "Тут не­має нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя".

Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився, ли­ше викупом зі Львова і укладенням перемир'я під Замостям. Що це було: продуманий крок чи фатальна помилка козацького ва­тажка? Які ж фактори вплинули на такі рішення і остаточно виз­начили їхній вибір?

Насамперед у цей час гетьмана, очевидно, турбувала пробле­ма боєздатності власного війська, адже з численними перемогами накопичувалася і втома збройних формувань повстанців. Джерела свідчать про різке скорочення козацького війська після битви під Пилявцями. Це пояснюється тим, що частина полків за наказом гетьмана почала діяти самостійно, а певна кількість повстанців, захопивши здобич, самовільно втекла. Свою роль відіграли і відір­ваність від баз постачання, і голод, і епідемії. Тому перед вирі­шальними діями Б. Хмельницький міг розраховувати лише на ЗО— 40 тис. вояків. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а до ведення бойових дій у зимових умовах військо було не підго­товлене.

 Не міг у цей час Б. Хмельницький повною мірою розрахову­вати і на кримських татар. Перед наступом на Львів українське військо у вересні 1648 р. неподалік вік Ямполя з'єдналося з ордою Крим-Гірея. За свідченням деяких джерел, татари обіцяли свою підтримку лише на місяць. І справді, після облоги Львова, обтяжені здобиччю, основні сили Орди на чолі з Калга-султаном по­вертаються до Криму, а з Хмельницьким залишається лише нез­начна частина формувань Тугай-бея.

Гетьман мусив також зважати на те, що Польща мала ще досить могутній воєнний потенціал, існувала реальна загроза удару з боку Литви. Крім того, після укладення у жовтні 1648 р.у Мюнстері миру, який фіксував закінчення тридцятилітньої війни, Польща могла розраховувати і на підтримку своєї союз­ниці Австрії.

 Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не йти на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етног­рафічних меж України. Перехід польського кордону міг внести нові акценти у характер війни. Створювалася цілком реальна заг­роза переростання національно-визвольної боротьби у неспра­ведливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських зем­лях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській території місцеві жителі чинили б опір.

Козацька старшина, відчуваючи, що завоювала вже достат­ньо міцні позиції, водночас боялася народного гніву, який, вий­шовши з під контролю, міг би суттєво зачепити й інтереси за­можного козацтва. Тому в своїй більшос