Курсовая работа: Еміль Дюркгейм про основні типи суїциду, його причини та напрямки профілактики

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченко

Факультет соціології

Кафедра історії та теорії соціології

Курсова робота

на тему:

Еміль Дюркгейм про основні типи суїциду, його причини та напрямки профілактики

Київ – 2010

Зміст

Вступ

1. Життєвий шлях та формування соціологічних поглядів Еміля Дюркгейма

2. Соціологія суїциду Дюркгейма

2.1 Основні типи та причини суїциду

2.2 Напрямки профілактики суїциду

Висновки

Вступ

Самогубство в сучасні часи вважається одним із найстрашніших гріхів, на який зважуються зневірені індивіди. Такий вчинок є не лише проблемою особистості, а й суспільства в цілому. Адже суїцид – це явище соціальне, тому, що саме стан суспільного середовище спонукає індивіда до вчинку позбавлення себе життя. Саме до такого висновку прийшов Еміль Дюркгейм у своїй роботі «Самогубство».

Отож, тему своєї курсової роботи – «Еміль Дюркгейм про основні типи суїциду, його причини та напрямки профілактики», - я обрала не вагаючись. Адже, проблема самогубства була важливою у всі часи існування людської цивілізації. Актуальна вона й на сьогодні. Багато вчених досліджували проблему самогубства: було проведено безліч досліджень, написано багато праць. Особливість, лише, в тому, що ставлення до суїциду у різні періоди було різне й багато у чому залежало від релігій, традицій, морально-етичних норм. Та я обрала соціологічне дослідження Еміля Дюркгейма тому, що у праці «Самогубство» детально описане явище суїциду, його причини та напрямки профілактики, які притаманні сучасному суспільству. Еміль Дюркгейм є першим вченим, який зайнявся саме соціальними проблемами самогубства. Він пояснював явище позбавлення себе життя, враховуючи зовнішні обставини, особливості та умови суспільства, в яких живе людина. Зважаючи на те, що до Дюркгейма ніхто із соціологів серйозно не займався цією проблемою, то можна стверджувати, що він започаткував нову течію у соціології – суїцидологію. Я вважаю, що досить актуально детально проаналізувати сучасну проблему самогубства, як соціального явища, яка непокоїть людство.

Так, об’єктом курсової роботи є наукова творчість Еміля Дюркгейма.

Предмет роботи – соціологія суїциду у творчості Еміля Дюркгейма.

Мета роботи - проаналізувати соціологію суїциду Еміля Дюркгейма.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі завдання:

1. Прослідкувати формування соціологічних поглядів Е. Дюркгейма

2. Визначити типи самогубств за Е.Дюркгеймом

3. Визначити причина самогубств за Е.Дюркгеймом

4. Визначити напрямки профілактики самогубств за Е.Дюркгеймом.

Отже, моя курсова робота складається із вступу, двох розділів та висновків. У першому розділі я прослідковую життєвий шлях та формування соціологічних поглядів Дюркгейма. Адже, важливо дізнатися під яким впливом формувались ідеї та концепції вченого, що спонукало його до вивчення саме самогубства.

Другий розділ присвячений соціології суїциду Дюркгейма і містить два підрозділи. У першому підрозділі описуються типи самогубств та їх причини. Дюркгейм виділяє чотири типи суїциду: егоїстичний, альтруїстичний, аномічний та фаталістичний. Він акцентує увагу на тому, що причинами усіх типів самогубств є саме соціальні причини викликані умовами, які панують у суспільстві. У другому підрозділі йдеться мова про напрямки профілактики самогубств. Дюркгейм вважає, що для того, щоб запобігти зростанню показника кількості самогубств, необхідно перш за все усувати їх причини, шляхом зміцнення професійних груп та кооперацій.

самогубство соціологічний суїцид дюркгейм

1. Життєвий шлях та формування соціологічних поглядів Еміля Дюркгейма

На межі 19-20ст. соціологія вступає у переломну фазу свого розвитку. Це був період європейської історії, який вважається «благословенним», у який Європа вважалася відносно мирною. Війни до 1914 року були короткотривалими й безпосередньо не змінювали хід європейської історії. Саме у цей період жив і творив Еміль Дюркгейм – відомий соціолог, філософ, засновник французької соціологічної школи. Та насамперед , у світовій соціології він відомий, як автор концепції соціологізму. Дюркгейм заслуговує на те, щоб його називали одним із творців соціології як науки. Саме завдяки його творчості соціологія здобула справжнє визнання у Франції.

Еміль Дюркгейм народився у 1858 році, в місті Епіналі (Франція), у небагатій сім’ї рабина. Ще змалку хлопця готували до релігійного майбутнього – релігійного поприща предків й навчали давньоєврейській мові, Торі й Талмуду. Майбутній вчений навчався у ліцеї в рідному місті. Та у юнацькому віці, після смерті батька, він відмовився продовжити сімейну традицію. Біографи Еміля Дюркгейма, також, стверджують, що значний вплив на його рішення справила шкільна вчителька-католичка і деякий час Дюркгейм відчував схильність до католицизму. Незважаючи на це він не став ані католиком, ані атеїстом, а до кінця життя залишався агностиком. Дюркгейм виявив здібності до вивчення гуманітарних наук і після закінчення ліцею поїхав до Парижу, в Ліцей Людовіка Великого, щоб підготуватись до конкурсного іспиту у Вищій Нормальній школі. Але вступив він туди лише з третього разу, у 1879 році. Там з ним навчались відомий філософ Анрі Беоргсон та відомий діяч соціалістичного руху Жан Жорес.

Навчання у Вищій Нормальній школі справило значний вплив на формування поглядів майбутнього соціолога. Дюркгейм з великим захопленням та зацікавленістю відвідував лекції історика Н.Фюстеля де Куланжа та філософа Еміля Бутру. Він вважав їх своїми безпосередніми вчителями та наставниками.

Фюстель де Куланж привернув увагу молодого студента своєю надмірною зацікавленістю наукою та метою ввести в історію наукові методи. Саме йому Дюркгейм присвятив свою дипломну роботу, написану латинською мовою – «Вклад Монтеск’є у становлення суспільної науки».

Еміль Бутру - представник філософського ідеалізму, намагався довести рівноправ’я науки та релігії, стверджував, що досвід повинен опиратись на наукові джерела та на релігійні почуття у рівній мірі. Він також вплинув на погляди Еміля Дюркгейма. Бутру нав’язував своєму учню методологічну ідею, згідно з якою синтез, утворений поєднанням елементів і може пояснюватись ними; складне не можна виводити з простого, тому кожен більш складний рівень реальності повинен пояснюватись на основі власних принципів науки. Саме Бутру Дюркгейм присвятив свою першу працю по соціології – «Про розподіл суспільної праці».

У студентські роки вченого зацікавили ідеї Ш. Ренув’є та І.Канта. Під впливом Ренув’є у Дюркгейма склалися переконання, що саме мораль посідає центральне місце у філософському мисленні, що існує потреба у науці про мораль. У творчості Канта, вченого зацікавила теорія морального обов’язку. Саме апріоризм, ігнорування соціального аспекту моралі, формальний характер кантівського категоричного імперативу спонукали Дюркгейма звернутися до соціологічного обґрунтування моралі. У своєму стремлінні «соціологізувати» моральну філософію Канта Дюркгейм відшукав опору у соціології Конта.

Більш помітний вплив Огюста Конта на Еміля Дюркгейма прослідковується у період, коли у 1882 році, після закінчення Вищої Нормальної школи, вчений отримав диплом філософа та протягом трьох років займався викладацькою роботою у провінційних ліцеях.

Дюркгейм критикував ряд положень соціології Конта. Та незважаючи на це, майбутній соціолог визнавав його батьком соціології. Вслід за Контом, Дюркгейм розглядає природничі науки як зразок для побудови соціології. Соціолог із схваленням ставиться до контівського підходу вивчення суспільства як органічного, солідарного цілого, яке складається з взаємопов’язаних частинок. На відміну від Конта, який відмовився від причинності в науковому поясненні, Дюркгейм намагався віднайти причини усіх соціальних явищ. Емілю Дюркгейму в цілому був чужий однолінійний еволюціонізм батька соціології, і вчений не визнавав контівського «закону трьох стадій», про який писав: «Людство одночасно пішло різними шляхами і, відповідно, доктрина, яка принципово стверджує, що воно завжди і всюди переслідує єдину ціль базується на помилковому постулаті».

З кінця 1884 року Еміль Дюркгейм періодично публікував огляд соціологічної літератури у якості співробітника журналу «Філософське ревю». Саме в цей час вчений відчув вплив ідей біоорганічної школи - використовував біологічні поняття та приклади, як ілюстрації і докази деяких соціологічних принципів. З особливою повагою Дюркгейм ставився до таких представників біоорганіцизму, як А.Еспінас та А.Шеффлє. Дюркгейм високо з повагою ставився до творчості цих мислителів. Книгу Еспінаса «Суспільства тварин» він вважав першою главою соціології. Високо вчений цінував і книгу Шеффлє «Будова та життя соціальних тіл». Рецензія на цю працю була першою публікацією соціолога у журналі, опублікована в 1885 році. У цих же авторів соціолог запозичив поняття «колективна свідомість».

В 1885 році Дюркгейм відчув,що сучасний стан соціології та філософії потребує поглибленого вивчення і взяв академічну відпустку. Вчений вирушив у відрядження до Німеччини, де дізнався про стан досліджень та викладання філософії і соціальних наук. У період перебування у Лейпцизькому університеті Дюркгейм познайомився з відомим психологом та філософом В.Вундтом - засновником першої лабораторії експериментальної психології. Вчений зацікавився роботою цієї лабораторії – він захопився постановкою наукових досліджень, що проводились Вундтом і вважав, що чіткість дослідницької роботи сприяє пробудженню у вчених цікавості до наукової точності. У першому науковому звіті про свою подорож до Німеччини Дюркгейм формулює низку принципів власного розуміння соціології. Він вважає соціологію позитивною наукою про моральні факти, яка разом з науками про економічні, юридичні, релігійні та інші соціальні феномени,повинна складати систему соціальних наук. Другий звіт про цю поїздку був присвячений огляду стану етики. Дюркгейм стверджує, що тенденція до створення спеціальної науки про моральні феномени бере свій початок у роботах економістів та юристів, зокрема у представників історичної школи права. Соціолог продовжує аналізувати роботи А.Шеффлє поряд з працями Г.Шмоллера, В.Вундта, А.Поста, А.Вагнера. Доповіді Дюркгейма про поїздку до Німеччини сприяли зміцненню його репутації як серйозного вченого.

У 1887 році Еміль Дюркгейм отримав запрошення прочитати курс лекцій соціальних наук, який був організований спеціально для нього, в університеті Бордо. Тут його призначають професором педагогіки та соціології на філологічному факультеті. З 1896 року у цьому ж університеті він очолює кафедру «соціальної науки» – першу кафедру соціології у Франції.

Навколо Дюркгейма згуртувалась група його учнів та послідовників: Марсель Гране, Селестин Бугле, Франсуа Симіан, Поль Фоконне, Моріс Хальбвакс, Марсель Мосс та інші. У тісній співпраці з ними учений у 1896 році почав видавати журнал «Соціологічний щорічник». Цей журнал мав забезпечити контакт між соціальними науками і таким чином вплинути на зміну їх методів, організацію досліджень та їх структуру, показати, що усі ці науки є єдиним цілим. Другим завданням журналу було привернення уваги читачів до спеціальних соціальних досліджень. Соціолог, також, вважав, що наука за своєю природою є кумуляцією систематичного знання і вимагає зусиль та співпраці багатьох осіб і тому «Соціологічний щорічник» повинен був стати прикладом об’єднаної групи дослідників, єдиним науковим колективом, який втілював спільні принципи та завдання. Прихильники ідей Дюркгейма, які брали участь у заснуванні журналу, стали таким колективом і утворили наукову школу, яка дістала назву Французька соціологічна школа. Вона стала одним із провідних напрямків французької соціології XIXст.-1пол. XXст.

У 90-х роках XIXст., у час бордоського періоду діяльності, вченим було опубліковано перші три найвідоміших його праці. Першою з них є докторська дисертація «Про розподіл суспільної праці», яку Дюркгейм успішно захистив у1893 році. Пізніше дисертація була визнана однією з соціологічних праць соціолога. У цій роботі були викладені теоретичні та соціально-політичні ідеї автора і продемонстроване його розуміння основних проблем соціології. Основна мета праці: довести,що всупереч деяким теоріям розподіл суспільної праці забезпечує соціальну солідарність, виконує моральну функцію. Теорія розподілу праці Еміля Дюркгейма формувалась під впливом відповідних ідей Герберта Спенсера. Цей вплив був неоднозначним: одночасно і позитивним, і негативним. З одного боку Дюркгейм розвивав своє вчення полемізуючи зі Спенсером, тобто тут може йти мова про негативне ставлення Дюркгейма до нього. Наприклад, індивідуалізму Спенсера протиставлявся колективізм Дюркгейма. З іншого боку був виявлений і позитивний вплив Спенсера у дослідженнях Дюркгейма. Це стосується структурно-функціональної сторони соціології вченого, тобто аналізу суспільства як органічного цілого. Також Дюркгейм, як і Спенсер розглядав складні типи суспільств як комбінації простих. Взагалі схильність використовувати «елементарні форми» як модель для вивчення розвинутих форм стимулювалась роботами Спенсера, який як і Дюркгейм будував свою соціологію на великому етнографічному матеріалі.

Наступна праця «Правила соціологічного методу» спочатку була опублікована у 1894 році у вигляді серії статей, а у 1885 році з невеликими змінами та передмовою була видана окремою книгою. Праця присвячена обґрунтуванню теоретико-методологічної концепції «соціологізму» і була фундаментом формування соціології як самостійної науки. За рішучістю, стислістю та чіткістю стилю «Правила соціологічного методу» можна віднести до жанру маніфесту. Ця робота Дюркгейма, в певній мірі, співзвучна з роботою Декарта «Міркування про метод». Автори обох праць намагались віднайти раціональні прийоми та принципи, які б дозволили відшукати істинну незалежно від загальноприйнятих думок та ідей. У Декарта зустрічається поняття «правила методу», якому присвячена друга частина «Міркування про метод». Можливо, співзвучність робіт двох авторів обґрунтовується тим, що Дюркгейм був переконаним та безкомпромісним прихильником раціоналізму – французької раціональної традиції, яка починається з Рене Декарта. Окрім Декарта, Дюркгейм найбільшими авторитетами виділив для себе Ш.Монтеск’є Ж.Руссо. Ш. Монтеск’є соціолог вважав попередником своєї наукової соціології, оскільки саме він обґрунтував можливість існування соціальної науки, зокрема, ідеї детермінізму та законоподібності у розвитку соціальних явищ, а також, поєднання опису та раціонального пояснення цих явищ. З Ж.Руссо Дюркгейма пов’язує спільне використання понять загальної волі та суспільного договору. Руссо з його поняттями загальної волі та громадянської релігії Еміль Дюркгейм розглядав в якості попередника соціології, який сприяв розвиткові уявлень про природу соціальної реальності.

Третьою роботою Дюркгейма є його соціологічне дослідження «Самогубство» (1897). На відміну від інших його досліджень ця праця ґрунтується на аналізі статистичного матеріалу, який характеризував динаміку самогубств у різних європейських країнах. Дюркгейм спробував об’єднати теоретичний підхід до аналізу цього явища з аналізом емпіричних даних, які слугували для перевірки його гіпотези.

Взагалі, творча спадщина Еміля Дюркгейма є багатою та різноманітною. Він виявився тією людиною, саме тим мислителем, хто осмислив великий масив нових ідей і створив нову чітку парадигму соціології. Тому ідеї К.Маркса, теж, не могли залишитись поза увагою французького вченого. Адже на рубежі XIX.ст-XXст. популярність цих ідей була такою великою,що до них звертались усі відомі мислителі. Дюркгейм був ознайомлений з роботами Маркса, але заперечував його вплив на свою діяльність. Вчений інтерпретував погляди Маркса у дусі економічного редукціонізму, що зводив всю життєдіяльність суспільства до економічного фактору. Своє відношення до теорії марксизму Дюркгейм чітко виклав у рецензії на книгу відомого італійського марксиста А.Лабріоли «Нариси матеріалістичного розуміння історії». Аналізуючи цю роботу, вчений відзначив плідною ідею про те, що соціальне життя не пояснюється теорією, яку створюють ті, хто бере безпосередню участь у ньому. Соціальне життя повинно пояснюватись глибокими причинами, які незалежні від людської свідомості.

Також, вчений не погоджується з марксистською оцінкою значної ролі економічного фактору в соціально-історичному розвитку. Еміль Дюркгейм критикував концепцію Маркса не за першоджерелами, а через її критичний аналіз іншими авторами. Тому у творчості відомого соціолога прослідковується вульгаризація марксистських положень: він ототожнював «індустріальну техніку» та «економічний фактор», чого Маркс ніколи не робив.

Зокрема, Еміль Дюркгейм критикував загальну концепцію марксизму, яка з ролі економічного фактору в житті суспільства виводить теорію класової боротьби та неминучість соціалістичної революції. Дюркгейм зазначав, що немає ніяких підстав пов’язувати роль економічного фактору в історії з соціалістичним рухом. Він вважає, що між доктриною економічного матеріалізму та соціалізмом немає ніякого взаємозв’язку.

Розглядаючи марксизм, Еміль Дюркгейм проявив свою цікавість до соціалізму і почав вивчати його історію. Вчений вважав, що соціалізм не пов'язаний з класовою боротьбою. Дюркгейм не вірить у плідність насильницьких мір і відмовляється розглядати класову боротьбу, особливо, конфлікти між робітниками, як важливу рису сучасного суспільства. Для Дюркгейма конфлікти між робітниками та підприємцями слугують доказом неправильної організації або ж часткової аномалії сучасного суспільства, яка повинна бути усунута. Соціальна проблема для Дюркгейма не стільки економічна, скільки моральна і в цьому питанні він дуже далеко від Маркса. Сутність соціалізму Дюркгейм вбачає не у відношенні до власності, а у організації та моралізації. Отож, концепція соціалізму Дюркгейма формувалась у протиставленні до ідей марксизму.

Після публікації своїх трьох основних робіт Еміль Дюркгейм у 1902 році став професором кафедри науки про виховання у Сорбонні, через деякий час очолював цю кафедру. Викладацька діяльність вченого була дуже плідною. З лекційних курсів, які користувались великою популярністю народилося багато наукових робіт Дюркгейма.

Після переїзду в Париж Дюркгейм протягом останніх 15 років свого життя був захоплений викладанням, розробкою соціологічних проблем моралі, виховання та освіти, науковими та філософськими дискусіями, а також роботою у «Соціологічному щорічнику», який виходив друком до 1913 року. Протягом періоду існування видання було видано 12 томів журналу. Про послідовний розвиток творчої думки Дюркгейма свідчить написання таких важливих статей , як «Про деякі примітивні форми класифікації»(написана у співавторстві із М.Моссом) та «Визначення морального факту».

У 1909 році Дюркгейм у Коледжі де Франс читав курс «Видатні педагогічні вчення у Франції з початку XVIII ст.»

У 1911 році соціолог виступив на філософському конгресі в Болоньї на тему «Судження про реальність та ціннісне судження».

У 1912 році була опублікована праця «Елементарні форми релігійного життя» - продукт багаторічної роботи Дюркгейма над осмисленням проблем релігії як соціального явища, створений на матеріалах спостереження за австралійським тотемізмом.

У 1914 році роботі соціолога завадила Перша Світова Війна. Дюркгейм відгукнувся на воєнні події і взяв участь у громадській діяльності, на що його спровокувало «моральне натхнення» народу. Дюркгейм відчував кризу буржуазного суспільства і намагався боротися з цією кризою за допомогою соціологічного обґрунтування планів суспільної перебудови. Він хотів створити нову, наукового характеру, ідеологію буржуазії. Відповідно до ідей автора саме наукова соціологія мала стати ідеологією і, навіть, релігією сучасного йому суспільства.

Перша Світова війна завдала удару і Дюркгейму особисто, і відгукнулась у діяльності Французької соціологічної школи. Багато відомих працівників школи загинули на фронтах. Тяжкою втратою для вченого стала смерть його сина Андре – відомого соціолога та лінгвіста, який загинув на Салонінському фронті. Дюркгейм вбачав у ньому продовжувача своїх ідей. Він вимагав, щоб ніхто не промовляв імені сина у його присутності. Дюркгейму важко вдалося пережити таку втрату, яка спричинила важку хворобу вченого і прискорила його власну смерть. Еміль Дюркгейм помер від інсульту 15 листопада 1917 року у місті Фонтенбло, неподалік від Парижу у віці 59 років. Похований відомий соціолог на кладовищі Монпарнас у Парижі.

Незважаючи на те,що наукова творчість Дюркгейма знаходилась на межі різних впливів та традицій соціальної думки, вчений не вважав, що соціологія як наука вже сформувалась. Теорії попередників були для Дюркгейма загальними та схематичними. Вчений відчував, що він покликаний створити самостійну науку про суспільство з власним методом та предметом.

Еміль Дюркгейм є одним із загальновизнаних творців соціології, як науки, як професії та предмету викладання.

2. Соціологія суїциду Еміля Дюркгейма

2.1 Основні типи та причини суїциду

Дослідження проблеми самогубства привертало увагу Дюркгейма з кількох причин. По-перше, самогубство – це «чітко окреслена група фактів», які можна легко визначити. По-друге, соціолог розглядав свою роботу як застосування до емпіричного матеріалу основних принципів соціологічного методу, викладених у «Правилах…»: вивчення соціального факту як речі, визнання існування особливої, суспільної реальності, яка не залежить від волі окремих індивідів.

Праця «Самогубство» тісно пов’язана з вивченням вченим поділу праці, у якому Дюркгейм вбачає ознаку нормального та сприятливого розвитку суспільства. Соціолог зазначає, що в сучасному суспільстві людина більше задоволена своїм становищем, аніж у попередніх суспільствах і це привертає увагу до зростання числа самогубств, як вияву й доказу певних, можливо, патологічних рис організації суспільного життя. Вже у книзі «Про поділ суспільної праці» присутній аналіз патологічних рис суспільства – аномалії, відсутність та дезінтеграція норм – поняття яке переважає при аналізі самогубств. Отож, вивчення самогубств стосується патологічного аспекту життя сучасних суспільств і спрямоване на виявлення зв’язку індивідуума з колективом. Дюркгейм прагнув показати, як колектив впливає на окремих індивідів. З цього боку явище самогубства викликає надмірний інтерес, бо немає нічого більш індивідуального, ніж факт позбавлення себе життя [1,с.327].

Праця «Самогубство» розпочинається з визначення явища, спростовуються попередні інтерпретації поняття, визначаються типи самогубств, і, на підставі цієї типології розвивається загальна теорія самогубства, як суспільного явища. Дюркгейм визначає самогубство, як будь-який смертний випадок, який прямим чи непрямим чином походить від позитивного чи негативного акту, здійсненого самою жертвою, котра наперед знала про можливі наслідки свого вчинку. Спроба самогубства кваліфікується так само, різниця лише в тому, що тут самовбивчий акт припиняється перш ніж наступає смерть [4, с.9].

Еміль Дюркгейм не розглядав самогубство як прояв психічної або органічної патології, а шукав причини цього явища всередині суспільства. Соціолог вважає, що чинник, який спонукає до самогубства має не психологічний, а соціальний характер. Він пов’язував самовбивчий акт із зовнішніми причинами, з порушенням соціальних зв’язків, тому ретельно досліджував, насамперед, соціальне середовище.

Поступово, Дюркгейм дійшов висновку, що рівень самогубств у суспільстві – це функція декількох соціальних змінних – релігійних, сімейних, політичних,національних. Соціолог доводив цю гіпотезу, характерним для нього методом виключення:систематично розглядав і відкидав такі несоціальні фактори, як психоорганічна схильність індивідів (психопатичний стан, расовий та фактор наслідування), фізичне оточення (клімат, пора року, час дня) та імітація. Таким чином,самогубство він розглядав як соціальне явище, що є результатом впливу на індивіда зовнішніх чинників,окремих соціальних факторів і як наслідок дезінтеграції, розриву соціальних зв’язків, втрати соціальних контактів. Вчений, також, підкреслював другорядну роль індивідуальних факторів та їх залежність від загальних соціальних причин та стану суспільства.

Визначивши предметом свого дослідження соціальний відсоток самогубств (співвідношення кількості самогубств та кількості населення), Дюркгейм вважав причинний аналіз єдиним методом, який відповідав вимогам даної соціальної проблеми. Стверджуючи, що різні типи самогубств можуть витікати із різних причин, французький соціолог вирішив створити власну етологічну класифікацію, яка відповідає цим причинам.

Отож, після того як явище самогубства визначене та відхилені його пояснення поза суспільними чинниками, які не розкривають його соціального характеру, залишається головний етап дослідження – виділення типів.

Дюркгейм виділяє три основних типи самогубств: егоїстичний, альтруїстичний та аномічний і четвертий тип фаталістичний.

Вчений розглядає егоїстичне самогубство за допомогою кореляції між показниками самогубств та соціальними рамками: релігія, шлюб, родина. Спираючись на офіційну статистику, французький соціолог з’ясував,що частіше закінчують життя самогубством чоловіки, ніж жінки; самотні – частіше, ніж сімейні; протестанти – частіше,ніж католики.

Дюркгейм писав, що коли егоїзмом можна назвати стан людини, коли індивідуальне «я» не знаючи міри й на шкоду іншим, протиставляє себе суспільному організмові, то цим терміном можна назвати особливий вид самогубства[4, с.244].

Перш за все, самогубство може мати походження при ослаблені колективної міці – одного із чинників, який з найбільшою силою може гальмувати це явище. Суспільство з високим ступенем згуртованості робить індивіда залежним від суспільного середовища і не дає йому можливості розпоряджатися своєю особистістю на власний розсуд. Воно не дозволяє індивіду вчинити самогубство і знехтувати обов’язками , які він має щодо цього суспільства. Та у випадку, коли особа перестає розглядати таку підпорядкованість своїм обов’язком, то суспільство не здатне нав’язати їй свою зверхність. Суспільство втрачає свою авторитетність і не може перешкодити волі індивіда, який вже самостійно вирішує свою долю. У такому випадку індивід віддаляється від суспільства, яке перестає впливати на його особистість регулюючим чином. Відсутність колективної підтримки викликають почуття самотності та трагічності свого існування. Можна стверджувати, що однією з причин самогубства такого роду є «крайній індивідуалізм».

Індивідуалізм тісно пов'язаний з егоїзмом: вони ізолюють людину від суспільства. Якщо руйнуються зв’язки, які пов’язують людину з її життям, то людина, відмежовуючи себе від зовнішнього світу втрачає усі можливості самоідентифікації у цьому світі. Особа, створюючи навколо себе порожнечу, створює її й всередині себе, і предметом міркування цієї особи залишається власна духовна убогість. Споглядання такої порожнечі рано чи пізно закінчується самогубством. Позбавлення себе життя у такому випадку не містить ніякого лютого пориву чи протесту, а, навпаки, останні моменти життя сповнені спокійною меланхолією, яка є характерною рисою егоїстичного самогубства. Стан «томливої меланхолії» паралізує усяку діяльність людини. Людина закриває очі на все, що її оточує, тому що навколишній світ лише підсилює її біль і звертає увагу свідомості лише на власні переживання. Та цим самим індивід лише поглиблює свою самотність. Людина продумує план позбавлення себе життя й спокійно рухається до ключового моменту.

Дюркгейм вважав, що справжніми причинами егоїстичного самогубства є «хворе суспільство», «колективна бездушність», втрата спільних цілей. Такий спільний стан породжується і відображається в дезінтеграції суспільних груп: релігійних, сімейних,політичних, які безпосередньо впливають на індивіда.

Отож, перший тип самогубства позначається терміном «егоїзм». Людина більше схильна до замаху на власне життя, коли вона думає лише про себе, коли вона не інтегрована в суспільний гурт, коли бажання, які керують цією людиною не співвіднесені гуртовою оцінкою цих бажань та самого життя особи.

Другий вид самогубства – альтруїстичний, протиставляється егоїстичному. На противагу егоїстичному суїциду, що характеризується, як правило, занепадом сил, альтруїстичний суїцид відбувається «з проявом енергії, з жагучим почуттям». Відірвавшись від суспільства, людина легко завдає собі смерть; так само легко вона накладає на себе руки, будучи аж занадто тісно з ним пов’язаною [4, с.255].

Альтруїстичне самогубство відбувається тоді, коли особисті інтереси повністю поглинуті соціальними, коли інтеграція в групі настільки велика, що індивід вже не існує в суспільстві, як окрема самостійна одиниця. У своєму дослідженні, Дюркгейм подає таке самогубство трьома прикладами. Одним із них є випадок, коли вдова в індійців вільно йде на багаття, де спалене тіло її чоловіка або самогубство жінки, яка стала вдовою, тому що її чоловік загинув у битві. Також для датських воїнів зустріти смерть у ліжку від старості чи хвороби було ганьбою. Тому вони накладали на себе руки, щоб уникнути безчестя. Альтруїстичним суїцидом вважається і звичай у давніх суспільствах, коли після смерті принца, вождя та будь-якого іншого правителя вчиняли самогубство його служники. Зокрема такий звичай побутував у Галії, на Гавайях.

Отож, самогубства в архаїчних суспільствах можна поділити на три категорії:

1) самогубства жінок після смерті чоловіків;

2) самогубства людей, які переступили поріг своєї старості або уражені хворобою;

3) самогубства клієнтів або служників після смерті їхнього правителя [4, с. 258].

Можна стверджувати,що самогубство є зазвичай поширеним явищем у первісних архаїчних суспільствах. Воно не входить у суперечність із загальновизнаними нормами, а розглядається, як обов’язок індивіда. Якщо людина знехтує цим обов’язком, то зазнає ганьби, певних релігійних санкцій.

В такому випадку йдеться про самогубство не від надлишку індивідуалізму,а, навпаки, внаслідок цілковитого розчинення індивіда у гурті. Людина йде на смерть і не намагається відстоювати своє право на життя.

Та причинами таких самогубств не може бути лише слабко виражена індивідуальність. Для того, щоб індивід відігравав незначну роль у колективному житті і був поглинутий суспільною групою, вона повинна бути тісно згуртованою – становити собою суцільну масу. Така група є малою і всі її члени живуть однаковим життям, у них спільні думки, почуття, турботи. Індивід не в змозі створити власне середовище, в якому він зміг би себе розвивати. Тож, Еміль Дюркгейм кваліфікує самогубства в архаїчних суспільствах як альтруїстичний суїцид, викликаний обов’язком або традицією. Окрім героїчного та релігійного самогубства до обов’язкового альтруїстичного суїциду відносяться випадки, коли, наприклад, кельти готові продати своє життя за вино або гроші; у Полінезії вчиняли самогубства через незначну образу; у північноамериканських індіанців – через подружню сварку або ревнощі; у племенах дакотів та крі – через найменше розчарування. Так, людина завдає собі смерть з власної волі, не підкоряючись звичаям. Але, якщо суспільство не зобов’язує особу до такого вчинку, то воно все ж схвалює його. А оскільки у попередніх суспільствах нехтування власним існуванням вважається однією з чеснот, то суспільство шанує того, хто відмовляється від життя з будь-якого приводу. Тому самогубець в архаїчному суспільстві робить той самий вчинок, який людина у сучасному суспільстві робить для того, щоб уникнути ганьби.

Суспільство відіграє певну роль і в егоїстичному, і в альтруїстичному самогубствах, але його вплив у цих двох випадках є доволі неоднаковим. В егоїстичному суїциді значення суспільства вичерпується тим, що воно втрачає зв'язок з індивідом і робить його існування безпідставним, а у випадку альтруїстичного – воно формально наказує людині вчинити самогубство. Якщо Еміль Дюркгейм назвав егоїзмом стан, коли людське «я» живе лише особистим життям, то «альтруїзм» є проявом протилежного стану, коли власне «я» не належить індивіду. Суб’єкт намагається втекти від власної особистості для того, щоб проникнути у колектив, який він вважає своєю справжньою сутністю. Людина не вважає, що її існування важливим і без особистість досягає своєї крайньої межі, де дуже яскраво проявляється альтруїзм.

Хтось нехтує життям, тому що не вбачає ніякого сенсу у своєму існуванні, інший чинить самогубство тому, що життя є перепоною для досягнення цілей. Меланхолія альтруїста сповнена надією: індивід впевнений, що в поза життям відкриваються нові горизонти та перспективи.

Таким чином, Дюркгейм встановив другий тип самогубства, який включає в себе три різновиди: обов’язковий, довільний та гострий альтруїстичний суїцид. Між ними лежить певна відстань, яка відмежовує первісні народи від сучасних цивілізованих націй [4, с.269].

В сучасних суспільствах, де індивідуальна свідомість все більше і більше віддаляється від колективної, альтруїстичний тип самогубства не може бути частим явищем. Але ж існує єдине соціальне середовище, де такий тип самогубства вважається звичним явищем – це армія. Тут існує, так би мовити, пережиток самогубств, притаманних попереднім суспільствам. Адже й сама військова мораль, в певній мірі, є пережитком моралі первісного суспільства. Під впливом такої схильності солдат покінчує з чинить самогубство при першому зіткненні з життям, через незначні дрібниці: через відмову дозволу на відпустку, внаслідок догани, незаслуженого покарання або невдачі на службі, через нікчемну образу або ж навіть тому, що на очах цього солдата хтось інший вчинив самогубство. Також, окрім пережитку первісної моралі, у ряді основних причин, які сприяють спалаху суїцидальних думок у військових є слабке усвідомлення власної індивідуальності, низька оцінка свого життя,і тому будь-який привід може стати аргументом до того, що звести рахунки з життям.

Третій вид самогубства – аномічний, який найбільше цікавить Дюркгейма. Соціолог привертає цьому типу суїциду надмірну увагу, тому що він найбільш характерний для сучасного йому суспільства. Такий тип самогубств часто зустрічається в часи великих суспільних потрясінь, економічних криз, коли індивід втрачає можливість пристосуватись до нових соціальних перетворень і втрачає зв'язок із суспільством. Стан суспільної аномії, піл якою вчений розуміє відсутність правил та чітких норм поведінки, коли стара ієрархія цінностей руйнується, а нова ще не склалася, породжує моральну нестійкість окремих індивідів. Коли коливається і дезорганізується суспільна структура, одні індивіди швидко піднімаються, інші втрачають своє місце в суспільстві, коли порушується суспільна рівновага – зростає число самогубств. Вчений поділяв аномію на два види: економічну та сімейну.

Економічна аномія – це порушення встановленого нормативного порядку, що з відносною точністю фіксує максимальний рівень матеріального благополуччя кожного суспільного класу.

Дюркгейм зазначає, що економічна криза, як один з проявів аномії, сприяє загостренню самогубного потягу.

Яскравим прикладом такого зв’язку може бути зростання кількості самогубств після «вибуху» фінансової кризи у Відні у 1873 році. Із 141 випадку самогубства у 1872 році їх кількість зросла до 153 у 1873 році, і до 216 у 1874 році. Найвагомішим доказом того, що криза була єдиною причиною зростання суїцидних випадків, можна назвати той факт, що такі явища були найбільш інтенсивними у період загострення кризи: протягом перших чотирьох місяців 1874 року [4, с.291].

Фінансова та промислова криза посилено впливають на число самогубств не тому, що вони призводять до банкрутства чи бідності, адже періоди криз розквіту дають такі ж результати. Самогубства зростають тому,що ці кризи є порушеннями колективного строю. А будь-яке порушення суспільної рівноваги, навіть при умові, що наслідками буде покращення благополуччя, спонукає людину до добровільної смерті.

Тобто, яким би не було зростання чи бідності, чи добробуту, а ці два явища впливають на показник суїциду так як і економічні збурення. Таким чином ,суспільне середовище зазнає вагомих збурень, як це трапляється в кризові періоди падіння добробуту, або його піднесення, які призводять до раптових змін, воно стає тимчасово неспроможним чинити регулятивну дію на людину – звідси й походять раптові стрибки показника суїциду.

Дійсно, економічна криза призводить до такого явища, як декласування суспільства, внаслідок чого індивід опиняється у гіршому становищі, аніж був до цього. Така ситуація вимагає від них, щоб вони обмежили свої потреби і обмежилися тим, що у них є. Суспільне регулювання на індивідів не поширюється, моральні настанови, в яких вони були виховані, потребують оновлення, але суспільство не може навчити їх новому способу життя та задовольнятися такою кількістю благ, до якої особа не звикла. Люди є непристосованими до умов, у яких зненацька опинилися і перспектива життя в таких умовах здається їм нестерпною.

Проте зовсім інша картина постає тоді, коли криза наступає внаслідок бурхливого зростання заможності та багатства. У такому випадку масштаби, згідно з якими регулюються потреби індивідів, не можуть залишатися такими ж як і раніше, оскільки змінилися умови життя. Величина потреб коливається відповідно до зростання й падіння величини суспільних ресурсів, в загальних рисах визначаючи ту частку, яка належить кожній категорії продуцентів. Стара система градації зазнала краху, з другого боку, нова градація іще не зайняла належного їй місця. Потрібен час, аби люди й речі були заново класифіковані громадською свідомістю. Оскільки суспільні сили, опинившись на свободі, ще не встигли віднайти рівновагу, то їхня відносна вартість залишається невизначеною, а значить, будь-яке регулювання виявляється наразі неможливим. Ніхто вже не може сказати, що є можливим, а що ні, що є законним, а що незаконним, які устремління й вимоги можуть вважатися правомірними, а які переходять усякі межі. Таким чином, виходить, що немає речей, на які не можна було б посягати. Набувши достатньо широких масштабів, це збурення сягає навіть тих принципів, котрі визначають професійний розподіл членів суспільства. Оскільки стосунки між різними частинами суспільного організму зазнали незворотних змін, то ідеї, котрі виражають їх, не можуть залишатися незмінними. Той суспільний клас, який завдяки раптовому зростанню життєвого рівня став особливо заможним, більше не буде схильний розглядати своє колишнє матеріальне становище як норму існування, а реакцією на його раптове збагачення буде заздрість у всіх її виявах. Таким чином, зникнуть останні фактори, які стримують апетити, оскільки дезорієнтована громадська думка вже неспроможна визначити їм якісь чіткі межі. Зі зростанням добробуту прокидаються й бажання. Отож, стан суспільного безладу, або аномії, посилюється ще й тим фактом, що пристрасті виявляються не такими дисциплінованими, якими вони були зазвичай, хоч саме в цю пору вони повинні б улягати ще суворішій дисципліні.

Важливим є, також, те, що аномічне самогубство належить до тих самогубств, частота яких відповідна числу розлучень. Такі випадки самогубства викликані сімейною аномією. Сімейна аномія – це порушення рівноваги та дисципліни, що забезпечуються сім’єю, до якого призводить, наприклад, розлучення.

Дюркгейм провів ґрунтовний аналіз впливу розлучень на частоту самогубств серед чоловіків та жінок. Він дослідив, що розлучені чоловіки більш схильні до суїцидальних настроїв, аніж розлучені жінки. Для пояснення такого факту вчений, перш за все, показав, чого очікують чоловік та жінка від шлюбу. Чоловік шукає у шлюбі врівноваженість та дисципліну, але він завжди зберігає у подружніх стосунках певну свободу. Жінка ж знаходить у шлюбі дисципліну і при цьому вона не потребує тієї свободи, яка є важливою чоловікові. Дюркгейм вважає, що добровільний шлюб є менш міцним, аніж примусовий тому, що він неефективно контролює пристрасті і це призводить до розпаду сім’ї. Розлучення французький соціолог розглядає як послаблення прийнятих нормативів, які регулюють поведінку у шлюбі, а послаблення та порушення сімейної дисципліни Дюркгейм вважав причиною порушення соціальної та психічної рівноваги і, часто, трагічного результату.

Вчений зазначив, що розлучений чоловік у більшій мірі здатний вчинити самогубство, аніж розлучена жінка. Чоловік стає недисциплінованим, тому що між його бажаннями та їх задоволенням бракує узгодженості і це призводить до суїциду. Жінка ж володіє великою свободою, яка частково відшкодовує втрату родинної підтримки. Вважається, що інститут шлюбу сприяє лише жінкам і утворився він, щоб зміцнити становище жінки, як слабшої статті у порівнянні з чоловіком. Моногамія ж, часто, вважається як жертва з боку чоловічої статті, тому що чоловік змушений гамувати свої полігамні інстинкти, щоб задовольнити становище жінки у шлюбному союзі. Таким чином, свобода, яку приносить в жертву чоловік, є для нього джерелом страждань. А оскільки жінка не має підстав позбуватися своєї свободи, то підлягаючи такій же суворій дисципліні, як і чоловік вона дійсно приносить себе в жертву [4, с.338].

Отож, третій тип суїциду – аномічне самогубство, на яке приречені індивіди внаслідок умов свого існування в суспільствах, де життя не регламентується звичаєм: індивіди постійно змагаються один з одним; вони багато очікують від життя; у них високі потреби, тому на них постійно чатують страждання, що з’являються при невідповідності між прагненнями та задоволеннями[1,с. 352].

Четвертий тип самогубства – фаталістичне. Воно є протилежним аномічному, подібно до того як становлять протилежність альтруїстичний та егоїстичний види суїциду. Вивченню фаталістичних самогубств Дюркгейм приділяє дуже мало уваги, тому що вони зустрічаються дуже рідко і витрачати час на їх вивчення вчений вважав зайвим. Такий суїцид виникає внаслідок надмірної дії регулятивного чинника – посиленого контролю на індивіда зі сторони суспільства. Такий контроль має тенденцію бути сильним та постійним і тому він стає нестерпним. Фаталістичні самогубства здійснюють особи, чиє майбутнє безжально регламентоване, чиї пристрасті безжально придушені нелюдською, жорстокою дисципліною. Покінчити життя таким чином, наприклад, можуть молоді одружені чоловіки та заміжні жінки, котрі не мають дітей.

Отже, вчений вважав, що самогубствами є індивідуальні явища, причинами яких є саме соціальні причини. Такими соціальними причинами самогубства є суспільні сили, що змінюються від суспільства до суспільства, від гурту до гурту, від релігії до релігії. Вони походять від гуртів , а не від ізольованих індивідів.

2.2 Напрямки профілактики суїциду

Визначивши, що є самогубством і які його причини, Дюркгейм намагався зрозуміти як повинно ставитися суспільство до такого вчинку: нормальним чи аномальним явищем сприймати сучасний стан суїциду в цивілізованому суспільстві? Вчений вважав, що розв’язання цієї проблеми дасть поштовх до визначення напрямків, які допоможуть запобігти самогубству.

Для цього соціолог, спочатку зробив історичний огляд юридичних та моральних заходів, які вживалися у різних суспільствах до самогубств. Він зазначив, що самогубство формально було заборонено у християнському суспільстві з часу його виникнення. Та й взагалі, у всі часи у всіх народів самогубство зазнавало осуду. І якщо залишити поза увагою відмінність у деталях репресивних заходів, то можна стверджувати, що регламентація самогубств пройшла через дві основні фази. У першій фазі – заборонялося чинити самогубство добровільно, але держава могла дати дозвіл на такий вчинок, а в другій – існував безперечний осуд, без будь-яких виключень.

Еміль Дюркгейм констатував, що надзвичайне зростання показників суїциду становить собою патологічне явище, котре з кожним роком набуває все більш загрозливого характеру [4,с.475]. Індивід, вчиняючи самогубство, шкодить не лише собі, а й суспільству в цілому. Тому необхідно зробити все можливе, аби показники кількості самогубств пішли на спад.

Дюркгейм говорить, що не потрібно повертатися до тих жорстоких засобів, які застосовувались у попередніх суспільствах, щоб запобігти суїциду. Та у будь-якому випадку це явище повинно зазнавати не лише морального осуду. Але й ніякими законодавчими мірами не вдасться зупинити самогубство. Залишається єдиний вихід, який передбачає безпосередній вплив на потік песимістичних настроїв індивідів. Цей потік потрібно ввести у «нормальні береги» і не дати йому вийти з них, захистити від його впливу суспільну свідомість та зміцнити її [4,с.477].

Слід зазначити, що найпершим кроком до такої мети є виховання. Адже, саме воно дає можливість впливати на свідомість людини. Потрібно виховати у індивіда сильний моральний характер, щоб він переслідував свою мету ужитті і цілеспрямовано йшов до її досягнення. Та виховання є віддзеркаленням суспільства, яке не в змозі забезпечити такий вплив на людину. Виховання має здоровий характер, якщо у суспільстві панує духовна злагода. Воно не може самостійно змінювати свої напрямки й функції. Отож, виховання залежить від стану суспільства. А суспільство не може правильно виховати тих хто знаходиться в його середовищі, якщо це середовище спрямоване в хибному руслі. Кожне наступне покоління зазнає виховного впливу попереднього. Тому потрібно,щоб перед формуванням нового покоління попередня генерація позбулася власних недоліків. Отож правильно спрямувати виховання можливо при реформуванні суспільства, вплинувши на причини того лиха від якого воно страждає [4, с.476].

Ці причини знаходяться у джерелах основних типів суїциду. Вчений відразу зазначив, що чинниками альтруїстичного самогубства можна знехтувати, тому що його сучасний стан не є аномальним. Альтруїстичний суїцид не набуває катастрофічного поширення, а рівень його інтенсивності у війську дуже низький. Тому, перш за все, потрібно усунути причини егоїстичного та аномічного суїциду.

Егоїстичне самогубство виникає внаслідок низького рівня інтеграції в суспільстві. Тому єдиний вихід з цієї біди – це згуртованість суспільних груп, які будуть утримувати під своєю опікою індивідів. Індивід же повинен прагнути до цієї опіки, він повинен бути солідарний з колективною свідомістю, яка перевершує його у всіх аспектах. Та Дюркгейм зазначає, що не всі суспільні групи здатні підтримувати у людині почуття необхідності і відвернути самогубний потяг. Ні політичне суспільство, ні релігійне середовище, ні сім’я не в змозі відігравати роль згуртованої групи.

За нашого часу політична система великих європейських держав надто вже далека від окремого індивіда, щоб чинити на нього достатньо ефективний і тривалий вплив. Оті нечис ленні зв'язки, котрі існують між нашим повсякден ним функціонуванням і цілісінькою сукупністю пуб лічного життя, мають надто вже опосередкований характер, щоб ми отримали живе неперервне по чуття причетності до політичної системи суспільства.

Свою залежність від політичної структури індивіди відчувають тоді, коли вони зацікавлені тими чи іншими політичними подіями. Звичайно, суб’єктам, які становлять моральну еліту населення, ідея батьківщини рідко буває байдужою. Однак за звичайних обставин вона немовби затьмарюється, а з часом цілком згасає. І, лише, в епоху великих національних та політичних криз вона виступає на передній план і стає провідним рушієм людської поведінки. Явище, яке характеризується такою непостійністю не спроможне бути регулярним гальмом суїцидного потягу [4,с.481].

В суспільстві не існує й тих умов, за яких релігія здатна чинити рятівний вплив на явище суїциду. Вона запобігає самогубству тоді, коли відзначається конституцією, яка в змозі утримувати індивідів у тісній залежності від релігійного середовища. Релігія стримує потяг до самогубства настільки, наскільки може заборонити індивіду вільно мислити. Це вважається посяганням на волю людини, що є досить важкою справою. Отже, релігійне середовище не в змозі чинити на своїх прихильників того жорстокого впливу, який зменшить показники суїциду [4,с.483].

Сім’я, без сумніву відіграє значну профілактичну роль. Однак було б великою помилкою вважати, що достатньо зменшити кількість одинаків, щоб зупинилося зростання кількості самогубств. Якщо й одружені суб’єкти менш схильні до самогубства, то слід згадати, що ця схильність зростає у тих же пропорціях, що й у одинаків.

Причина викликана тим, що у конституції сім’ї відбулися зміни, які вже не дозволяють убезпечити від самогубства. Здавна родина утримувала усіх своїх членів від народження до самої смерті і становила собою тісний, згуртований колектив. Сімейний осередок був не просто сукупністю індивідів, а й носієм родового імені, традицій та репутації. Сучасний же стан родини є зовсім іншим: сім’я зводиться лише до шлюбної пари, яка не характеризується щільною згуртованістю. Отож, якщо колись сім’я мала здатність чинити профілактичний вплив на самогубство, то в сучасному суспільстві вона втратила свої позиції. Сім’я, як і релігійне та політичне середовище не може у повній мірі убезпечити суспільство від суїциду [4,с.485].

Та окрім конфесійного, сімейного та політичного середовища існують й інші суспільні групи, які об’єднують у собі індивідів. Роль міцно згуртованої групи може відіграти професійна група або кооперація, до складу яких входять робітники однієї категорії, що виконують спільну роботу та мають спільні інтереси. Професійна діяльність є чудовим фундаментом для колективного життя. Спільні інтереси професійної групи користуються пошаною і стоять на першому місці для кожного з її членів. Врешті, таке явище, як корпорація, ще за минулої епохи засвідчило, що воно може бути колективною особистістю, котра інколи аж занадто оберігає свою автономність та владу, яку вона утримує над своїми індивідами. Професійна група в змозі тримати своїх членів під контролем та піклуватися про них. Вона здатна вивести кожного індивіда зі стану моральної ізоляції [4,с.487].

Але професійна група, яка здатна виконувати такі обов’язки має свої умови існування. Група не повинна бути приватною, а цілком визначеним та визнаним законом органом життя суспільства. Вона має відігравати суспільну роль, а не відображати приватні інтереси. І обов’язково, трудовий колектив повинен виконувати власні функції та мати здатність розвиватися.

Правильно влаштована професійна група в змозі побороти не лише егоїстичний, а й близький йому аномічний суїцид. Аномія виникає, подібно до егоїзму, внаслідок браку суспільних сил, які здатні регулювати колективне життя. Відмінність полягає, лише, у тому, що у випадку егоїстичного самогубства цей чинник викликає збудження та відчай, а у випадку аномічного – призводить до збурення та дезорієнтації.

Та професійна група не допоможе вгамувати самогубство, яке виникає внаслідок подружньої аномії, і причиною якого є інститут розлучення. Тому, здавалося б, єдиний засіб обмежити кількість таких самогубств, полягає у тому, щоб надати шлюбному союзові більш нерозривного характеру. Та зменшення, таким чином, кількості самогубств одружених чоловіків призведе до збільшення випадків самогубств серед заміжніх жінок. Здається, іншого виходу тут бути не може тому, що зацікавленість двох різних статей у шлюбі діаметрально протилежна. Це спричинено тим, що чоловік та жінка неоднаковим чином беруть участь у суспільному житті. Чоловіки більш соціалізовані істоти, тому що вони активно залучені до подій, які відбуваються у суспільстві. Бажання та устремління чоловіка мають колективне походження, тоді як такі ж риси жінки пов’язані з безпосереднім впливом організму. Чоловіка можна назвати продуктом суспільства, жінка ж залишається такою, якою створила її природа. У них зовсім різні вподобання й погляди, тому інститут шлюбу не може одночасно чинити сприятливий вплив на них обох.

Зрозуміло, що жінка ніколи не буде схожою на чоловіка і не буде спроможна виконувати в суспільстві ті ж самі функції, які виконує чоловік. Та вона в змозі виконувати приписані лише жінці ролі і цим самим відігравати у суспільному житті не менш важливу роль, аніж чоловік. І жінка, і чоловік мають змогу соціалізуватися в однаковій мірі, при цьому, зберігаючи усі свої відмінності. Таким чином відбулося б зближення двох статей і різниця між членами подружжя звелась би до мінімуму.

Отже, щоб чоловік та жінка зазнавали однакового впливу суспільних інститутів, потрібно щоб вони були істотами однакової природи. Тоді нерозривність шлюбних відносин не буде розглядатись, як чинник який сприяє одній статі і завдає шкоди іншій. В такому випадку цей чинник можна розглядати, як напрям профілактики суїциду, спричиненого шлюбною аномією [4, с.496] .

Отже, Емілю Дюркгейму вдалося визначити напрямки профілактики самогубств: для того, щоб подолати явище суїциду, перш за все потрібно у правильному руслі виховувати членів суспільства. Та щоб суспільство було спроможне на таке виховання, потрібно позбутися причин самогубств. Причини егоїстичного та аномічного самогубств можна усунути за допомогою згуртованості груп, які оточують індивіда. На роль таких колективів підходять професійні групи та кооперації, які об’єднують індивідів на підставі спільних інтересів та цілей. Щодо причин аномічного самогубства, яке спричинене шлюбною аномією, то їх можливо подолати таким шляхом – надати однакові умови соціалізації двом членам подружньої пари, щоб вони зазнавали однакового впливу зі сторони суспільства.

Висновки

Еміль Дюркгейм – один із загальновизнаних творців соціології, як науки, як професії та предмету викладання. Вплив його ідей відчувається у різних галузях соціологічного знання: від загальної соціологічної теорії до емпіричних та прикладних досліджень.

Проаналізувавши працю Еміля Дюркгейма «Самогубство», можна зробити певні висновки. Самогубство, на думку Дюркгейма, є умисним та усвідомленим актом, який здійснюється індивідом залежно від соціальної дисципліни.

У соціологічному дослідженні «Самогубство» можна впевнитись, що в основному на суїцидні настрої впливають соціальні причини. Між відсотком самогубств та рівнем інтеграції соціальних груп існує пряма залежність. При послабленні зв’язків міх індивідом та суспільством зростає кількість самогубств. Причини суїциду не пов’язана з проблемами у житті індивіда. Якщо люди вчиняють акт самогубства, то це не тому, що вони психічно хворі, і не тому, що їм щось не вдалось у житті. Їхні самогубні потяги, здебільшого, викликані тим,що індивіди не знають межі своїх потреб, не мають життєвої мети. Важкий стан, який переживають самогубці свідчить не про економічні потреби, а про моральні.

Саме, в залежності від причин, вчений виділив чотири типи самогубств. Кожний тип суїциду спричиняється відповідними причинами соціального характеру. Фактори ж несоціального порядку можуть впливати на відсоток самогубств лише побічно. Якщо ж Дюркгейм звертався до таких факторів, то він відшукував той їх аспект, який пов'язаний з фактором соціальним.

Використовуючи дані офіційної статистики Дюркгейм виявив ряд закономірностей: самогубства частіше трапляються влітку, аніж взимку; чоловіки частіше покінчують з життям, аніж жінки; старі люди – частіше, ніж молоді; солдати – частіше, ніж цивільне населення; одинокі – частіше, ніж заміжні, протестанти – частіше, ніж католики.

Еміль Дюркгейм, також, знайшов способи, які допоможуть запобігти зростанню кількості самогубств. Він зазначав, що потрібно відвертати індивідів від такого негативного вчинку шляхом виховання. Необхідно розвивати у людині здатність узгоджувати свої думки та почуття, щоб вона була в змозі переслідувати свою мету і розуміти чого прагне у цьому житті. Та виховання є лише віддзеркаленням суспільства і воно матиме здоровий характер, якщо й в суспільстві пануватиме духовна гармонія. Отож, правильне виховання можливе тоді, коли усунути усі причини лиха, від якого потерпає суспільство. Тобто необхідно усунути причини суїциду.

Ліками проти егоїстичного та аномічного суїциду є надання згуртованості професійним групам та коопераціям, їх зміцнення. Причини аномічного суїциду, який викликаний шлюбною аномією, усуваються при однаковій соціалізації членів подружньої пари та однаковому впливі на них соціальних інститутів. Щодо альтруїстичного суїциду, то ним можна знехтувати – його сучасний стан не є аномальним.

Смерть з власної волі – самогубство завжди буде хвилювати людство. Та зважаючи на цінність людського життя, суспільство в змозі допомогти особі створити життєстверджуючий світогляд, повірити у своє призначення.

Еміль Дюркгейм разом із своєю роботою проклав дорогу кількісному аналізу співвідношення суб’єктивних та об’єктивних фактів, головний напрям його дослідження дав поштовх до розробки загального питання – соціальної обумовленості індивідуальної психології. Праця «Самогубство» відіграла значну роль в утвердженні соціального підходу до самогубства на противагу психопатичному, який був поширений за його життя і який до наших часів протистоїть соціологічному підходу.

Список використаної літератури

1.Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки. – К.: Юніверс, 2004. – 688с.

2.Гофман А.Б. Социология Эмиля Дюркгейма // Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение. - М.: Канон, 1995. - 307-345 с.

3.Громов И.А., Мзкевич А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическая соціологія. – СПб: Ольга, 1996

4.Дюркгейм Еміль Самогубство: соціологічне дослідження / Пер. з фр. Л.Кононович. – К.: Основи, 1998. – 519 с.

5.Дюркгейм Э. О разделении общественного труда.- М.: Наука, 1992

6.Захарченко М.В., Погорілий O.I. Історія соціології від античності до початку XX століття. — К.:Либідь, 1993. – 336 с.

7.История буржуазной социологии конца XIX - начала XX вв. - М.: Наука, 1979. – 344 с.

8.История социологии в Западной Европе и США. Учебник для вузов. Ответственный редактор — академик РАН Г. В. Осипов. — М.:Норма, 2001. — 576 с

9.История теоретической социологии В 4 т. / Ю.Н. Давыдов (отв.ред.,сост.). Т.2. — М.: Канон, 1997. — 448с.

10.Осипова Е.В. Социология Е.Дюркгейма. Критический анализ теоретико-методологических концепций. - М.: Наука, 1977. – 280 с.

11.Погорілий О.І. Соціологічна думка ХХ століття. Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 224 с.

12.Ритцер Дж. Современные социологические теории. 5 изд. – СПб: Питер, 2002. – С. 26-34

13.Ручка А.А., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли. – К., 1993. – 230 с.

14.Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Під заг. ред. В.І.Воловича. – К.: Укр. Центр духовн. Культури, 1998.

15.Воронцов А.В. История социологии. ХІХ - начало ХХ века: в 2 ч. / А.В.Воронцов, И.А.Громов. - М.: Гуманитар.изд.центр ВЛАДОС, 2005.– 423 с.

16.Гофман А.Б. Семь лекций по истории социологии. Учебное пособие для вузов. М., 1995.